Жінка-УКРАЇНКА

Це буде довгий текст. Перш ніж говорити про стратегічне, скажу об’єктивне. Вчора була на зборах з питання закриття Стрітівського коледжу кобзарського мистецтва. Там частково втратила слух, але здобула певну ясність ситуації.

Отже, що ясно: 
– кобзарський коледж не закривають, але існує щорічна загроза через низький запит до вступу. Цього року було дві заяви, після хвилі фейсбуку – 5. Групу І курсу ніби набрали. Але це не точно)
– незрозуміла ситуація із першоджерелом інформації про закриття. Директорка посилається на усну рекомендацію голови обласного департаменту освіти, остання це заперечує;
– батьки висловили недовіру керівництву за непрофесійне та недобросовісне виконання обов’язків, а також неправомірне повідомлення про закриття коледжу;
– студенти обурені незацікавленістю керівництва в їхній участі в промоції коледжу. Вони запропонували ввести посаду арт-директора для реформування та створення стратегії розвитку.

А тепер я зроблю крок убік і розповім про Стрітівський коледж.

Його створили четверо ентузіастів – кобзар Василь Литвин, поет Борис Олійник, письменник-фантаст Олесь Бердник та дружина голови села Стрітівка Галина Іванова. 29 років тому, коли за слово “націоналіст” можна було потрапити у немилість апарату, ця четвірка відкрила під Києвом школу кобзарського мистецтва. Я мала за щастя сидіти поруч із Василем Литвином у його будинку на дніпровській кручі і годинами слухати про довгий шлях до створення школи свідомої молоді.

Це здавалося неможливим, але вони змогли відкрити заклад у 70 км від Києва, до якого приїздять викладати оперні співаки, заслужені артисти України, композитори та музиканти. Аби вступити сюди, не потрібна музична освіта – лише хист до співу та музикування. Я не знаю жодного іншого закладу, який би приймав студентів на основі бажання бути музикантом.

Стрітівка – це село. Тут багато верби, з якої місцевий майстер міг би виготовляти бандури, якби йому не казали натомість лагодити дверний замок чи робити віконну раму. Сьогодні я слухала, як він грав на зробленій власноруч лірі – і моє серце стискалося.

Нас дуже затягує буденність. Здається, що в кінці щоденних справ неодмінно буде світло. А в нім – усе, що ми відкладаємо на потім. Бути кращими, подумати про важливе, втілити мрії, зробити щось хороше для інших.

Але як казали сьогодні на зборах: “Підождіть, це не головне. Буде головне – будем кричать”. Кілька годин у сільському клубі велися дебати щодо проблем закладу. Батьки писали відкритого листа, директорка наводила агрументи непричетності до недобору.

А я уявляла собі білу будівлю серед цих верб, до якої приїздять із Лондону, Копенгагену, Берліну та Брюселю – послухати бандуру. Бачила у просторих коридорах зосереджену молодь, яка обговорює інноваційний проект з інтерпретації нашої культурної спадщини. Думала про величезний культурний центр з інтерактивною залою та бібліотекою, зі студією звукозапису. Я, людина без музичної освіти та знання нотної грамоти, дозволила собі повірити, що наш культурний продукт здатен здивувати світ.

Бо я бачила, як завмирають люди, коли вперше чують бандуру. Я бачила це в Україні, Бельгії, Данії, Британії, Польщі, Німеччині, Іспанії, Румунії. Я бачила, як під нашу українську пісню танцюють трирічні і семидесятирічні дівчата, як нашим бандуристам аплодують у британському пабі та в стінах Європарламенту.

Я підняла руку і сказала: все можливо. 
І мені відповіли: кому це треба?

Тут я запнулася. І справді, кому це потрібно, якщо єдиний в Україні заклад, де вчать грати на унікальних інструментах, держава може легко закрити через недбалість чи недогляд. Якщо чи не єдиний в Україні професійний викладач гри на старосвітських інструментах – заслужений діяч мистецтв – працює у маленькому класі з розлаштованим фортепіано. Якщо взимку його студенти змушені ходити до вбиральні на вулиці, а на заняттях сидіти у верхньому одязі.

Можна все пояснити.
Але кому це треба?

Оксана Боровець