Жінка-УКРАЇНКА

З циклу «Маріонетки долі»

…жінка, яка чекає щоб в її життя втрутились

така тиха, що здається, ніби й не дихає.
завмирає при шумі, повертається на голоси.
все чекає, що втрутиться хто-небудь
І тоді усі сенси в житті її оживуть.

допрацьовує тиждень і місяць, ніяк не звільниться
їй не віриться, що так довго чекати, коли з вірою
все чекає свого happy end’у, свого закінчення.
хто розкаже їй, хто посміє ще

і по вулицях тихо снує, щоб окликнули
як їй хочеться світу мирного, дива дивного.
щоб обіймами вдома  (тільки обіймами!)
щоб чекали, стрічали, любили і вірили

повертається... дім у темряві...
серце нетрями,
так невпевнено
тихо стукає
холод протягом,
попід ребрами.
хай вже втрутиться

тільки

де ж йому?!.

*       *        *        *        *

Коли у неї голос низький і руки холодні,
А у нього щетина і список боргів на місяць.
Вона читає Біблію, щоб не здуріти вдома самій,
Надривно плаче у ванній під шум води,
І під «їхні» пісні не може рушитись з місця.

Коли їм би разом, але це страшно і зле,
Це «дуже зле», це «зарано», це «просто паршиво».
Він ніколи не знав де вона живе,
А вона не писала перша, бо так не красиво.

Бо - жінка,
бо - дощ,
бо - неділя,
бо – пізно,
бо - ніч,

Бо холодні руки і голос низький і строгий.
Вона затирала у пам’яті риси його облич,
І його ж сортувала до всіх «не таких» й випадкових.

І між ними сотні листів, дурниць і думок,
Між ними дороги, провалля, готелі, забута адреса.
Та вона не признається, що коли мерзне сама,
То на дзеркалі пише собі «він вернеться…»

*       *        *        *        *

Місто тебе питало: як ти? і де ти?
Все, що в тобі загублене, все, що стерте.
Все, що в тобі лишилося і не вмерло,
Зараз пульсує у скронях шаленим нервом.

Місто тебе питало: ким хворієш?
Що із твоїми коханнями? як надії?
Що ж, не приходиш до мене тепер на сповіді?
Я ж тебе стільки звало,
Ти не приходиш все.

Ми ж із тобою, знаєш, були як родичі,
Ти у мені розчинялася, а я - знаходилось,
Ти у мені тонула, а я рятувалось…
Місто сьогодні розклеїлось, 
тебе чекало.

Протягом місто дихало
і замерзало,
Місто чекало на вулицях і на вокзалах.
Шепче вечірнім вітром: Як ти? О, де ти?..
Пишеш сьогодні про нього? твориш сонети?

Чи засинаєш під шуми нічного міста?
Чи не обридли тобі ще холод і пліснява?
Місто хандрило, злилось, клялось, що грішне,
В холод просило історій і добрих віршів.

*       *        *        *        *

Жінка, яка другий календарний рік бавиться в мене,
Та жінка могла бути сердечним ученим.
Вона кличе хтозна-скільки душ у мою хату,
А потім зі мною, злою і сонною, починає дебати.

Жінка, яка, багато років поспіль, хоче моїх чоловіків,
Хоче їх по-справжньому, дико і тваринно,
не бачачи гріхів.
Сидить собі в підвалі, на моєму дивані і тягне кальян,
Вона курить, заливаючи гіркоту віскарем,
а я кашляю і грію чаю стакан.

Та жінка записує вірші на серветці і дарує їх разом з одягом,
Забуває імена тих, кого вчора любила…
Впізнає, важко згадуючи, як сни, з подивом.
Забуває конфлікти, образи, ескізи і масу ідей,
Утрирує трагічність життя,
а коли сумно, то вивчає людей.

Ця жінка пише рядки між звітами і на квитанціях,
Щільно зашторює вікна,
або раптом виходить на незнайомій станції,
А я свої одинокі вечори проводжу на даху,
Проганяю тіньову невдаху, і п’ю за свободу,
А вона в той час пробує на смак різну погоду,
І заводить нових знайомих, яких я потім не впізнаю.

Ця жінка носить моє прізвище і любить моє ім’я,
Роздає мій номер телефону на вулиці,
І у неї хижо загострені вилиці,
І вона не чіпляється за людей, скандали, гаманці чи нові спідниці.
Не чіпляється за слова, бо знає, що сама прозоріша і світліша,
Але мені без неї щастить більше,
А їй без мене жити веселіше.
І ми зустрічаємось, перед сном, рахуючи рутинну решту,
В дзеркалі, коли мене відпускають з буденного арешту.

Реквієм дощу

Може й ні,
Може, дощ барабанить мені не про нас
І мелодія губить утрачені ритми свої
Смакувала вино і до оглуху слухала джаз 
Ми – чужі,
ми – чужі,
ми – чужі,
ми – чужі.

Може й ні,
Може всі випадковості значать не те,
Може знаки у небі мене не до тебе вели.
Ми вростали у безвість, у нас проростало живе,
Але ми і його у ту прокляту ніч прокляли,
Прокляли.

Може й ні,
Може дощ барабанить мені не про біль,
Може води по вікнах не всі аж до тебе течуть.
Все розмелено й знищено, 
так як ти захотів,
Й нас не чуть,
нас не чуть,
нас не чуть…

* * *