Жінка-УКРАЇНКА

у пошуках теми

***

просто молилася
щоб ти був не розстріляний
відриваючи лусочки цибулини
такої слізливої
такої крихкої
такої синьої-пресиньої
ворожила на щастя чи мо' біду
буде не буде
буде не буде
буде не бу
очі мружились
і пускали цибулевий сік
липкими краплинами
на перші лискучі думки
на перші тремтливі обійми
на просочені болем бинти
на цілодобові смерті і війни
відпусти не муч мене
благала цибулина
знайди мене
шепотів ти
непророщеним цибулевим сіменем
і тут мимоволі починаю розуміти
я забула як тебе звати
і тут мимоволі починаю розуміти
я ніколи не знала твого імені
і чи був взагалі ти

**

жити разом
ніби в полярних світах
мусиш
 хоч не хоч але знову ти
істини жебраєш в снах
і ниє страх
бути кинутим
 серце совати
твоє зможе кожен
кому лиш не лінь
ти заслужив
 то ж чіпляй медалі
і випнеться в горлі
гіркущий полин
і медалі прогірклими стануть
годі кричати
 накричався сповна
аж долу очі впадуть багрові
феміда шкребеться вже на п’єдестал
страждай мій любий
страждай до крові

**

травневе сонце сліпить очі
як вісімдесятирічному  глаукома
смалить і до того дрібні цятки чорні
що от-от зникнуть
розчиняться у світло-зелених дисках
від блискучо-жовтої перевтоми
сонячні нитки-промені
ріжуть прозорою гостротою
пружні білі м’ячики
що вмить вкриваються червоними візерунками
хоч би не луснули від перенапруги
скаженого болю  їдкої наруги
над їхньою білизною
не видно світу нічого не видно
лише чорно-білі плями
сиплються  з неба
стусанами
падають на очі
в яму
з лігва жовтого лева

не видно сонця
лише відчутний його дотик
і сльози мимоволі колотяться з кров’ю
оголені очі повністю в солі.

****

ти вгризаєшся в пам’ять мою
як перевертень в жертву
так нахабно відверто
що пульс перебіжками гупає
в закутках серця
та болю немає
лиш хіть розтечеться
розхристаним тілом
тіло завтра дотліє
і феніксом знову
відродиться
щоб чекати
на свого перевертня
і так щоразу
як бачу як чую
як відчуваю десь поруч
тебе.

****

ромашкове літо
 в долонях прилипло
і скронями ковзає
і підстрибує
спітніла спека
скрапує мідним липнем
по білих пелюстках
по жовтих вигинах
ромашкове літо
і знову гнані ми
в холодний прихисток
серця жовтóваті
чи від сонця чи від любові
вчаділи
ми напівкопчені
ми напівварені
але здатні кохати
і до всього готові

жовтень

третина осені
уже відчалила
в далеке плавання
до тихих гаваней
хоч і непрошена
ходила взута тут
і без запрошення
ми ж звикли босими
третина осені
тікала хвилями
сухими зливами
хоч і несила їй
поміж деревами
ніби між ребрами
садка старечого
іржавим яблуком
зеленим зябликом
кидала в спину нам
своє шорстке прощай

***

в оболонці від світу світла і хтивості
від усіх і всього
що плюскоче десь поза стінами..
лиш з собою самим
наодинці
глухо пірнаю
аби лише не захлинутись
им світом світлом і хтивістю
попідлатую греблі старі
аби не прорвала
збунтована річка
що стогне знеможено
річка скалічено гупає
руками-хвилями
в мою затишну мушлю
- хлюп! хлюп!
- бульк..

… я надійно захищений
від світу світла і хтивості.

весна

тендітноплеча
спросоння
наглянула
мила дівчинка
з очима-квітами
недозрілими
м'яка як котики
її пісня
лащиться
до вух
багатоповерхівок
пустіть побавитись
дівчатко мовить
змерзле

тихо всюди
німота
а в неба нежить
сопе
невиспане
і падають мокрі
недостиглі
пелюстки
і будяками вкрились
тендітні плечі

***

коли нерви долу
висотані
і ти десь далеко знову
мене реанімують
 відстані
і затерті бензином дороги
і набряклим стає дихання
рівновагу лоскочуть
поручні
либонь я цим містом
звихнута
вже легені не просять помочі
рій ранковий стає ліками
нерви у коконі
звитками
а в мені розливається
ріками
бензин і місто
якими я звихнута

***

знаєш твоя любов пахне
свіжоспеченими пиріжками
 з вишнею
у старій печі
 що кіптявою диму і мозолями років
вистелена
а часом пахне пересолодженим чаєм
ти ж знаєш
чи мо' забула
що я п'ю без цукру
і продовжуєш солодити
бо ж так правильно
я заковтую гречно
а коли ти не дивишся
виливаю
залишаючи на язику
присмак твоєї турботи
тільки ж тссс
знаєш твоя любов пахне алое
що в горщику на підвіконні
і полином шо в тебе за городом
ти віриш  -  їм під силу всі недуги і зле око
і я вірю
принаймні вірила в 5 років
знаєш твоя любов пахне
переповілими історіями
встонадцяте чутими
від часу цвілими
які я напам’ять вивчила
але продовжую далі слухати
знаєш твоя любов пахне
вишитими подушками
нитками муліне
і пальцями поколотими
тільки ж не вмивай сіллю тих подушок
прошу тебе
відстань це лише слово
крихке несказане слово
між нами
і поки я не зовсім близько
печи пиріжки з вишнею,
солоди мені чай
вирощуй алое з полином
і вишивай
вишивай подушки
я буду скоро

***

небо набухло  слізьми  від страху
важко повзе вужем
сизим дахом і раптом
крап крап
хмара лущиться знаками
де ти є
сестро заплакана?
де ти згубила
свій плащ полатаний?
тремтлива вода  мачинками скрапує
де ти є
стигла маківко?
до коли нам чекати весни
білого прапора?
бо вже посірів
змерзлий світ
ніяк не зігріється
сонце мружить
блідий живіт
і не весніє все
щулиться промінь
під плащ ховається
скніє небо хлющем
розвіває макові зарослі
крап крап
ссс-схаменись дощ
крап крап-ка

***

томи непрочитаних сліз
пилом припалі
для чого поліз діставати
із закапелків пам'яті прим'яті?
атоми тиснуть
чвиркають як намистини
із нитки шовкової
чик-чик замаячіли в траві
тином їх загороди
аби не втекли
не стекли
тінями не поросли
надсилаючи привітання
воді та ні
порожньосухі сторінки як вдови
опустошились ошелешені
опустилися  долу
а всюди вінки
бо вже дім дихає ладаном
дубом і димом
і хто тому винен?
томи непрочитаних сліз
запечатані як домовини
не чіпай хай спочивають
присмачені пилом і кров'ю
засмучені але  не засмічені
твоїм  словом

****

влітку місто
консервується
наче вишні у своєму соку
люди липнуть
одне до одного
тілами недозрілими
спраглими
хап
хап
застоєний вітер
хапають
ротами
сухими
місто в знемозі
літо рожевощоке
щулиться
дивиться
чи то люди вишнями
чи то вишні людьми
давляться
повітря
будь ласка
повітря
кришку з банки
зніміть
я задихаюсь

***

слова як перестиглі сливи
набубнявілі нависли
над синіми плечима
осипаються
чимало
соку розтеклося
ключицями
думок
не говори
помовч
припини
трусити дерево
я сита
словами
сими
бризками
брудними
гіляччя іклами
і досить вже
синців
краще джем
із перестиглих
слів

(л)его (в) сіті

сон наповзає як равлик
повільно і щільно
вкриває собою
не спати
не можна
не час
ти їдеш до міста
і місять думки твої наче тісто
сто равликів
наздоганяють
не спати
вибоїни згноєні
як конструктор під ступнями
трохи підступні
колють і будять
ти спати не будеш

повороти праворуч ліворуч
вже прямо
в кюветах-яслах
дитя колишуть
затори
під двісті
затори
сто тридцять
а ти до сидіння
гвіздками
півмертва півп'яна
пришита
не спати
не можна
частинки лего розкрадені
і шини зранені
як тенета спутали
думки замучені
голову в тісті

склади моє (л)его (в) сіті
і дай змогу воскреснути
хоча б після п'ятниці
в цьому місті   

***

кора рук закривавлена
крій розійшовся
скраю межі
хрести
у корчах будеш кричати
але вірю
що вистачить клепки і сили
до фінішу доповзти
і не відпускати канати
хоч і руки в крові

кора порепана і тверда
згадала як була тоненькою плівкою
і сік пустила
як матір
під сотню
під колискою сина
що не стала бабою

кора рук закривавлена
крій розійшовся
біжи
тут немає на кого чекати
біжи
під час бою не можна
не просікти кори
ти ж готовий гризти канати?!

***

черкати губами збиті чужі коліна
і не каятись
далі краяти
наскрізно
неквапно
неадекватно
себе
картати за слабкість так низько
карати – безрезультатно
якщо не піднімеш то
хоч обійми мене
кров’ю
як ніби звіра
як ніби ти їдеш
як ніби завтра неділя

і може нарешті зітліє
зачерствілий цілунок
що не врятував божевілля

дощ у жовтні

а небо ниць поникло
і клацнувши по клавішах
чигає
мов бог у капканах
ще ще і ще
і дещицю
мереживом мерещиться
забутими мережами
і щебетливо журиться
і перетне (мене?) невпевнено
незайманим дощем
і срібло нице падає
думки розкаламучує
що якось загубилися
у мокрих рукавах
і ці жовтневі викиди
як вимушені викидні
спустошують і ниють
так різко десь аж там
тікаю листям бризкаю
забути б млосну тисняву
але через перепад цін і тиску
я потрапляю у капкан

***

холод застрягає у порах
хоча ще зовсім не в пору
шарудіти зубами
цикати
в долоні хукати
і де б взяти опору
аби не звихнутись
від сезону стрімких холоднеч
і раптових вересневих утеч
у себе
у ковдри
у плацкартні вагони
без білизни і чаю
авжеж
аби лиш додому
якнайшвидше
якнайдешевше
тобі шість годин їхати
і ніч до очей лащиться
і плюс шість за щілиною в палець
і мінус шість в гаманці
пійло терпко-гаряче аж до блювоти
ковтай-ковтай
щоб хоч якось зігріти
посинілу пазуху
це для холоду поки єдиний супротив
– ей дєвушка, каму тут чяй?!

***

дах зриває хоч і не червень
давай вигрібай
ковшом вичерпуй
застоєну ніжність
і осуши
до вщенту
я тобою надщерблена
і перемелена в дерть
дах зриває
а ти як червнева застуда
на очі на горло на губи
полудою липнеш
бентежний відлюдок
якщо ти поруч десь блудиш
шифером перекрий
бо вже ж не червень
я змерзну якщо ти забудеш
мій
дах
зриває

***

заколисує поскрипом синій стогін
густо намішаний люд шарудить
двері тримає
двері сьогодні прочинені
аби зігрівались тіні
замучені холодом
невідомих слизьких доріг
диму дюжина
давить здіймається
сивим шарфом
туди догори
догорить синій кінь
до передпередостаннього
пункту призначення
і я знову потраплю
у вимір дитинства
і відсирілих днів
цебенить по відрі мариноване літо
пий помалу  бризки лови
свіжого не один кілометр ще чекати
і сніги не замінять його смак відігрітий
перемерзлі перележані
викинуті у бак
вихлопами пропарені розталі
відкинуті на друшляк
пий помалу до мілини
заколисує шурхотом сонний спокій
як столітній пацюк у бабиній скрині
перебрав всі клубки
всіх маршрутів
 і всіх зупинок
двері прочинені
не забудь свій сон свій одяг
он позіхає твій красилів

*****

як честь повії волосся твоє розгублене
у чеках з чергового мотлоху
у вчинках-діях що вважають згубними
у заслинених нетверезих дотепах
у гуртожитських квитанціях
у недочитаних і дочитаних
конспектах-книжках
у приміських і міжміських
залізничних станціях
у квитках брудних вікнах і просто так
у переходах вагонах метро
в примірювальнях елітних бутиків
в меню придорожніх бістро
в обіймах позичених наметів і гамаків
у плетиві пам’яті теперішніх і колишніх
речей чи людей
у плетиві згустків коштовних і ницих
людей чи речей
волосся твоє всюди
але не з ним
 не на схилах його плечей.

*****

зима змінює
зафарбовує довкіл усе білим
твоє волосся навпаки ж в сіре
аби помічали
аби розуміли
хоча б певною мірою
хоча іноді так кортить
побути сніжним зайцем
заховатись від світу
його неадекватного вмісту
і дивитись на все мов крізь сито
усе забілилось усе забіліло
зима змінює твоє тіло
робить стійкішим
до холодних вулиць вилиць
 і лиць навпроти
одне лиш не змінить
він любить тебе все одно
як і любив досі
зима підривається мінами
пальці і душі потребують
ніжності
зализуючи рани відлигою
тебе по-зимовому зцілює
зима змінює погляди
зазирає у кожну шпарину
конспектує твої спогади
і ти як безпорадна дитина
застрягаєш у цих снігах і здогадах
і тобі добре і зимно
і якось по-теплому боляче
зима змінює
твій одяг, місце роботи,
звичку вставати зранку,
дзвонити рідним щодня,
дізнаватись про рух пасатів і новини індії
варити з медом вівсянку
і навіть доти
що ти не хочеш пам'ятати
свого рідного імені
зима із тебе
тебе
викорінює
зима у тобі
зима тебе вибілює

передріздвяне

поки буду бачити шерстяні сни
ти мене будь ласочка не буди
хай змовкають лампи свічі аеропорти
ти мене нізащо не поворухни
колисковим зайчиком обійми
хай спочинуть очі зошити і книжки
огорни молитвою мов у пелюшки
поки буду бачити шерстяні сни
синім ситом висію три мішки
снігопад пухнастий як подушки
дітвора хай грається снігом цим
поки буду бачити шерстяні сни
викрутаси санками тут то там
а тоді застуда «доктор мом» і чай
й знов думки про санки лижі і ковзани
поки я додивлююсь шерстяні сни
шкірки мандаринові коляда
вулиця бешкетників вигляда
спів і сміх і гавкіт хтось перемісив
поки я додивлююсь шерстяні сни
хоч відлига вилізе на горбки
батареї вигріють чоботи всі й шапки
затишно і тепло так
хоч не забери
сни такі солодкі
мої шерстяні сни

Пам’яті С. М.

Коли не вистачає сили хапнути ще один подих...
Коли бракує нервів пережити мить
 і ще мільйон наслідованих митей,
І паскудно, бо ти нічого не можеш змінити -
Ні ту мить, ні наступну. Ні зовні, і ні спідсподу.
І бракує снаги говорити, думати, спати...
І нема уже місця рубцювати обличчя зморшками...
Бо усмішка твоя навічно закрита від сонця дошками.
Як усвідомити, як пережити цей страх, цю втрату.
Ще ж життя твого край лиш надпитий, та непочатий,
Ні чоловіком, ні батьком, ні дідом.
Скільки міг ти ще світу цьому розказати....
Тепер лиш укритись землею, травою і снігом.
Скільки весен попереду ще перебути без тебе?
Скільки свіч запалити вже не за здоров'я....
Не залишай! Чи не чуєш, що кличуть? Постій!
На одну світлу душу збагатиться добре небо
А на клятій землі помоляться за упокій.
Спи спокійно. Спи добрий янгол Сергій.

***

дороги горнуть тебе до міста
пропонують випити пригорщу бруду
чи склянку рому
зрадити переродити обдерти
чи повернути додому
чи хоч скраєчку присісти
чекаючи щирого слова якшо хто зронить
закутаний дротами електромереж
ти снуєшся з юрбою
де хтось проти тебе а хтось імовірно з тобою
тут ніби нема обмежень але я обмежені
пильно стеж
он спина вже помережена
жереб кинуто ніж загострено
тож будь напоготові
тут не вдасться сховатись і здатись без бою
не дозволь розчахнути тебе
надвоє
місто чаїться чигає
на твою втому
не піддавайся
вставай
підлаштуй меч і щит
і тримай оборону
будь собою
і можливо вже завтра
місто стане твоїм домом

***

сьогодні ти поле безмежне і чисте
напоєна водами неба і потом роботи
і ти не зникаєш
лиш перетікаєш
вплітаючи мак як намисто
і ніжність ромашок
і безлік сокирок
в тобі проростає і досі
і завтра ти поле
і змучене соло
співати почнуть тобі вільні вітри
пошматована лезом заліза
покроєна
перетерпиш покоси і сіножаті різкі
і вчора ти поле
під білою змерзла габою
ти відхукуєш руки
для теплих і свіжих зернин
і відтіль не сама
бо в тобі зійде чиясь доля
і сплететься з твоєю
і проросте
озирнись

***

вдихай глибше
там на дні десь шиплячому
переплив хтось
і не спитав мене
чий це став
чи уже попелище
чиє місце
де немає ні сил ні трав ні змісту
набирай повне черево
дим і бризки
повітря розтріпалось вихром
і небо все вище
перетягує вдих мій
на себе як простирадло
мабуть це звичка
тепер лиш давитись сухими числами
і затримати дихання крайнім віршем
хапай швидше
поки човен годує тишу
побуду веслом
щоб напевне ніхто не залишив
прошу вдихни глибше
і не відпускай мене більше
ковтай

***

чи ти міг би торкнутись
хоч краєм зіниці
до зірок як до жовтих і стиглих грушок
і чи міг би до скону під горло напитись
перестояним соком
серпневих пригод і поїздок метро
чи достатньо тобі
прожувати усі закапелки
невідомих місцин маршрутів і зверхніх очей
без води без грошей
на пігулках
проживати дорогу
що тече але завтра ймовірно від тебе втече
і ти не здоженеш
чи ти міг би сховатись
від всіх страшних снів облич віртуальних світів,
що за шкірку тримають тебе
і провокують твій гнів до реальності
стій
чи б ти міг прожити без цих зоряних груш і поїздок метро
і облич приємних захмарних і шось таке ото
 і як цирк шапіто цих пригод безперервних і трохи бентежних
ти ж саме той що без цього ніяк і ніде
може ще раз утнемо пригоду від і до
і торкнемось хоч краєм зіниці

***

не загуби себе поміж ницості
поміж спогадів незагоєних
хай світліють і серце і помисли
не згубись
не згубися у цій водоверті
і тисняві випадковостей
не чекай попервах
ані легкості ані радостей
усе з часом і бруд осяде
знаю гіркне пече
і хочеться падати
не оступися прошу благаю
хай буде тверезою
думка сила і воля
кожен за себе перед христом чи пілатом
відповість й не тобі карати
не втопи себе
цим мимовільним горем
і повір у стократ ще жалітиме той
хто горе це родить
ще зійде та зоря
і освітить твій шлях
треба вміти чекати і забувати
як із попелу птах
переб'єш гіркоту всю на полинах
і все знову почнеться
почнеться спочатку

***

вигрівай свою втому
цей сніг
мінус сім і промоклі ноги
це кінець ще одного нового початку
їх буде чимало
і крайнього не вгадати
і ловити сльози
як етап адаптації
тож не соромся
і дай воді волю
поки відсіваються як полова
непотрібні розмови
речі квитки знайомі
затираються радості та образи
надриви та переломи
(і я не про кістки зараз)
а світло прийде ще
першим немовлячим
але вже самостійним кроком
продзвенить недогрітим світанком
а ти лиш лови
його голосіння щемливі
і обійми такі сонні й тремтячі
і в остаточній слізливій зливі
віднайдеш своє місце під сонцем
і теплом обсотаєш усе навколо
бо без нього уже ніяк не зможеш

**

і ти знову проспиш півжиття
щоб сховатись від холоду й зрад
і ці доторки жовтого сонця
якісь без дихання
і сни вже ніколи не стануть тихими
та й без сил шоколад
це просто такий листопад
не чекає тепла навіть вистиглий сад
і завмерти на мить
йому наслідована плата
за жмені яблук ягід та співи крилатих
причинив вже крамничку ось цю листопад
та крім комфорту
не зазнати нам втрат
морозу і снігу
багацько приладнували
доведеться дерева дахи
і себе накрити шапками
не такий вже й поганий між іншим
був цей листопад

****

коли ти навчиш мене лазити по деревах
вправно і легко
 не обчухруючи колін і ліктів
щоб кора не застрягала між обдертою шкірою
і не карбувала на тілі свої химерні лінії
щоб синці не трималися репя’хами за мене
щоб листочки не гніздилися у тонких косах
щоб плоди того дерева не штурхали  як чужинку
по спині по спині по спині
щоб гілки не поцьвохкували розпашілими щоками
щоб нігті були цілі
я полюблю тебе усім серцем
як ти навчив мене любити ліс, гриби та ліщину
хоча я вже й без цього тебе полюбила
а лазити по деревах
нехай це буде твоя суперсила

**

от не гоїться ніяк
скільки проскімлив ти псом
скільки цвинтарі'в обходив
скільки під кайфом аварій
матюків в телефон
не гоїться
та й бог не прийняв ще
каже іди
не твоя постіль ладнується
не тобі хоптú повиривані
не тобі хрест витесаний
не чекає тебе поки тут ніхто
тож іди прошý іди собі
просили баба й прабаба і я прóшу
перебродиш усі закапелки
усі порти мости блокпости
перебачиш погане-добре-хороше
і коли буде шанс утекти
щоб не видіти
цвинтарíв зрадників і тих снів
я каже дозволю ступити лиш крок і спитаю
що брате не зрослось ніяк?
ні боже все загоїлось
скажеш ти
її обіймаючи
і бог зрозуміє твій знак

**

це удушення чи пристрасні обійми
твої пальці вп'ялися так міцно
за стільки років синці ніяк не зіʹйдуть
і коливання твої заграюʹть заколисують
і не хочуть відпускати
побудь розчинись тут
шепочуть свищуть
потягами змученими
що людьми вагітні

голоси твої кричать
з вітрин магазинів з вітрил кораблів
чекають на зупинках в затінках і на осонні парків лісів
прорости в мені алеями каштанів
благаєш ти багатоповерхівками
осипаючи затанцьованим листям
впади росами на асфальти
що з ночі тихі й незаймані
і хоч мільйони автівок переїдуть
розітруть тебе в куряву
на світанні ти знову станеш моєю росою
кажеш ти
це удушення чи пристрасні обійми питаю
бо так нестерпно бути з тобою
 відтоді й понині
і без тебе вже ніяк
мій любий незабутній К