Жінка-УКРАЇНКА

Баба Ониська вчиняла діжу, готувалась пекти паски. Ще від Стрітення відкладала яйця (на господарстві в баби тільки дві курки), замісила багатенько. А як же інакше, синів – троє, всі, дякувати Богові, оженились, онуків восьмеро підростає, вже й правнуків двоє є. Вірочку ото привозили два роки тому влітку, а Назарчика баба ще й не бачила. Тож кожному по пасці, й уже громадка чималенька, а ще ж і на цвинтар Петрові та свекрам занести треба.
 

Зморщеними, вузлуватими руками місить баба тісто. Ґудзи на пальцях ниють і шарпають, руки крутить, аж сльози навертаються на очі…

Могла б і не місити стільки, а спекти одненьку для себе чи бодай чотири. Бо тепер тут на хуторі тільки й залишилось їх – чотири старі баби. Хоча ні, Одарка ще не стара, це ж вона народилась, коли Ониська вже віддалась, десь за пів року після весілля. Вона її й до хресту тримала, отець Василь тоді дуже хворів, і приїхав інший батюшка аж із Городенки. Ще питав її: “То ти, дитинко, за хрещену будеш? Тримай міцно, не кинь малу”, а вона, Ониська тоді вже й сама під серцем носила. Ото потім усі з неї насміхались, мало до плачу не дійшло. Добре, Петро заступився. 

Паску святити не піде: далеко. Церква аж за шість кілометрів у селі. Виставить надвір. Роса впаде, то теж вода Божа. Вже котрий рік так зустрічає Христа воскреслого. Виносить паску, ковбаску, кілька крашанок, хрін (потім із нього свяченого настоянки робить, коли зуби болять, помічне дуже) і чекає разом із Бровком, поки сонце зійде. Ониська молиться, а Бровко то на бабу, то на схід дивиться, а до кошика ані підійде. Звірина, а все тобі розуміє, ну як людина.

Молиться баба по-своєму. Службу Божу не дуже пам’ятає (церкву в селі закрили ще за Микити, а як відкрили знову, то вже Ониська не могла туди ходити), а усю ніч “отченаші” не будеш промовляти, то баба молиться, як на серце ляже, розповідає Господеві геть усе, що пам’ятає, поплаче, покається, поскаржиться, за здоров’я усіх помолиться, померлих пом’яне, так і ніч минає. Для себе нічого не просить, тільки щоб не лежала довго сама в хаті, коли помре. У неї вже все й приготовано. І одяг, і консерви на похорон, і труна на горищі чекає…

Діти спершу все в місто кликали, а потім й перестали. І добре. Що їй, старій, там робити, серед мурів отих та грюкоту. Ото була прихворіла, то Василько забрав на місяць до себе, щоб під наглядом була. І все ж ніби добре, і невістка, гріх скаржитись, годила, а Ониська там геть занепала. Добре, що лікар хороший, дай йому, Боже, здоров’я, напоумив Василька, щоб відвіз бабу назад.

Місить Ониська тісто, вже воно й пухирцями взялось. Колись завжди Петро місив. Казав: “Та в тебе ж рученята, як у дітвака, загрузнеш у тому тісті – й рятуй тоді тебе, витягай”. Любив її дуже, наперекір усім узяв. Свекруха, спершу, ох, і крові попила, і так зле, і так не добре. А як Остап народився, здоровий опецьок, кілограмів, мабуть, із п’ять, то раптом розплакалась, обійняла Ониську. “Я думала, – каже, –  ніколи не народиш мені онука, таке ж ти дрібне, Господи, а такого козака вродила”. Відтоді поміж ними якось усе і налагодилось.
 

Воно ж і справді не треба було так багато місити. Вже котрий рік, як ніхто не приїжджає до неї на Великдень. Баба сама Великдень святкує. Порозставляє на столі паски, коло кожної фотографію покладе і так, наче за столом людно. Хоч так зі всіма наговориться. Купили їй діти, щоправда, той мобільник, а нащо він старій бабі. Вона й кнопок добре не бачить, а як своїми пальчиськами-шкарабами почне натискати, то щось не то натисне. Остап тепер телефонує спочатку до Одарки, а та, дай їй, Боже, здоров’я, йде до Ониськи вже з “настроєним апаратом”. Одна біда – не чує вже баба добре.

А так хочеться ж усе знати, як там онуки, чи хто вже сватається до Ганнусі чи ще ні? Тож уже час їй заміж, двадцять восьмий рік пішов, а вона за тією своєю дохторською світа не бачить. І нащо їй ото та дохторська, то ж папірчик якийсь, а життя є життя. Бабське діло – діток колихать, а не ту, як її, і не вимовиш одразу, прости, Господи, дисертацію писать. Дитя – воно ж як ангелятко, до грудей припаде, молочком пахне, а оченятами в душу зазирає, щось таке там бачить, чого й сам про себе не знаєш. А від кожної його усмішечки такий світ милий, як у раю.

От вона як Остапка понесла, батька Ганнусиного, то Петро просто нетямився від радості. Вже так за нею глядів, ані відра підняти не давав, ані на поле не впускав, просто як пані жила. Так дівчинку хотів. Вона – сина, а він – дочку. І щоб обов’язково на неї, на Ониську, схожа була. Навіть на ринок поїхав і стрічки купив у коси вплітати. Тицьнув дружині в руки: “На ось, сховай, це Оксанці нашій”.

Та не дав Бог Оксанки, а дав Остапа. Що вже парубок був на все село. Веселий, дужий і не хворів ні разу, не те, що Василько. Що вже намучилась вона із своїм мізинчиком. Акушерки не було, в район на нараду поїхала, а Василько не став чекати, доки та нарада закінчиться, та почав на світ проситись. І пішов ніжками вперед. Ох, і натерпілась Ониська, накричалася та наплакалась, думала, що вже кінець і їй, і дитині. Петро за старою бабою-шептухою у сусіднє село подався, аж коня загнав, (потім клопоти мав, кінь колгоспний, іще трохи – і за шкідництво посадили б). А приїхав, зайшов у хату, глянув на Ониську, що вся в крові лежала, та й посивів за годину. А стара баба Текля, що її відьмою всі називали, взяла ніжку дитячу назад вправила, перевернула дитя в утробі, та й народився Василько. Синій був, аж згадати страшно, потім усі лікарі дивувались, як вижив. А бабу потім довго ще лікували, порвав синочок її усе жіноче начиня, але добре, що живий. Зате шити Ониську приїжджав аж професор з області. Видно, що добре знав свою справу, бо й донині нічого її там не болить, поясницю крутить, ноги не ходять, живіт, бува, скрутить, а там усе добре.

Як уже пестила того Василька, знала, що дітей більше не матиме. А так хотіла Петрові донечку подарувати, не вдалося. Три сини, як три соколи, а донечки нема. Все, як казав Петро покійний, “сини, що, розлетяться по світу, а донечка-голубонька старість нашу гляділа б, може Бог хоч внучку пошле”. Та не дочекався Петро не тільки донечки чи внучки, а й старості. Та не тільки він. Вдови вони всі на хуторі. Повмирали чоловіки. Кажуть – Чорнобиль. А хто його насправді зна.
 

На капустяних листках, по старому, як мама. Зазирає в піч. Оця, припеклась гарно, буде Степанові. Він такі любить, чорнобриві. Ой, скільки то вона тому збитошнику нашилася та  налаталася, горіло все на ньому, все йому воювати хотілося, то в партизанів, то в козаків бавились. Дітвори було тоді навіть на їхньому хуторі рясно. На сім хат двадцять двоє дітлахів. А Степан за отамана, навіть старшими командував. Одного разу взимку (скільки ж то йому було – чи не десять) пішли в село, повернулись усі ввечері, а Степанка нема, вирішив додому сам через ліс іти, посперечався з кимось – чи не з Іваном Ганьчиним. За вікном мете, темно, а його нема. Кинулась Ониська з Остапом шукати. Страшно, оборони сила Божа. Ледве знайшли свого “полярника”, вже геть закляклий сидів під сосною. І термосили, і розтирали його, а воно, мале, стогне та безтямним поглядом дивиться. Ониська його потім 4 кілометри на плечах несла.
 

А сама дослухається, чи не рипне хвіртка. Та навкруги тихо. Тільки Ониська в хаті стукне посудом і сполохає спогади, які гніздяться в кожному кутку, в кожній шпаринці. Отут до сволока прив’язували колиску, а той дзиґлик Петро сам зробив, а того коника, першому онукові Петрусеві (на честь діді назвали) купила, як народився. Потім на літо як привозили онука до баби, то він тим коником бавився. 

Баба поглядає сердитим оком на мобільник, тепер навіщо їздити, коли можна зателефонувати, а хіба воно, ото “альо”, людину замінить. Зітхає баба та хреститься швиденько, прости, Господи, де ж то видано, щоб перед Великоднем сердитися, та ще й на власних дітей.
 

Розставила паски на столі.
Хату прибрала ще в четвер, тільки долівку не вимила. Гарно у світлиці, але порожньо. Ониська вмивається, вбирає святочне, кладе в кошик паску, масло, сир, шматок ковбаси (Одарка у селі купила), засвічує лампадку перед образом. Чистою шматиною протирає скло на рамках із фотографіями. Дивиться на кожну довго, уважно… Ото вони з Петром. Бач, які молоді були. А от із дітьми на ринок їздили, а то Василько з армії надіслав, а то зі Степанового весілля, а то Вірочка, правнучка її першенька, дав Бог дочекатись. Сльози течуть рівчачками зморшок і тихо капають у кошик, на паску. А Ониська і не розуміє, чого раптом почала гірше, ніж завжди, бачити. Повертається і тихо йде до дверей. Поясницю крутить, хоч би не на дощ.

Баба тяжко вмощується, ставить кошик перед собою. Може, треба було б подушку підмостити, але підвестися вже сил нема, та й іти в порожню хату не хочеться. Вірний Бровко тихо скавучить, йому шкода заплакану господиню, але він не знає, як її потішити. Сидить баба Ониська, молиться. “Захисти й оборони, Господи, дітей моїх від усього лихого, і Ти, Матір Божа, змилуйся…” Губи шепочуть тихо-тихо, і від того шепоту заплакані Онисьчині очі заплющуються… 
 

…І приснився Онисьці Бог і сонце за Ним – яскраве, велике. Ониська за тим сонячним світлом й обличчя Господнього не бачить.

– Прости, мені, Боже, я пасок не посвятила.

– Посвятила, Онисько, бо сльози материнські святі.

– А ще, Господи, підлоги не вимила, бо бач, які руки стали, геть пальці повикручувало.

Простягає Ониська руки до Бога й очам не вірить. Руки в неї такі, як у молодої дівчини. А Бог усміхається лагідно і кличе її до себе. Ониська підстрибує легко, як у молодості, й біжить, біжить…