Жінка-УКРАЇНКА

Наталя Куліш

— Пане Михайле, читала Ваше інтерв’ю для української газети, яке записане два роки тому. Там Ви говорили про культурні україно-румунські зв’язки, про історію української літератури на теренах нинішньої Румунії і колишньої України (Буковина). Оскільки нині в Україні світ побачила вже друга Ваша книжка «Незнайомка у фіалковій сукні» (Київ, 2018 р., видавництво «Друге дихання», (перша – «Конокрадська честь», Львів), то будемо говорити тепер про Вашу творчість. Як Вам ведеться в Румунії – українсько-румунському письменнику і журналісту на професійній стежці? Тобто чи вільно творити українцю, який живе в Румунії ?

— У Румунії завжди було вільно творити. Досить нагадати, що ще в міжвоєнний період у Бухаресті виходили українські часописи, а з 1949 року видається для україномовного населення газета «Новий вік», згодом і журнал «Культурний парадник». В основному обидвавидання переписували матеріали з української радянської преси, бо автохтонних було мало, і то здебільшого інформаційно-побутові, рідко‑на культурні теми, тим паче літературні. Утой період української літератури в Румунії не існувало, хоч тут творили у свійчас Ольга Кобилянська, Сильвестр Яричевський, Ісидор Воробкевич та інші. Пізніше між 1956 роком, коли з’явилася перша українська книжка в Румунії («Коли ще звірі говорили», І. Франко) і 1969 роком, протягом чотирнадцяти років випущено 12 видань. Наприкінці 1969 року було засновано видавництво «Критеріон» для розвитку національних літератур, і, отже, між 1970-1990 рр. було видано 159 книг, які належали перу більш ніж 30 авторів. А вже після Грудневої Революції, і заснування Союзу українців Румунії щороку з’являються від 20 до 50 книг, і щомісячно 5 публікацій. Я щороку видаю по дві-три книжки (дотепер видав 24), за які отримую гонорари. Ну це не трапляється з кожним письменником, але якщо є трішки таланту і багато охоти до праці, то можна заробити на щоденний хліб пером.

— Ви якось процитували письменника Миколу Корнищана, що: «Не той українець, в кого предки були українцями, а той – чиї нащадки виростуть українцями!». Якою мовою в побуті здебільшого офіруєтеВи і Ваша родина? Скільки у Вашій родині літераторів? Хтось із них продовжує Україну в Румунії і яким чином?

— Звичайно, розмовляю українською мовою з усіма хто знає її, правда не з усіма літературною. У мене дочка і син. Дочка – Михаєла Лариса, закінчила українське відділення Бухарестського університету, мастерат Факультету чужоземних мов та літератур, пише вірші тільки українською мовою, видала збірку легенд, які зібрала й упорядкувала, а також пише літературні статті румунською та українськими мовами. А син ‑ Степан Християн, учень українського ліцею ім. Тараса Шевченка, пише і малює комікси, тепер взявся серйозно писати роман, друкує його уривками під різними псевдонімами, чомусь не хоче, щоб знали його колеги, що пише, прагне стати архітектором.

— Пане Михайле, Ви письменник, журналіст, редактор журналу українських письменників Румунії «Наш Голос», головний редактор журналу «MantaualuiGogol» («Шинель Гоголя») та редактор літературного журналу Спілки письменників Румунії «Волоська Ротонда». Як вдається поєднувати літературні обов’язки з творчістю? Як і що ниньки Вам пишеться?

— Я ще є і редактором, теж спілчанського, румунського журналу «Каліграф». Всі ці «літературні обов’язки» пов’язані з творчістю, але моя проблема в тому, що я заступник голови Союзу українців Румунії, заступник голови Бухарестської філії СУРу, голова комісії з питань культури, голова Християнсько-культурного товариства українців Румунії ім. Тараса Шевченка і член Урядової комісії з питань культури національних меншин Румунії, а це все разом значить: чи не щодня від двох до чотирьох годин засідань і вирішень різних проблем. Я вже почав думати від чого відмовитися, щоб залишалось вільного часу для завершення початих літературних планів, бо на моєму письмовому столі лежать недокінчені два романи – «Бляшаний Христос» і «Під сузір’ям Ягняти»ікілька недокінчених перекладів, між якими і п’єса Володимира Даниленка «Гроші для Йонеско».

— Захоплива книжка «Конокрадська честь», але й не менш магічна «Незнайомка у фіалковій сукні», для якої український редактор відібрав твори в різних жанрах: роман, повість і оповідання. Звідки Ви берете сюжети для своїх творів? Приміром, у романі «У ніч на Святого Андрія» так багато імен та історичних екскурсів?

— Для письменників, як і для творціввзагалі, сюжети – найскладніша справа. Для цього треба писати постійно, спостерігати за всім, а найголовніше за людьми. У моїх творах, більшість з описаного я почув у сільських корчмах, дещо бачив на власні очі, а решту вигадав-«вибрехав», як сказав мені батько, після того як прочитав один з моїх романів: «У кого ти вдався? Я ж ніколи не брехав, а ти... хоч красти не візьмись...»

— Усі Ваші твори глибоко драматичні, якщо для фільму, то стиль трилер саме той. Авторський стиль робить тексти цікавими і захопливими, що допомагає читачеві співпереживати. Чи є фільми на Ваші твори? Адже повість «Незнайомка у фіалковій сукні» могла би стати основою сценарію. В Україні є конкурс «Коронація слова», куди можна подавати й кіносценарії…

— Я жодного разу не надсилав свої твори на конкурси, але мабуть настав час надсилати. Я більш кокетував з театром, а щодо фільмів, якраз румунський режисер Ліліяна Тома працює над фільмом, за моєю новелою «Чоловік з потойбіччя».А ще писав мені Олександр Масляник, що один львівський сценарист зацікавився моєю «Конокрадською честю».

— Письменники частенько вельми забобонні. У які прикмети Ви вірите, чого остерігаєтеся і чого дотримуєтеся свято в творчості?

— Не вірю в жодні забобони. Так нас вчила наша бабуся (по матері) Марія, ніби забобони ‑те саме, що й ворожіння, а ворожіння неспасений гріх. То як не вірив змалку, тепер вже пізно починати вірити, і не дотримуюсь «свято» нічого у моєму творчому процесі.

— Пане Михайле, Ваші твори насичені еротикою. У авторському стилі – це реалізм для переконливості чи вихід на папір адреналіну письменника? І що значить Ваше життєве кредо:«Всіх жінок люблю, як свою,й перед чарок не кричу: Ні!»?

— Це мої слова про жінок і чарки? Я мабуть написав це, щоб похвалитися перед своїми побратимами по перу... Я зовсім спокійна людина перед чарками, і перед жінками, зовсім не кричу ні «так!», ні «ні!», а щодо еротики, я не думав над цим, мабуть воно і одне і друге, а мабуть ні одне з них. Головне, що читачам подобається, а я їм дарую те, що вони хочуть почути, прочитати...

Довідково:

Михайло Гафія Трайста – українець, який мешкає в Румунія (Бухарест). Він письменник, журналіст, редактор журналу українських письменників Румунії «Наш Голос», головний редактор журналу «MantaualuiGogol» («Шинель Гоголя») та редактор літературного журналу Спілки письменників Румунії «Волоська Ротонда». Член Національної Спілки Письменників України ‑ Львів. Член Національної Спілки Письменників Румунії.Член Національної Спілки Журналістів Румунії.

Серед творчого доробку письменника такі знакові книги:

• «Симфонія шовкових трав» ‑ Бухарест, 2001 р. – збірка поезій.
• «Калинові Ранки» – Бухарест, 2003 р. – коротка проза.
• «Гуцулська душа» – Бухарест, 2008 р. - коротка проза.
• «Не вір очам своїм» ‑ Бухарест, 2009 р. – коротка проза.
• «Малинові стежки» ‑ Бухарест, 2009 р. - коротка проза.
• «Кладка» – Бухарест, 2010 – коротка проза.
• «Конокрадська честь», Львів, 2017, ‑ проза.
• «Незнайомка у фіалковій сукні», Київ, 2018 р. – проза.

Михайло Трайста закінчив факультети журналістики та філософії Університету ім. «СпіруГарет» та філологічний факультет Бухарестського університету, там же – мастерат «Міжкультурні комунікаційні стратегії», зараз є докторантом Культурної школи мов та літератур Бухарестського університету.

Михайло ТРАЙСТА
(Румунія)

Чічка

Коли хто-небудь із сусідніх сіл шукав Міця Бойка, мало хто знав про кого йдеться, бо в селі стільки Міців та Бойків, що хоч греблю гати ними, а вже коли пояснювали, що шукають саме того Бойка, який малює, люди відразу здогадувалися: «А, Міцьо Чічка… Поруч із церквою хатина з призьбою та з крислатим горіхом на подвір’ї».

Прозвали його Чічкою не тому, що успадкував прізвисько з діда-прадіда, а через квіти, які малював на стінах, коли білив хати.

«Я вам такі чічки намалюю, що й Адам в раю не видів!» – хвалився жінкам, коли кликали його білити, або: «Якщо сімплошно[1], то тридцятку, а якщо з чічками, то п’ятдесятку», – усміхався, називаючи ціну за свою роботу.

Так і залишився Чічкою.

Коли доводилося когось про щось благати, то люди говорили: «Треба го панькати[2], як Чічку».

Чічку не треба було благати – не відмовляв жодному, але був дуже зайнятий, бо такого маляра не було на всю околицю, тому замовлень мав дуже багато й був змушений їх записувати.

— Чічка записав ня в ірку[3], – раділи жони.

Він завжди дотримувався слова, і в назначений ним день на стінах хати того чи іншого замовника розцвітали віночки з чічками.

— Майстер ви, пане Бойку! – похвалив одного разу панотець Чічку.

«Знову треба парафію білити», – хитро посміхався Чічка.

— Бог обдарував вас талантом! – продовжував панотець.

«Ні, хай собі шукає іншого», – готувався відмовити Чічка.

— Золоті руки у вас, пане Бойку!

«Уже три роки поспіль білив йому за простибіг!»

— Ви б змогли, пане Бойку, святих намалювати? – ураз запитав панотець.

— А Калварію[4] на Коштели хто піктовав[5]? – здивувався Чічка, що панотець не знає цього, хоч то католицькі каплиці, але всі знають, що він їх малював.

— Треба б у церкві Тайну Вечерю перемалювати, Великдень близько! – зітхнув священик.

— Роботи в мене по вуха…

— Добре заплачу вам, пане Бойку, – перервав його священик.

— Скільки? – не витримав Чічка.

— Тисячу!

Чічка трохи здивувався з панотцевої щедрості й погодився.

Бідний Чічка днював і ночував у церкві, і за тиждень свіжовимальовані святі вечеряли собі спокійно на стіні церкви, а маляр, задоволений своєю роботою, попивав у корчмі холодне пиво.

— Чудова фреска, пане Бойку! – похвалив його священик. – Ось вам п’ятсот!

— Як же це, отче, ви ж казали тисячу!.. – здивувався Чічка.

— Хваліть Бога, пане Бойку, що за тиждень заробили п’ятсот!

— Якщо так, тоді не треба нічого, – сумно відповів Чічка.

— Хай Господь благословить вас, пане Бойку! – зрадів священик.

Та не довго радів панотець, що Чічка задарма перемалював Тайну Вечерю, бо під вечір прибіг захеканий паламар і, хрестячись, ледве промовив.

— Курять, отче!

— Хто? – здивувався священик.

— Святі, отче, повечеряли, а тепер запалили люльки та курять!

— Біжи поклич Чічку! – наказав священик.

Чічку не довелося довго шукати, бо корчма недалеко від парафії.

— Пане Бойку, це великий гріх! – почав священик.

— А обдурювати людей не гріх?

— Давайте не будемо... Ось ваша тисяча, а тепер ідіть та...

— Півтори! – перебив його Чічка.

— Бійтеся Бога, пане Бойку! Я не можу вам...

— Ну тоді най курять на здоров’я! – усміхнувся Чічка.

Панотець почухав потилицю, знав добре, що Чічка свого не попустить, і простягнув йому півтори тисячі.

— Я ті люльки сажою намалював, витріть їх вологою ряднинкою – ані сліду від них не залишиться, – засміявся Чічка, ховаючи в кишеню гроші.