Жінка-УКРАЇНКА

Я не письменниця, а звичайна жінка, мама двох донечок. Та мені захотілося розповісти свою історію. Вперше за багато років. Спробую коротко сказати про головне. Погано, дівчата, що ми часто не слухаємо своїх батьків, які ніколи поганого не порадять.

Ще коли була в школі провела я в армію хлопця. Тоді жила у Богуславі. Родина його мала за собою недобру славу – пиячили. Мені мама казала, що він теж молодий, а чарки не минав. Та я сварилася з нею. Плакала. Ображалася. Бо ж Руслан (так його звали) такі листи мені гарні писав. У коханні освідчувався. Тож, коли він прийшов додому, а я як раз школу закінчила – зразу й одружилися. Жити пішли до нього, як тільки мене не просили залишитися вдома. Але  послухалася чоловіка.

Нещастя мої почалися вже невдовзі після весілля. Бо працювати Руслан йти нікуди не хотів, а я, щоб якось вижити (до батьків було соромно звертатися) влаштувалася листоношею. Ті копійки, що заробляла, мій чоловік у мене відбирав. Всі вони пропивалися. А коли невдовзі завагітніла – сказав робити аборт, бо ж знав, що як піду в декрет, то не буде і цих копійок.

Якось навіть побив. Я тоді вперше прибігла серед ночі до мами. Господь послав мені двох донечок. Як я їм раділа, сподівалася, що їх поява змусить чоловіка змінитися. Та де там. З пологового будинку мене забрали мама й тато. Вони купили й все необхідне для внучок. А Руслан з батьками та старшим братом півмісяця «замочував» своє батьківство.

Якось, коли він прийшов до тями, мені вдалося вмовити його пожити тепер у мене вдома. Та краще б не просила, бо тепер страждала не тільки я, а й мої батьки. Скандали, бійки...

Потім він прокрався і його посадили на три роки. Додому він повернувся через рік і два місяці, потрапивши під амністію. Повернувся страшнішим, ніж був. Що пережити довелося – згадувати без сліз і зараз не можу.

Якось так побив, що потрапила в лікарню. У палаті жінка лежала. Розговорилися. Вона повідала, що у місті Біла Церква, у неї живе мама. Після інсульту за нею треба доглядати, а нема кому, бо сама вже в літах і не здужає. Кажуть, що у житті не буває випадковостей. Але додому я вже не вернулася. Переговорила з батьками. Коли мене виписували – вони привезли донечок до лікарні. І звідти я з ними поїхала не додому, а за адресою, яку мені дала моя сусідка по палаті, рятівниця тьотя Галя.

Три роки я доглядала за хворою бабусею, живучи у її будинку. Спочатку грошима допомагали все ті ж батьки. А далі сама у кафе, що було поруч, прибиральницею влаштувалася. Донечок в дитсадок віддала. Додому і на очі не показувалася, бо Руслан сказав батькам після всього, що сталося, що як побачить мене –  уб’є. Це, повірте, були не пусті слова.

У мене тут, в чужому місті, поступово з’явилися нові друзі, нові прагнення і бажання, нове життя. Та й Господь якоїсь миті наче зжалився наді мною. Руслана загнав на той світ під час однієї з гулянок його ж рідний батько. Мабуть, не можна так говорити, та тільки з його смертю закінчилися всі мої страждання.

У Богуслав уже не повернулася, бо після смерті бабусі, тьотя Валя погодилася майже за безцінь на знак вдячності ( хоча й по сьогодні цій добрій людині за все дякую я) продати мені материн будинок.

Дівчатка пішли до школи, а мені моя начальниця, власниця кафе, порадила вступити у сільськогосподарську академію ( у школі я дуже добре вчилася), аби отримати спеціальність.

На сьогодні у мене вже свій невеличкий, але досить таки прибутковий бізнес. Донечки студентки. Навчаються у Києві. Після того, як не стало тата, забрала до себе маму. З нею і живемо. Скоро мені сорок років. Про заміжжя я не думаю. Страх від пережитого викликає недовіру до всіх практично чоловіків. А може просто ще не зустріла свою справжню половинку?

Донькам кажу, щоб коли закохаються, думали не тільки серцем, а ще й головою. Вони мене слухають. Вони мене люблять. А я їм вірю. І від того щаслива.

 Наталія Олійник