Жінка-УКРАЇНКА

Валентина Попелюшка, письменниця:

Щойно дочитала роман Олександри Малаш «Любові багато не буває». Перше враження, перше, що хочеться сказати, закривши книгу: такі твори – немов ковток чистого повітря. Життя! Воно у кожного таке по-своєму і складне, і прекрасне. Хтось бореться зі спокусами, з бурхливою течією, а хтось віддається на волю випадку – куди хвиля винесе.

Бути щасливим, як і вміти любити – то не подарунок долі, а кропітка повсякденна праця. Так, я не обмовилася – любові можна навчитися, любов можна виплекати, як квітку, приречену на загибель, якщо цього дуже захотіти. Ось тільки вчора я читала публікацію Лесі Коковської-Романчук (лікар, письменниця з Тернополя) про примхливу квітку бегонію, яку їй подарували і яка згодом почала гинути в горщику на вікні. Порада фахового флориста виявилася невтішною: «Відпусти, бо саме цей сорт бегонії вирощують винятково для продажу. Вони не придатні для життя». Та хіба ж лікар так легко «відпустить» хворого. Пообламувавши рештки заквітчаних гілочок, господиня поставила одну у склянку з водою, а потім, як людині, сказала квітці, що гинула в горщику: «У тебе є два варіанти»… Які – здогадаєтеся самі. Але згодом і гілочка у воді пустила корені, і у вазоні квітка пустила нові ЖИВІ гілочки. Перемогло життя, бо квіти, як і люди відчувають, що вони потрібні, що комусь не байдуже, загине чи розцвіте.

Шлях головної героїні роману (саме так я для себе визначила жанр цього твору) – непростий, неоднозначний, однак впродовж усього твору безсумнівним залишається одне – ця людина має в серці світло, призначене для інших. І дуже боляче, трагічно розвивається сюжет, коли знаходяться ласі на чужу жертовність і довіру. Саме тоді рятівним колом стає така ж любляча і світла душа.

Якийсь час я не могла зрозуміти суті другої сюжетної лінії – про Остапа. Згодом дуже хотіла, щоб саме з цим чоловіком залишилася Настя. Однак обом цим героям авторкою, долею було дане інше призначення. Я навмисне не заглиблююся в головну сюжетну лінію – боротьбу за життя, а згодом і за щастя маленького героя Ромчика. Нехай ті, хто іще не читав книгу, пройдуть цей шлях з героями самі. І збагнуть, що в житті нема нічого неможливого, якщо прагнеш чогось усією душею і якщо це «ЩОСЬ»  – на благо усім, а не тільки тобі.

Можливо, хтось дорікне авторці, що місцями фрагменти сюжету нагадують гарну казку, а не реальне життя. Я й сама боролася з подібними відчуттями. Однак згадала і про квітку пані Лесі, і про доленосну історію з власного життя, коли щира різдвяна молитва подарувала мені справжнє диво. Тому мушу зізнатися: так насправді буває в житті. Безвихідних ситуацій, як і невиліковних хвороб, таки не існує. Варто просто зрозуміти, навіщо їх тобі посилає доля і чому ти маєш їх здолати.

Ну от, хотілося і трішки критичних зауважень додати – місцями затягнуті сюжети, місцями заплутана подача. Але ці враження, котрі супроводжують читача під час мандрів сторінками книги, відходять далеко на задній план, коли перегортаєш останню сторінку, і  задоволено посміхаєшся, розуміючи, що книга закінчилася, а життя її героїв іще тільки починає нову главу. І хепі-енд – насправді іще далеко не «енд», іще буде всього: і випробувань, і труднощів, адже земне життя таке пістряве і складне. Однак немає сумнівів, що загартована і виплекана любов переможе усе, що б не трапилося на шляху головної героїні та всіх, хто є у її житті.