Жінка-УКРАЇНКА

Богдан Дячишин. Думне слово Богдана Смоляка. – Львів: Апріорі, 2017. – 88 с.

У новій книзі Богдан Дячишин подав есеї, що їх написано за книгами Богдана Смоляка «Словник мовчання» (2010, поезія), «Альпінарій» (2016, афоризми) й «Віднайдене місто» (2014, роман). Усі ці розмисли об’єднано словом, якому обидва Богдани надають і надлексичного значення, запрошуючи читача зазирати у словник і вибудовувати власні контексти.

М. Гайдеґґер каже, що «мова – це дім буття». Кожна мова творить осібний дім буття, тому, зрікаючись рідної мови, людина руйнує власний дім буття, перестає бути собою. Власне, просто перестає бути. Асимілюється з іншими народами, аби мати позірні переваги. Змінює бути на мати, збіднюючись духовно.

«Сенс людського життя полягає в побільшенні інтелекту, духовності людини, щоб в усіх проявах її діяльності думка випереджала дію», – пише Богдан Дячишин (С. 50). І застереження тут у мене лише одне: духовність – не тільки інтелект, це ще й духовні цінності. Та ціннісність, без якої годі уявити цілісність («цілого чоловіка», мовлячи словами І. Франка).

«Nosce te ipsum» («Пізнай самого себе»). Хочемо побачити, який маємо вигляд – підходимо до дзеркала. Мова – це також дзеркало, бо з мови пізнаємо духовний і культурно-освітній рівень особи. Послухавши пильніше, пізнаємо, що в мовця на думці, на серці. Бачимо, як виглядає мовець духовно.

Богдан Дячишин, обстоюючи тезу про частковість людського пізнання Бога, кохання і життя, цитує Святе Письмо: «Отож, тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у загадці, але потім обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я» (1 до Коринтян 13:12). Це, звісно, доречна цитата, але варто пригадати й іншу: «Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм!» (Якова 1:23-25).

Слово Боже – дзеркало, у якому людина бачить не тільки Бога, а й справжню себе, пізнає власну суть глибоко і правдиво, звільняючись від хибних уявлень: і про себе, і про Бога. Усвідомлює власну цінність і гідність, а отже, набуває глибинної внутрішньої порядності. Порядність – це визнання ієрархії моральних цінностей (недарма ж співзвучне з «по рядах») і впорядкованості (спільнокореневе з «порядок»). А порядок – противага безладу, порядок – космос, що протистоїть хаосу. Пригадується Григорій Сковорода, що мовив не тільки про макрокосм (Всесвіт), а й мікрокосм (людину) і світ символів (Біблію), який допомагає пізнати обидва світи.

Людина порядна має неприспану совість, яка нашіптує їй ось такі рядки:

Якщо життя спішить до інших –
воно ніколи не минає (Богдан Смоляк).

Життя спішить до інших не для того, щоб панувати над ними, шукаючи користі для себе, а для того, щоб написати «Любов» на денці всіх понять (за Богданом Смоляком). Людина порядна має совість чутливу. Совість, за Академічним тлумачним словником української мови в 11 т., – «усвідомлення й почуття моральної відповідальності за свою поведінку, свої вчинки перед самим собою, людьми, суспільством». І Богом. Со-вість – спільна вість людського сумління і голосу Божого.

Коли б то кожен слухав цього голосу (морального закону в собі, за І. Кантом)… Тоді не було б зловживання власними почуттями-потребами (маніпулювання іншими через демонстрацію сили, яка реально є проявом слабкості і бажання за всяку ціну захиститися від загрози – найчастіше уявної – та отримати пожадане). Тоді не було б «іржі нечулості» (Тетяна Хоменко) – браку почуттів до інших. Бо надмір там, де слід проявити стриманість, як і стриманість там, де необхідно проявити щедрість, робить почуття аморальними.

Співаючи, сльозою не погребуй
у передмить любові, що без меж (Богдан Смоляк).

Тоді б не розмежовувалися віра і релігія (від лат. religio – зв’язок), бо обоє мислилися б як зв’язок із Богом і з ближнім. Мало того, віра спонукала б на відкритість, адже якщо віриш, якщо довіряєш комусь – відкриваєшся йому. Відкритість – сила справжніх… Тоді не видавалося б, що віра – це щось геть відірване від життя (хоча часто так мислять і сприймають). І тоді прийшло б не мертве знання, а живе розпізнання, випробуване власним досвідом: поєднання віри і життя, коли воно стає осмисленим, перетворюється на життя вірою. Віра не потребує доказів, вона сама є доказом: «А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євреїв 11:11).

Але часто відстань між знанням і розпізнанням достатньо велика і за це доводиться платити:

Я перейшов ріку не по воді.
Не заглядав як сонце, у глибини.
Однак плачу за пізнане тоді,
але розпізнане лиш нині (Богдан Смоляк).

І хоч як прикро, це ще не найгірший випадок. Бо трапляється, що

Ніхто не йде до джерела.
Лиш дощ. Без глечика і спраги.
Вода джерельна спрагла правди,
як жінка, що не зачала (Богдан Смоляк).

Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть (Матвія 5:6). Коли ніхто з людей не має спраги за правдою – це найважчий біль душі чулої, душі моральної, душі поета. І яке ж сильне порівняння Богдан Смоляк добирає для цієї спраги:

Вода джерельна спрагла правди,
як жінка, що не зачала.

Така жінка і справді шукає правди-справедливості. Але ця справедливість водночас є милосердям щодо неї – довгоочікуваною вагітністю, що тамує палючу спрагу материнства.

І не просто зиму пережити.
І не просто повернути мить.
І не просто цей окраєць житній –
власне серце – іншому вділить.

Однак той, хто йде до джерела, пам’ятає про те, що кожне джерело десь бере початок. І має власну глибину і дно. Той, хто спраглий іде до джерела, тамує спрагу правди розпізнанням того, що Любов – на денці всіх понять. І це розпізнання полегшує вділення серцем-окрайцем, бо кількість шматків хліба при чудесній годівлі не меншає, а зростає (порівняймо: Мт. 14: 14-21).

Надія Гаврилюк,
поетеса, літературознавець, кандидат філологічних наук,
науковий співробітник Інституту літератури
імені Тараса Шевченка НАН Украіни.