Жінка-УКРАЇНКА

Серед перших «прочотних» книжок, які мені вибрала наша бібліотекарка й які я вдома, сівши під пригребицею,  прочитав по складах, була і «Харитя» Михайла Коцюбинського. Мене, маленькому хлоп’ятку, що тільки-но починав жити в уявному світі книжок, неабияк вразила доля дівчини із незвичайним іменем. Пізніше, десь уже в десятому класі, я заримував те оповідання…

Жне дівча у полі жито…
Із дитячих літ мені
Коцюбинського «Харитя»
В чистій пам’яті на дні.
У жнива заслабла мати,
Хто у полі зробить все?
Натомились рученята
І не слухається серп.
Не росинка то у житі,
А сльозинка мерехтить,
І мені, немов Хариті,
Пальчик врізаний болить. 

Хай вибачить читач за неоковирне «Хто у полі зробить все?», інші погрішності — міг його переписати, включити в свою збірку. Але не потрапив у жодну книжку… 

Та я не про те. Я про серп, про звичайнісінький  серп — не про той «молоткастый, серпастастый советский паспорт» із вірша-агітки Владімира Маяковського, який нас змушували напам’ять зубрити в школі й про який, на щастя, не знає молоде покоління, а про той, де  один поет натхненно мовив: «Серпами серпень пережне любов». Щоправда, того серпа можна побачити в етнографічних музеях та ще наших бабусь і прабабусь, на могилах яких давно зеленіє барвінок.

Є такий раритет і в мене — спадок бабусі Марії, перевесниці Хариті. Коли розбирали стару хату, в коморі я надибав засований у розколину давнього сволока заржавілий, гартований у примітивній сільській кузні із вичовганим руків’ям серп. І той серп іноді нагадує мені й призабуті відлуння розмов у жнивнім полі, і запах давніх хлібів, вижатих і спечених за всі століття українськими — мільйони житніх буханців і пшеничних паляниць, і щемливий смуток за тим, що вже нема і більше не буде, бо життя біжить уже по іншому колу... Лише серп гострий-прегострий, мов у Хариті з оповіданнячка Коцюбинського, як у мене… Які й всі серпи, що повік-віків не затупляться.

Володимир САПОН