Жінка-УКРАЇНКА

(до 140 - річчя від дня народження В. М. Доманицького)

Хто ж він такий – український історик, етнограф, фольклорист, літературознавець, публіцист, критик, бібліограф, журналіст, перекладач, видавець, кооператор, громадсько - політичний діяч – Василь Миколайович Доманицький? Про цю багатогранну, обдаровану талантами, людину, яка жила і творила в такому блискучому оточенні, майже сто років майже ніхто не згадував, та й сьогодні, окрім науковців, земляків, літераторів і деяких дослідників творчості, про вченого широкому загалу відомо дуже мало. Та якби він за свого короткого життя (33 роки) не написав більше нічого, а тільки підготував перше, упорядковане після цензурних скорочень, доповнене й відредаговане видання повного «Кобзаря», яке побачило світ 1907 p., його ім’я навічно увійшло б в історію української культури і літератури.

Наукова, літературна, громадсько - політична діяльність молодого талановитого вченого Василя Доманицького свого часу була високо оцінена такими світочами і титанами української суспільної думки, як Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Антонович, В’ячеслав Ліпинський, Володимир Гнатюк, Богдан Лепкий, Сергій Єфремов, Агатангел Кримський, Дмитро Донцов та ін.

 Василь Миколайович Доманицький народився 7 березня (19 березня н. ст.) 1877 р. у селі Колодисте колишнього Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Тальнівський район Черкаської області). Його предки, шляхетського походження, мали маєток Доманово (біля Берези Картузької, у Польщі). Близько 1750 р. на Придніпров’я із Західного Полісся емігрував уніатський священик Доманицький, який прийняв православну віру і з родиною оселився в селі Колодисте Звенигородського повіту Київської губернії, де його нащадки впродовж 170 років служили парохами місцевої церкви. У сім’ї було дві дочки і чотири сини, які навчалися в Київському університеті св. Володимира: Михайло – на правничому, Платон і Віктор – на природничому відділі фізико - математичного факультету, Василь – на історико - філологічному. За рекомендацією професора В. Антоновича він працює кореспондентом, потім секретарем в історико - етнографічному і літературному журналі «Кіевская Старина» (з 1882 р. щомісячно виходив російською мовою, з 1907 р. під назвою «Україна» – українською). Публікує в ньому свої перші дослідження, організовує студентський видавничий гурток, який згодом перетворюється на українське видавництво «Вік», що  видає белетристику і популярні книжки різної тематики українською мовою. Доманицький стає активним співробітником редакції і працює там майже до останніх років життя белетристику і популярні книжки різної тематики українською мовою. Доманицький стає активним співробітником редакції і працює там майже до останніх років життя.

У 1897 р., буквально через рік після відкриття Вікентієм Хвойкою Трипільської культури, Василь Миколайович разом із братом Платоном, поблизу рідного села Колодисте, обстежує дев’ять з п’ятнадцяти курганів, розкопує праслов’янські поселення п’ятитисячної давнини, знаходить в них скіфські протопоховання, рештки печей, уламки посуду, жіночі прикраси, зброю. Різнобіччя таланту вченого найбільше виявляється в етнографії та фольклорі: він збирає пісні, легенди, думи, обряди, дитячі ігри не тільки на Київщині, а й на Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі, Західному Поліссі, пише нариси про лірників і кобзарів. Дякуючи йому, маємо повний опис таких цікавих свят, як «Калита» і «Колодій», що побутували на різних територіях України аж до початку 30 - х рр. ХХ ст., і відродилися в сценічних варіантах наприкінці ХХ ст.

Найфундаментальнішою науковою працею вченого є монографія «Піонер української етнографії Зоріян Доленга - Ходаковський». У ній він відкриває світові ім’я забутого фольклориста - аматора, який ще на початку ХІХ ст. пішки обійшов майже всю територію тодішньої України, окремі повіти Росії і Білорусі, і, навіть не знаючи української мови, зафіксував (латиною) понад дві тисячі народних пісень. Доманицький систематизував їх за жанрово - тематичним принципом, також представив зразки оригінальних звичаїв, повір’їв, обрядів, ігор тощо. До всіх записів вказував час, місце виконання, побутування традиційного виспіву. Книга побачила світ двічі – у журналі «Кіевская Старина» (1904) і збірнику НТШ у Львові (1905). У видавництві «Наукова думка» (К.,1974) вийшов солідний том (об’ємом 780 ст.) «Українські пісні в записах Доленги - Ходаковського» (з Галичини, Волині, Поділля. Придніпровщини і Полісся»), підготовлений науковцями ІМФЕ АН УРСР на чолі з професором О. І. Деєм, в основу якого покладена монографія В. М. Доманицького, проте його ім’я, як першого копіткого дослідника зібрання З. Доленги - Ходаковського,  в ньому майже не згадується.

Обшири зацікавлень Василя Миколайовича були надзвичайно широкими; вражає, як хвора на сухоти людина могла стільки встигнути зробити за своє коротке життя. Він знав кілька мов і перекладав твори Е. Золя з французької, М. Вовчка – з російської, Д. Братковського – з польської, Я. Гуса – з чеської.                       

 Впродовж 1909 - 1910 рр. у Києві виходить серія його етнографічних нарисів: «Про Галичину та життя галицьких українців, «Про Буковину та життя буковинських українців», «Словаки. Про їх життя і національне відродження». Останню в 2001 р. переклав та перевидав у Пряшеві словацький фольклорист і українознавець Микола Мушинка, який глибоко шанує нашого земляка, про що він особисто говорив, прочитавши мої статті про нього. Поставивши собі за мету відтворити більш - менш повну картину буття й світогляду поліщука (волинського селянина), Доманицький із території, яка охоплює лише Рівненський повіт Волинської губернії, обстежив кілька десятків сіл, і прийшов до висновку: етногенез Волині походить з глибокої давнини, як про це писав ще батько історії Геродот. Мовні релікти цієї території нараховують тисячоліття і створюють прообраз «давньої України», що й підтверджують записи, з вказівкою діалектних особливостей мешканців краю, зроблені дослідником. Це унікальне зібрання під назвою «Народній калєндарь у Ровенськім повіті, Волинської губернії» увійшло до збірки «Матеріали до Української етнології, том ХУ», надрукованої Володимиром Гнатюком у Львові в 1912 р., але вже після смерті Василя Миколайовича. Про те, що Доманицький ґрунтовно знав фольклор та етнографію, свідчать його листи до Бориса Грінченка з приводу видання бібліографічного показника «Литература украинского фольклора 1700 - 1900 годов», у яких упорядник до вже відомих джерел подає ще понад 60 назв. Талановитого історика,  члена Етнографічної комісії, дійского члена Товариства Нестора - літописця, високо цінував М. Грущевський, особливо за монографію «Козацтво на переломі ХУІ – ХУІІ століть», у якій вперше наводяться невідомі факти повстання і трагічну загибель у Варшаві Северина Наливайка.   

 Людина науки і живої практичної роботи, Доманицький не лишався байдужим до прогресивних поглядів української інтелігенції, яка вважала, що з допомогою широкого кооперативного руху можна змінити соціальний устрій та поліпшити економічний добробут народу. Вже у 1901 р. на Звенигородщині він створює позичково - ощадне товариство, згодом добивається відкриття сільської крамниці. У спеціальних статтях й брошурах з цього питання, які швидко поширилися не тільки в Україні, але й у Росії і на Заході, доступно роз’яснює, що таке кооперація, кооперативне товариство, кредитні спілки, пише про необхідність просвітницької роботи, відкриття книгозбірень. На зароблені гроші у своєму селі Колодисте будує двоповерховий Народний дім зі сценою для вистав, із залою для читання, де щовечора збиралося по 300 - 400 чоловік, щоб послухати «панича Василя».

Вершиною наукової діяльності Василя Миколайовича є текстологічне дослідження «Критичний розслід над текстом «Кобзаря», надруковане «Кіевской Стариной» (1906, №№ 9 - 12), яке започаткувало наукове шевченкознавство як окрему галузь літературознавства. Доманицький звірив автографи - рукописи Т. Шевченка, виправив помилки в попередніх виданнях, встановив правильність написання. Працював для цього у музеях, приватних колекціях, навіть знайшов доступ до архівів жандармського «Третього відділу». Хоча «Кобзар» неодноразово виходив ще за життя Шевченка, та кожного разу там вилучалися тексти віршів або окремі рядки, які замінялися крапками. У Доманицького в розпорядженні «були 270 оригіналів деяких поезій та 18 копій автографів. І найцінніше, що він мав під рукою, – це захалявні книжечки, писані Т. Шевченком на засланні».

 Добру пам’ять він залишив по собі і як редактор, упорядник та, без перебільшення, навіть як співавтор «Історії України - Руси» Миколи Аркаса. За громадські справи й співчуття революційно настроєним селянам - землякам Доманицького засудили до заслання на Північ Росії, яке, завдяки клопотанням друзів, незабаром було замінене на трирічне перебування за кордоном у Польщі (без повернення на батьківщину). Там ретельно і прискіпливо працював над «Історією…», багато виправив, деякі розділи навіть переписав. Продовжив роботу у Фінляндії, звідти надсилав коректуру автору. В Петербурзі, в друкарні «Общественная польза» в 1908 р. вийшов цей перший популярний підручник з історії України, який розійшовся за кілька місяців. Його різко розкритикував М. Грушевський (вважав, що він не досить науковий, а, насправді, побачив в авторах конкурентів, бо в цей час продовжував писати свою 10 - томну монографію про «Історію України - Руси»). Це стало справжнім потрясінням для М. Аркаса, який, обурений необ’єктивною рецензією, після важкого удару прожив лише півроку. Підготовку другого видання знову поклали на Доманицького. Хворий на сухоти, лікуючись у Закопаному в Польщі і водночас відбуваючи там покарання, Василь Миколайович допрацьовує тексти, заповнює пропуски, замовляє краківським художникам нові ілюстрації, уточнює фактаж, змінює обкладинку. Насправді, він майже переписав цю працю, адже автора на той час (1909) вже не було в живих. Про страдницьку долю Доманицького та твору, який він любив і викохував, як свою дитину, зазначив у передмові Богдан Лепкий, співредактор другого видання «Історії…»: «Можна сказати, що кожний аркуш отсьої книги являється як результат якогось трагічного зусилля людини, котра рвалася до праці прийнятого на себе обов’язку, а падала в боротьбі із судьбою…».

У червні батьки Василя Миколайовича збиралися поїхати за хворим сином до Франції та запізнилися, – він помер 28 - го серпня ст. ст. 1910 p. За 14 днів до кончини Доманицького прийшла звістка про його «помилування». Лише  через два місяці рідні та друзі вченого одержали дозвіл перевезти тіло в Україну, але з умовою перепоховання не в Києві, як вони хотіли, а у його рідному селі, що й відбулося 4 - го листопада. Від станції Звенигородка, куди з Лібави (Латвія), прийшов вагон із труною, до села Колодисте (а це 15 верст), весь шлях був устелений квітами. За катафалком ішли тисячі людей – мешканці навколишніх сіл, делегація київських студентів, представники українського активу з різних губерній. Панахиду в маленькій сільській церкві відправив батько покійного – отець Миколай. Поліція, яка весь час супроводжувала процесію і перетворила село на справжній військовий табір, не дозволила промов на могилі, познімала стрічки з написами з деяких вінків і навіть кількох чоловік заарештувала. Прогресивна громадськість широко відгукнулася на передчасну смерть Доманицького. У журналі «Наше дело» відомий кооперативний діяч В. Галевич писав: «Нива наша не орана і орачів на ній так мало... Наша втрата подвійно тяжка, бо втратили літератора, вченого і – першого українського кооператора, яких так незвичайно мало». «Перший на працю, останній на спочинок» – цей напис на вінку від друзів на його могилі характеризує Василя Миколайовича найяскравіше. Радянські вчені називали Василя Миколайовича то «буржуазно - націоналістичним, то неґрунтовним дослідником», то взагалі забували посилатися на автора, водночас послуговуючись його працями. На жаль, пам’ять про цього достойного представника української інтелектуальної еліти не пошанована на державному рівні, хоча його ідеї і твори й сьогодні не втратили свого значення. За півтора року до смерті (5 квітня 1909 р.) Василь Миколайович писав у Колодисте: «Так ще хотілося б тих небагато літ віку, що зосталися, прожити так, щоб хоч маленький слід зостався, щоб хоч одне покоління пам’ятало, що от був такий і такий, що хоч не дурно його земля носила».

 Ольга Рутковська, народознавець, член НСЖУ, НВМС,
член МГО «Волинське братство»