Олексій Крачило: «Дещиця проміння – всередині нас»

* * *

В сусідній кімнаті гуде телевізор,
Новини невтішні — усі про війну.
Душа скам’яніла, душа — мов залізо,
Яке незабаром у горно жбурнуть.

Терор, махінації, знову збідніння —
Стривожено слухаєм дикторів ми.
І просимо Бога, що дасть нам спасіння,
Відвести від нас чорні руки пітьми.

Хоча б трохи світла, але, безперечно,
Дещиця проміння — всередині нас.
А промінь, за визначенням, безкінечний,
Аби в початковій він точці не згас.

 

* * *

Мов по накатаній дорозі
Курсує кожний Новий рік.
І я плетусь в цьому обозі,
Свій ототожнюючи вік.

Буденним намірам в догоду
Живу й не набридаю цим.
І на своїм шляху в негоду
Десь бачу сонце у кінці.

Попри усе одноманіття
В житті шукаю висоти,
Чекаючи того, хто б витяг
Мене з… цієї пустоти.

 

* * *

Тонкою ниткою незримою
Зашив я рану на душі.
І вибухнув новою римою
Після закінчення дощів.

Тепер ось сніг — звичайно, перший,
Зими майбутньої печать.
Вона з пухнастої одежі
Здається білим собачам.

З гілок дерев білясті вусики
Обшморгує нічний вітрець.
Зими початок прагне змусити
Не вірити в її кінець.

А на душі — самотньо, холодно,
Хоча й відкрита для тепла.
І все ж із негараздів волока
Рибина радості втекла.

Є перший сніг і цим все сказано.
Блищить, немов дороговказ.
В букетики конвалій зв’язано
Оцю засніженість для нас.

 

* * *

А вовк зими не з’їв
І ще її прибуде.
Летить лапатий сніг,
Вінчає сніжно грудень.
А нам… назавтра нам
Знов братись за лопати.
Зима така смішна —
Зі снігом, із лапатим.
У світлі білих барв
Своє обличчя кривить.
І діти білих баб
Наліплюють під крики.
Із вереском з санчат
Попадають в замети.
Такий зимовий час
Такі його прикмети.

Олексій КРАЧИЛО
село Карасинівка Козелецького району