Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Втішає душу й серце, зір голубить
Квітуча мати-й-мачуха у лузі.
Це різнотрав’я, різнобарв’я любе –
Найпевніші цілителі і друзі.

     Таке прослалося! Раї превишні!
     Від цього жовтоквіту сизо листю.
     Природо, чом’ сюди не кожен пише
     Візитний лист із кам’яного міста?

Немає часу чи потреби-тяги?
Зло цивілізаційне затягає.
Попри нашестя кризи тут звитяжно
Ще мезозойська мурава буяє.

     Обнявсь кривавник он зі звіробоєм,
     І коле серце при рові шипшина.
     Які б невдачі не були з тобою –
     На себе трави візьмуть неодмінно.

Вони – душі барометри великі:
Любов нерідко передбачать трудну.
Лиш доля – мати-й-мачуха дволика:
То приголубить, то обвіє студнем.

НА ДНІ РІКИ

Нехай чуже й здається кращим,
Та рідне ні за що не кинь.
На дні ріки культура наша,
На дні прадавньої ріки.

     Багаті статком – духом бідні.
     Міліють душі. Хто ми? З ким?
     Відлунюють обряди рідні
     Із дна праматері-ріки.

І точить нас московська шашіль,
Намішано й жидівства в нас.
А де ж вона, культура наша?
Безлика – лиш культура мас.

     Хіба чуже за рідне краще?
     За рідне брали ж на гаки!
     На дні ріки – культура наша!
     На дні Славутича-ріки!

Раба в собі не позбулися:
Запобігаємо усім!
Здавалося: ось-ось – збулися...
Та травить нас чужинська сіль.

     Ніколи те не стане рідним,
     Що нам нав’язане було.
     Лише прабатьківське потрібне,
     Скільки б віків не пропливло.

Сприймають за своє все ложне
Лише невігласи, раби!
Рабом зробити стільки можна,
Що... можна вже і не робить!
 

* * *

Ти нині прогнувся? Лиш словом? Отже, завтра – хребтом.
Дорікатиме щемно найменше, та чисте сумління.
Й не сховати продажне нутро. Тільки що або хто

Є мірилом для совісти? Втім, вона, як і ти, також тлінна.
Після правої ліву, під ляпас, уже не дасиш.
Бо ворушаться мізки, бо вирвалось слово на волю.
Тільки чемно таки промовчиш, бо в гостях ката – син.
Бо душа ще не чує, затерпла від власного болю.

До чужого не звикну. І щирість – усьому рушій.
Вперті вилиці. Спротив пульсує. І серце – що міна.
Та зумію побачити диво очима душі.
І не зраджу собі, і своєму хребту, й Україні.

ПО ТОЙ БІК ХОЛОДНОГО ЯРУ

По сей бік епохи: «Щасливу б зорю
На блюдечку нам просто зараз!»…
А ви, одержимі, ходили на прю
По той бік Холодного Яру.

     По сей бік – зневіра, байдужість і сон…
     Кого ж не здолали ці чари?!.
     А їх підняла УНР і УНСО
     По той бік Холодного Яру.

Пройме Чорний Ворон нас тільки в кіно.
О де ви, нові Горліс-Горські?
По сей бік Холодного Яру давно
Ніхто не чекає вас в гості…

     Ми й кроку не ступимо, якщо нема
     Нам зиску чи плати-навару.
     Ми просто ждемо, що підніметься ХТОСЬ
     По Той бік Холодного Яру.

ХАЙ ВІДПОВІСТЬ МЕНІ МОСКВА!

За людопад без поховань,
За зниклі назви цілих сіл     
Хай відповість мені Москва:
Її керманичі усі.

             За пекло райської землі, 
             За пухлень, чумень, за терор
             І за приписані нулі,
             Що приховали людомор.

За три пшеничні колоски
І той комуністичний рай,
Де за півслова – Соловки.
Де кожен третій помирав.  
 
           За те дитя, що в лоні ще,
           Не народившись, висохло.
           За цей болючий в серці щем!
           За все, що, вмерши, не збулось,

Перед судом за ті жнива,
За найстрашніший злочин свій
Хай стане нинішня Москва,
Допоки свідки ще живі.

        Невизнання, мовчання – глум
        Над пам’яттю мільйонів жертв!
        Лиш допусти – й новий Валуй*
        Вже незалежних нас пожер.

За все хай відповість Москва:
Її керманичі усі.
Щоб пам’ять  – вічна і жива
Щоб на столі повік – хліб-сіль.

РІДНУ МОВУ ТРЕБА ВІДЧУВАТИ

                      «Та не говорили так мої бабуся!..»
                                                          Василь Остапов(ич)
Не за словником звіряю Слово:
Їх не завжди творять мудраки.
Не зріднить праматеринська мова
Наголос чужий. Бо ж не з руки

     Нам «випáдок» мовити чи «нóві»...
     Нашою – лиш вúпадок, новí.
     Наголос у слові – то основа,
     То душа його, природній квіт.

Нація – перепустка у Вічність,
Мова рідна – віза у віки.
З рідним словом житимемо вічно,
З суржиком ми – покруч, будяки!

     Ну не говорили так бабуся!
     Давня мова – пісня, вишиття!
     Словом рідним живлюсь, боронюся.
     Витворилась мова із життя.

І тому Селом звіряю мову:
Як ще мовить  інколи село.
Є потвори-покручі – і мовби
Нас тисячоліття й не було.

     Говори ж, як говорила мати,
     Як пульсує слово з власних вен.
     Рідну мову треба відчувати!
     Ти ж бо нею дихаєш, живеш!

А вона ж – світ визнав! – друге місце
Серед всіх народів і країн!
З Оріяни – наших слів намисто,
З праРуси, з Ор-Дани, з УкРАЇв!

* * *
Не проб’єш нас, не зженемо пасії,
Поки не впече. І не зарадимо.
А пізнаєш і полюбиш націю
Лиш тоді, коли вона за ґратами.

ЯК ТАРАСІВ МАЛО В УКРАЇНІ!

                Толерантність – здатність переносити зло
                              (Вел. тлумачний словник укр. мови).
                   Тарас – гр.: бунтівник, бунтар.

Як Тарасів мало в Україні!
Як не вистачає бунтарів!
Хай би розігнулись рабські спини
Й стрепенулись ті, що нагорі.

     Де ви є, козацькі одчайдухи?
     Хто в тобі куняє: раб? варнак?
     Кличе Україна сильних духом,
     Нації бракує гайдамак.

Та лизати зад – у нас почесно,
Їм – і славослів’я, й шквал вітань.
Хтось лишень візьме до рук Шевченка,
Хтось його ще й досі не читав,

     В кого хата – споконвіку скраю,
     В кого серце – брила кам’яна.
     Хто свавілля називає раєм,
     Тим також, як нам усім, – хана.

Толерантством нас зазомбували.
Слабаки ми духом, нуль ми, «пас»!
Можуть йти нові монголи й галли,
Бо нема Бандери серед нас!

ДОБО ЯНЯ, або  ДО БОЯНА

           Після перечитання книги В. Малика «Черлені щити»
Мокне і мовкне під зливами скошена нива.
Думи рояться, а з ними скрипить і перо.
Жили пульсують. В зіницях – вогнів переливи.
Тріскає серце, й свіча, і гаряче нутро.

     Сивий пергамент мудріє, і срібняться скроні.
     Власне наймення пошли нам у власні віки
     Вічевим стягом, півсловом, прозірливим дзвоном,
     Хоч випадковим півзвуком, півзнаком, а кинь.

Нині. А завтра завруняться словом бажання.
Світлий Ярило нагріє ріллю, і тойді
Памолодь юна обернеться гарним врожаєм.
Зродиться пісня, і піт, і добробут у дім.

     Віко відчиниш. Пратиша обізветься хором.
     Напис чіткий, кіновар’ю, в вустах оживе.
     Витязі-вої здіймуть Перунові прапóри.
     Славень онуків Дажбожих торкне за живе.

Книги! Люблю, як дітей, вас – і війно, і вірно.
В буки і веди вдивляюся аж до сльози.
Слово Бояна (чи Яня?) – неміряне віно.
Зрушено азом найпершим прийдешні ази.

     Вихили келих сури і з любов’ю – до бою.
     Три дні бажання – і мрія у тебе в руках!
     Й ми потайними стежками з тобою. Обоє!
     Вичерпай Волгу, Славутича ж – не розплескай.

Нас не зламати на корені. В чесному герці!
В цьому й чеснота, о сивоголові мужі!
Власне наймення пошли і відкрий своє серце.
Гуком, півзвуком, півзнаком, як жити, скажи.

* * *

Це пшеничне золоте колосся,
Це щасливе хору стоголосся
Збережи нащадкам, захисти.
Присягни велично, щиро й гордо!
Як нащадок славних укрів-оріїв,
Захистити будь готовим ти.

     Присягнути небом і землею,
     Батьком і правицею своєю,
     Присягнути пред свічадом днів,
     Що душі народної не згубиш,
     Що її, мов рідних діток, любиш,
     Що за неї – в воду і в вогонь.

Присягнути рідним, віщим словом
За малу вітчизну й мить любови,
Присягнути серцем і крильми.
За «добридень!» й усмішку дитячу,
За завзяття й поступи юначі,
За вкраїнське небо й вічний мир!

* * *

Пліч-о-пліч хочу я! У лави б нам,
Мсти – за ГУЛАГи і Чорнобиль.
Хто – з булавою? Де – буланий мій?
Хто з нами – проти вічних гноблень?
І бачиться: мечі всі підняті
І лава котиться на лаву.
І чую: «Геть із трону підлого!»
І... наш песимістичний Славень...

УВ ОСІНЬ

Мене не лякають лосі.
Грибів не збирала зроду.
В діброву іду – по осінь,
По тишу її і вроду.
     Десь ахнула квіт-росичка,
     Моргнула вічком зеленим.
     Мене наздогнала мжичка
     Й підставила крону клена,
Аби я не змокла: в осінь
Буває тепла замало...
Співають в ожині оси.
Мене вони вколисали...
     І проситься верес в руки,
     Цілющі зілля – у сіни.
     А я повні вуха згуків
     Несу – таїну осінню.
... Та холодно в ноги босі...
І чом’ так тривожно щастю?
Із осени йду – ув осінь:
Цього разу – в осінь власну...

* * *

Що більше доріг відділяє тебе від порогу,
То більш золотиться над хатою отчою німб.
Ще топчеться стежка до хвіртки. Лишень від дороги.
     І мама ще ходить співати чужинські пісні.
І спомини линуть у трохи вже сиве далеке,
Де я під бузковим шатром нашукалася «щасть».
Неначе жива, привіталася хвіртка. Й лелека.
     Та й ті не лікують уже, ні поріг, ані час.
Вмовкає село, мого роду й народу колиска.
Вдавилась мандрикою та, що кувала «ку-ку».
Ставок зеленіє – маліє. Не мукають Лиски.
     Млинок меле мýку. Ще кажемо звично: мукý.
Ти вибач нам, рідне, і визирни, вигляни зблизька.
Заклич, як було, на весілля або толоку.
Вмовкає село – мого роду й народу колиска.
     Утім, ще на мене чекає, на ту – з-під бузку.

ДВІ  БАРВИ  ЖІНОЧОЇ  ДОЛІ

Коли проводжала до поля
Матуся в дорогу щемку,
Дві барви жіночої долі 
Підносила на  рушнику.
    Ті взори, що рідні до болю,
    Ніде і нізащо не зрадь.
    Дві барви жіночої долі:
    Любов і одвічна жура.
Її вишиття – не забава.
Немов оберіг – вишиття.
Жіночої долі дві барви
Складають основу життя.

ВУЛИЧНЕ ВЕЛИЧНЕ ВІЧЕ

Вуличне величне віче
В праселі моєму йде.
Он Стрибог іде навстріч нам
І несе до віча День.
     Он і дядечко Ярило
     Сонцем поле засіва.
     Ми самі себе відкрили:
     Не Ісус і не Іван.
Оріяни і дуліби,
Гречкосії, орачі,
Дивували світ ми хлібом,
Колом-колесом. Й ще чимсь.
     – Кращих першими з’їдають, –
     Каже зважено Андрій.
     Дід Прокіп – ні, Велес! – гаєм
     Доганя бджолиний рій.
– Тре’ почистити криницю, –
Дана так вустами Гань. –
Перунова ж спить жар-птиця,
Себто блискавка «поган».
     – Завтра всім розвожу гичку, –
     Тато-Бог візьми та й кинь.
     Вуличне величне віче
     В генах укрів – справіків.

* * *

Тихіше говори: ми – в шатах осени.
Не сполохни єства незвичний щем.
А ми ж сюди, здається, не запрошені.
Ще ранувато нам в її ковчег.
     Тихіше: хай помріється й повіриться,
     Що лиш у ній – і мудрість, і скарби.
     Он’о, змахнувши крилами-повір’ями,
     Осіння птаха – в ирій із верби.
Тумани – серпанковою наміткою,
Багрянцем – черешні... Ой! Ой... замри:
Ми стали осеніти непомітно, бо
Ми – в шатах... о с е н и... Ти-хііі-ше... го-во-риии...

ПТАШИНІ ВИШИВАНКИ

Сьогодні свято в лісі: веснування!
Дерева чепуряться і квітки.
І птахи всі прибралися ще зрання,
Взяли найкрасивіші сорочки.
     На дятлові – червоні й чорні барви,
     Бо ж українська вишиванка це.
     А сойка, глянь, барвиста, мов забава,
     Як великоднє писане яйце.
Вдягнули вишиваночки й синички.
В них – жовті і блакитні кольори.
Причепурили пір’ячка і щічки.
На гілках мають, мовби прапори.
     Стрункий до друзів завітав лелека,
     Урочисто, у чорно-біле, вбравсь.
     На свято прилетів з країн далеких.
     Червоний дзьоб – оздоба кольорам.
Веснянки-птахи – в диво-вишиванках.
Дзвінка їх пісня лине в вишині.
Природу славлять в диво-вишиванках,
Хвалу співають лісу і весні.

СЛАВЕНЬ

Аби наш Славень скоро збувся,
Ти дій, а не кричи.
З якого роду, не забудься,
Куди йдеш і за чим.
     І запануємо ще, браття,
     Як злидні не з’їдять.
     І душу, й тіло – в битві ратній
     «За москалів й жидят!».
І усміхнулась наша доля,
Та в усміху – лиш сміх
І посміх. До тремкого болю.
І воєн цілий міх.
     І воля вже була близенько –
     В болото завели.
     І згинуть наші «воріженьки»,
     Та хто їх зна, коли...