Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
А душа її – жива
У Львівському Будинку Вчителя з ініціативи Ліги Українських Жінок та за сприяння керівництва Будинку Вчителя і товариства "Рідна Школа" ім. Костянтини Малицької відбулося урочисте вшанування пам'яті української поетеси Софії Малильо з нагоди 90-х роковин від її народження.
Софія Малильо добре відома на Закарпатті, але по всій Україні її ще мало знають, недооцінюють, хоч внесла вона вагомий вклад в українську поезію та ревно працювала на громадській ниві задля розквіту Української Держави.
У некрологах після її кончини закарпатська преса й інтернет-ресурси писали: "Відійшла у вічність одна з найвеличніших поеток Закарпаття, 89-річна мучениця, жертва комуністичного тоталітарного режиму Софія Малильо – Софійка, як ніжно її називали земляки".
Тепер гарно вшанували пам'ять Софії Малильо у Львові, ознайомивши із її особистістю вчителів і бібліотекарів, які, сподіваємось, понесуть у свої локальні світи отриману інформацію, поширять знання про життя й творчість цієї Великої Патріотки.
Про життєвий і творчий шлях поетеси розповіла автор цих рядків, а членкині Ліги Українських Жінок Іванна Корнецька, Любов Шумська, Ярослава Гунько й Надія Даниляк натхненно читали її вірші. Тепло і з великою вдячністю зустріли присутні родичів Софії Малильо: племінника, професора "Львівської політехніки" Василя Козика та його дружину Ольгу, а також їхню племінницю Маргариту із чоловіком Юрієм Дудичем, які своїми спогадами наблизили до присутніх світлу постать видатної української поетеси-патріотки.
Коли вникнути в життя і твори Софії Малильо, то відкривається широкий світ любові до України, щемкий аналіз її історії та палкий заклик до служіння їй. Тож конче потрібно знати й пам'ятати особистість цієї Українки.
Софія Малильо
(3.ХІІ.1926 – 19.Х.2015)
Народилася 3 грудня 1926 року в чехословацькому (на той час) Підкарпатті, в селі Верхні Ворота (тоді Вишні Верецьки) Воловецького р-ну, була сьомою дитиною селян Михайла та Марії Малильо.
Початкову освіту Софія здобула в рідному селі; далі навчалася в українській гімназії м. Модржани в Чехії, поблизу Праги, куди її, як найздібнішу ученицю, направив директор школи Йосип Баланчук. Воєнні події Другої світової війни закинули її до Західної Німеччини, але після закінчення війни вона зразу ж повернулася на рідне Закарпаття.
Завершувала середню освіту в 1945-1947 роках вже в радянській школі в місті Свалява, отримавши золоту медаль.
У 1947 році Софія Малильо поступила на факультет французької мови Львівського державного університету ім. Івана Франка.
2 листопада 1948 року її, студентку другого курсу, заарештували і в 1949 році заочно, комісією ОСО в Москві, засудили до 10 років гулагівських таборів за "сприяння міжнародній буржуазії" (?!). Цей термін із вироку вражав її подругу по ув'язненню Надію Мудру, котра стала упорядником унікального видання – трьохтомного енциклопедичного довідника "Українська жінка у визвольній боротьбі 1940-1950 рр.", що вийшов у видавництві "Світ" (2004 – 2009). Подаючи коротку інформацію про Софію Малильо, пані Надя заакцентувала на тому "звинуваченні" і поставила такі знаки.
Засуд Софія Малильо відбувала на Колимі, важко працюючи на шахтах Хеніканджі. Коли розвинулася важка хвороба серця, її перевели в тайшетські табори Іркутської області.
У тих чужих краях загубилася її молодість. Ось як вона виразила свій біль у вірші "Молодість", написаному на третьому році відбування покарання на Колимі:
Недавно ще була я молода і дужа,
Та в надмірі турбот, в зневірі, в неспокою
Так молодість промчалась наді мною,
І часом жаль мені, так жаль, що й не сказати,
Що молоді роки, ілюзії крилаті,
Мої рожеві сни, натхненні мрії
Зів’яли в розквіті в північній сніговії.
О, юносте моя! Ти пронеслась стрілою!
Я згадую тебе з любов’ю і журбою!..
Прощай же, юносте моя крилата!
Здобула мало я, хотіла ж так багато!
І жаль в душі моїй горітиме невгасно,
Що ти, не вицвівши, промчалась передчасно!
У липні 1956 року Софія Малильо була звільнена з реабілітацією. Поновилась на 2 курс Львівського університету, який закінчила у 1960 році з червоним дипломом.
Після закінчення вузу Софія Михайлівна працювала вчителем у сільських школах Запорізької, Закарпатської, Вінницької, Черкаської областей і 5 років у Дрогобицькому педінституті ім. І. Франка. Постійно відчувала утиски совєтської влади, чи то через минуле ув'язнення, чи то за неприкриту українську патріотичну позицію. Найдовше, 24 роки, працювала в с. Мошурів Черкаської області, втішалась близькістю до землі Тараса Шевченка.
У 1999 році влада Української Держави надала їй, як політв'язневі совєтських таборів і вже досить відомій поетесі-патріотці, квартиру в Мукачеві. Тут її творчість особливо розквітла.
Софія Малильо починала писати вірші ще до війни, але обставини життя припинили її творчість. Справжня поетична творчість, натхненна й багатогранна, розпочалася, як сама ствердила поетеса, у 1990 році, на 64-му році життя.
І світ побачили її книги: "Іди і вір" (1994 р., Ужгород); "Воскресіння пам’яті" (1999 р., Детройт-Ужгород); "А душа її – жива" (2006, 2007 рр., Львів); "Надія" (2008 р., Львів), "Від Тиси до Дінця" (Львів, 2009).
Також багато друкувалася в періодиці Незалежної України.
Софія Малильо була активним членом Мукачівського міського осередку Союзу Українок, членом Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих.
У 2009 році Указом Президента України Ющенка за активну громадську та наукову діяльність Софія Михайлівна Малильо була нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.
У 2011 році відбувся великий творчий вечір в Ужгороді – до 85-річчя поетеси. Часто її запрошували на зустрічі з учнями до мукачівських шкіл.
Від 2012 року вона була членом Всеукраїнського об'єднання письменників Бойківщини. Стала переможницею конкурсу ім. Мирона Утриска, який проводить музей "Бойківщина", що у м. Турка.
У 2013 року стала переможцем щорічної міської літературної премії імені Юрія Мейгеша (1924-1999) – українського письменника, почесного громадянина міста Мукачева – за збірку поезій "Від Тиси до Дінця".
Її свідчення про страшний сталінський режим, які вона давала чеським дослідникам, увійшли до чеського архіву досліджень тоталітарного режиму в м. Празі.
Людина великої душі та надзвичайної скромності вона повсякчас старалася бути серед активних будівничих незалежної Української Держави, за яку поклала кращі роки свого життя.
У своїх творах Софія Малильо описує трагедії України й українського народу та висловлює віру в його майбутнє. Вона сподівалася і стверджувала в поезії, що Україна позбудеться імперського свавілля і рабства, стане демократичною й вільною європейською державою, що народ її пізнає гідне життя. Її творчість має всеукраїнське значення, бо відгукується поетеса на всі важливі події в історії України, яку безмежно любила, якій присвятила всі свої сили й труди.
Останнім часом, після інсульту Софія Малильо була прикутою до ліжка, але зберігала ясний розум і оптимізм. Її забрали з Мукачева до себе родичі в рідне село Верхні Ворота, гарно піклувалися нею.
Проте горе постукало в їхній дім. Померла Софіїна сестра Олена, яка турботливо доглядала Софію, через місяць помер племінник Михайло Козик, через два місяці вслід за ними відійшла й сама Софія.
19 жовтня 2015 року відійшла у вічність. А пам'ять про неї живе, свідчення чого знаходимо в публікаціях у Інтернеті. Зокрема, читаємо там, як чисельно прибули до її села представники громадських організацій Ужгорода й Мукачева на сороковини її відходу.
Унікально засвідчили свою вдячність і пам'ять про Софію Малильо мешканці Мукачева. Будинок, де вона мешкала, оздобили чудовим, яскравим розписом соняхів із підписом "Софіїн двір" і у вінок квітів вписали її вірша.
Хай не згасає зірка Софії Малильо! Нехай засяє на всю Україну!
Лідія Купчик,
лауреат премії ім. Ірини Калинець
Поезія Софії Малильо
Молитва
Даруй нам, Господи, державу сотворити,
в якій було б людині добре жити,
як у щасливій, здруженій сім’ї,
аби людина що не день вставала –
її, мов матінку, благословляла
і творчістю прославила її.Даруй нам, Господи, зцілитися від рабства,
безпам’ятства, злиденства, яничарства
та обновитися у зміні поколінь!
Дай нам здолати розбрат і розруху
і піднестись на верховини духу,
до Істини вселюдської. Амінь.
13/X-1991.
Надія
Оновлення снаго, надію в нас вдихни,
відкрий широкий шлях щасливим змінам,
щоб в творчім злеті цвітом новизни
заквітувала знов державна Україна,
людського роду поетична віть,
понищена вітрами лихоліть.Даруй нам, доле, відродити знов,
що предками творилося віками:
і села і міста, красу й любов,
і рідну мову, і Господні храми,
і хай, допоки Києву стояти,
живе й квітує Україна-Мати!4/V-1992
Референдум /3/
Благословен той перший день грудневий,
високих помислів нестримний злет!
« І будуть люди!» – віщував Поет.
І віщий сон, що марився співцеві,
став явністю в той перший день грудневий.В той день святковий, пам’ятний навіки,
став явністю сон сотень поколінь,
що в довгій черзі злетів та падінь
за нього пролили своєї крові ріки.
Нехай святиться пам’ять їх навіки!В той день грудневий – гнана, та нетлінна,
сяйнула Правда на весь білий світ:
мордована катами сотні літ,
не вмерла наша Мати-Україна,
бо праведна душа її – нетлінна!Чи ви нас чуєте, квітуючі держави,
народи й племена, великі і малі?
Ми прагнем волі на своїй землі
і не зневажим нічиєї слави!
5/XII-1991.
Хай у минуле кане та держава…
Хай у минуле кане та держава, –
жорстока, рабовласницька, кривава,
що пожирала свій нещасний люд.
Наповнилась ущерть терпіння міра,
суд людський засудив державу-звіра,
і вирок той підтвердить Божий суд.І щезнуть демони насильства та облуди,
на толоку Свободи вийдуть люди
і створять їй величний світлий храм.
Відродяться зневажені святині,
возрадуються добрі й безневинні,
і мир та злагода засяють нам.О Україно, благодатна Нене!
Не позабути нам буття стражденне,
вготоване злочинцями тобі.
Встаєм ізнов, понищені без міри,
і дух наш сповнений святої віри,
що переможемо в нерівній боротьбі.
5/X-1991.
Якщо…
Якщо згадаєм хоч приблизно
святі традиції дідизни,
якщо відродим божі храми,
що їх поруйнували хами
із яничарів та заброд, –
тоді не згине наш народ.Якщо назвем всіх поіменно,
хто совість в нас будив недремно,
хто в Подніпров’ю, Подністров’ю
за честь платив життям і кров’ю,
не прагнув підлих нагород, –
тоді врятується народ.Якщо нас мудрістю просвітить
дух Кобзаревих заповітів,
завжди горітиме над нами,
щоб на своїй землі братами
жили ми від її щедрот, –
тоді воскресне наш народ.Воскресне знов, уже назавжди,
до праці творчої, до Правди,
словами дружнього привіту
озветься до народів світу
і, подолавши сили злі,
поверне честь своїй землі.
2/VI-1991.
«Мово рідна, щедра наша ниво…»
Мово рідна, щедра наша ниво,
Море живодайних колосків!
Зацвітай на врожаї щасливо,
Час твого відродження наспів.Стільки зерен-слів у тім колоссі,
Так в серцях бринять їх голоси!
Та чому ж на ниві нашій досі
Чутно свист чужинської коси?Чом століттями ворожа сила
Зазіхала на наш древній лан,
У свій засік наш врожай носила,
Обкрадала наш гіркий талан?Чом вона глумилася над нами,
Безпощадна, в лютості сліпа?
Ми жили, прикуті ланцюгами
До історії ганебного стовпа.Ще й понині сили невгомонні
Нашій мові завдають журби.
Та невже ж такі ми безборонні?
Захистімо наших душ скарби!
16/VI-1990.
Божественне
«Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», –
у словах отих священних – рятівна потуга,
сила неземна,
допомога у стражданні,
у житейському змаганні, –
зірка провідна!Друже! Йди услід за нею,
За Господньою зорею,
в щасті і в журбі,
сподівайсь на Ласку Бога –
буде крізь буття дорога
радістю Тобі!Як дитям тебе хрестили,
Йменням Тройці захистили
Й символом Хреста,
Щоб на Тебе з тим Іменням
Зійшла в хресному знаменні
Благодать Свята!«Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», –
і покине Твою душу безнадія-скруха,
буря життьова,
бо немає в людських мовах
чудотворнішого слова
над оті слова!І така в словах тих сила,
щоб від неї відступила
сатанинська рать!
Тож хрестися і молися,
Йменням Тройці піднесися
В Божу Благодать!
12/III-2006.
Гармонійне
Землиця знов дарує сил мені
по незліченних днях біди-відчаю,
я з нею знов розквітну навесні,
а влітку зеленню й плодами забуяю.
Водичка знову дух мій звеселить,
щоб, як вона, був світлий і прозорий,
щоб, як вона, підносивсь у блакить,
дощем спадав на рідні ниви й гори.
І хай незгасні творчості вогні,
вогні любові та самопосвяти,
зігріють душу втомлену в мені,
аби їй знову вірою палати.
Хай сонця промені несуть мені
снаги його малесеньку частинку,
а чарівниці-ночі в тишині
лікують плоть бальзамом відпочинку.
Природо-Нене, обійми мене
повітря чистою пелюшкою-габою,
нехай усе єство моє земне
зіллється у гармонії з тобою.
25/I-1991.
