Жінка-УКРАЇНКА

Під стук коліс останній із вагонів
Через хвилину зник в далеку ніч
Лиш пес, що залишився на пероні,
Дрижав серед засніжених узбіч.

Завила, розійшлася хуртовина,
До скрипу загойдала ліхтаря.
Подеколи тривожна грюканина
Доносилася глухо іздаля.

Нічний експрес свого пришвидшив ходу,
Рознесла провідниця теплий чай,
І почались вагонні переходи,
Як в потягах буває зазвичай.

В купе на верхнім ярусі солдатик
Обличчям повернувся в бік стіни,
Спить, просто укриваючись бушлатом,
Невимушена звичка із війни.

На нижнім їде з хлопчиком матуся -
Непосидючим щирим пустуном.
«Подайте все, до чого дотягнуся», -
То до дверей, то лізе у вікно.

І тисячі «чому?» в одну хвилину:
«Чому трясе?», або «Чому скрипить?»,
«Чому ми стоїмо?», «Котра година?»,
«Матусю, а чому це дядя спить?»

Солдата мамі хочеться зігріти,
В солдатові їй бачиться малюк,
І серце пориває захистити,
Щоб перестав здригатися на звук.

Малий нарешті набешкетувавшись,
Завершив поведінку голосну,
Під ковдрою тепленькою сховався
І з поцілунком солодко заснув.

Солдат підвівся, тихо привітався.
У мами вийшла посмішка сумна:
«Пробачте, що Ваш сон не зовсім склався», –
Зніяковіло мовила вона.

«Ну що Ви! Щиро вдячний за турботу -
Мені її приємно відчувать.
Пора прийшла ставати до роботи –
Сни наших діточок оберігать».

Біля синочка прилягла і мати.
Здалося – той, хто зараз говорив,
Це янгол був у образі солдата,
І за хвилину сон її зморив.

(с) Ovod