Олександр Семенюк: «На війні страшно не те, що можуть вбити. Страшно, що можуть покалічити»

Двісті сорок діб у зоні бойових дій АТО. Сумарно сто двадцять діб за лінією розмежування – від двох до двадцяти кілометрів у глибину окупованої території України. Сімдесят виходів на розвідувально-диверсійні завдання. Він знає, як годинами перебувати у засідці, як не спати упродовж доби, безперервно даючи бій ворожому війську, а потім засинати на двадцятисантиметровому льоду, накрившись шматком старої шпалери; як використовувати все, що потрапить під руку, аби розвести вогонь чи зробити вибухівку; власним досвідом спростував те, що боєць окопується з допомогою саперської лопатки за шість хвилин – коли зверху криє смертельним вогнем, окоп риється голими руками – камінці, глина – всього лише за чотири хвилини. Він – Олександр СЕМЕНЮК, сержант, командир розвідувального відділення 58 окремої мотопіхотної бригади, якого знають за позивими «Циркач» і «Контра».

Народившись на Старокостянтинівщині, усе свідоме життя провів у Криму, куди ще дитиною переїхав разом з батьками. Працював на різних роботах, кілька років був на заробітках у Росії. Утім, ледве путінські війська вдерлися до Криму, повернувся до України. Але не до анексованого півострова, щоб отримати російський паспорт, а до Старокостянтинова, щоб лишитися українцем. Тут у листопаді 2014-го пішов на контрактну службу до Старокостянтинівської бригади тактичної авіації ім. Пера Франка і буквально закидав командування рапортами з проханням відправити на передову. Ледве випала для того нагода, без вагань погодився на переведення до іншої бригади – аби лишень безпосередньо в АТО. Так на наступні майже півтора роки військовою долею для Олександра стала 58 окрема мотопіхотна бригада. Але ж ти розумів, що передова – це небезпека, це загроза життю? Не боявся? – запитую. – Не бояться лише дурні. – Тоді чому?.. – Бо я – з Криму. Бо там досі живуть багато тих, кого вважав друзями, а вони виявилися ворогами і воюють за окупантів. Бо батьки не розуміли мого вибору захищати Україну. Їх хвилювало, що скажуть родичі з Росії? Як може їхній син вбивати людей православної віри, захищати «хунту»?

А син свідомо взявся захищати український народ, виконуючи небезпечні завдання з виявлення ворожих військ і техніки в районі Горлівки – від Верхнього Торецького до Шахти Бутівки. Пізніше їх перекинули до Авдіївки. То нині назву цього міста, а також словосполучення «Ясинуватська розв`язка», «промка» повторюють у кожному випуску новин. У лютому 2016-го переважна більшість українців не здогадувалася про географічне положення цього шахтарського міста. А десятеро військових, серед яких і Олександр Семенюк, добровольцями рушили на захист «промки», ще не знаючи, що потраплять у ситуацію, схожу з Донецьким аеропортом, що згодом їх, за прикладом донецьких «кіборгів», назвуть «промбергами», що під обстрілами, а попервах – практично без підтримки своєї артилерії вистоять там, з невеликими перервами, майже безвилазно близько півтора місяці. Під гепання снарядів з російського танка «Контра» зустрів свій день народження. Не дослухавши телефоном вітання від дружини, пообіцяв перетелефонувати трохи пізніше, а віддзвонився аж... за дві доби. – Весела була «гулянка». – говорить. – Але не тільки в мене були іменини. Заходить один з наших до підвалу, тримає в руці хвостовик від РПГ-7. Не зачепило. От, каже, у мене сьогодні другий день народження. А в мене теж... перший.

Кор.: З того боку проти нас воюють кадрові військові, чи місцеве ополчення? Твоя думка.

І одні й другі. Росія використовує регулярні війська, коли їм потрібно захопити якийсь укріпрайон. Отоді вкидають у бій кадрових військових: «Собр», спецназ, ВДВ. Вони працюють чітко – мінімум стрільби, все «лягає», куди слід. Видно роботу професіоналів. Сєпарі під час атак, як «живе м`ясо» – тупо, багато і на убій. Їхні втрати інколи сягають сімдесяти відсотків основного складу.

Кор.: Чому так багато? Вони ж не вперше тримають в руках зброю...

Зі слів полонених, з того боку процвітає наркоманія. Пронесли шприци по позиціяї і – вперед! Якщо мене може зупинити одна куля, то вони йдуть і стріляють, хоч всадили в тіло дясяток куль. Бачив своїми очима, коли на тебе повзе зрешечений зомбі, з якого вже стирчать перебиті кістки, а він не зупиняється!.. Але вони знають, що вертатися неможна, бо в них за спинами – загратзагони. Свої ж розстріляють.

Кор.: Чи часто на війні трапляється оте, що звуть удачею, фортуною, Бог врятував?

Є таке. Часто. Зі Львова «Грек» тільки нахилив голову, куля увійшла в стіну на рівні голови. У хлопців заклинив кулемет, взялися чистити, а в підвал залетіла граната – зірвалася, але не тільки нікого не зачепило, навіть контузій не отримали. Хоча контузія в закритому приміщенні – страшна... знаю по собі. Чи коли відповзали з хороших позицій для засідки, а на те місце майже одразу виходили чужі військові... А хіба не щасливий випадок, що в трьох метрах від мене зірвався Ф-1 і я «упіймав» лише два осколки?

Хоча про своє поранення Сашко знав завчасно. Побачив уві сні. І обставини бою, і шуми навколо, і дорогу, якою вони згодом йшли наяву, і відчув теплу кров на своєму тілі. Можливо отаке попередження й мобілізувало по-максимуму слух, зір, обережність, відповідальність за себе і за інших, а ще оте незбагненне підсвідоме чуття небезпеки, без якого військовому не обійтися? Як і без братерства, без чіткого правила: свій за свого. Мимохід сказавши про поранення, Олександр розповідає про побратима Дмитра, котрий «прийняв» вісім осколків, закривши Контру собою. А коли запитую про загиблих, стримано відказує: «Це війна. Ми знали, на що йдемо». От тільки очі раптом робляться сухими, без блиску, наче закриваються невидимою бронею. Такою ж внутрішньою бронею він закривається від тих цивільних, котрі доскоцько цікавляться: «- А як там на війні? – Піди та й подивися. – А що ти там робив? – Воював.» Та й чи гідно це йому, який пройшов під кулями і дивився у вічі смерті, розповідати іншим людям, зокрема чоловікам, котрі сховалися від війни за причинами, дружинами і липовими довідками, подробиці того, з чим він мусить примиритися і жити, від чого прокидатися посеред ночі в жахіттях?

Кор.: Тебе змінила війна?

Так.

Кор.: У кращий бік чи в гірший?

Не можу сказати. Я став різкішим, менш стриманим. Від цього страждає моя родина. Але я навчився дотримуватися слова, яке дав. Говорити правду у вічі. Я точно розумію, чого я хочу, а чого ні. А ще почав менше довіряти людям. Без вагань допоможу військовим, допоможу волонтерам, але не чекайте від мене толерантного ставлення до тих, хто скиглять, що їм важко, що вони, скажімо, переселенці. Ті чоловіки, які кажуть: «Я б пішов воювати, але...» у мене просто викликають зневагу. Або йди і воюй, або мовчи і роби свою справу!

Кор.: Сказати, що я була вражена, коли побачила у твоїй бригаді в Авдіївці в якості діючої стрілецької зброї кулемет Максима, нічого не сказати. Зброя Першої світової, Другої світової воєн, а тепер ще й російсько-української війни...

Це найбільш ефективний кулемет. І калібр 7,62 не суперечить Мінським домовленостям.

Кор.: Якби українські війська отримали наказ іти в наступ, чи змогли б вибити ворога з України?

Так.

Кор.: Але нам відомо про кількісну перевагу російських військ і в живій силі, в техніці, в зброї?..

Кількість це не якість. Якщо ми, дві групи, а це шістнадцять бійців, тримали бригадний наступ у промзоні, домі Павлова і на дачному масиві... Ми знаємо, що воєюмо за своє!

Кор.: Натепер твоє життя – це тимчасово не зона АТО, а курсантська аудиторія – поступив до Національної академії ім. Гетьмана П.Сагайдачного. Яким ти бачиш себе по завершенню навчання?

Ще не знаю. Бойовий офіцер з досвідом військових дій, з теоретичими і практичними знаннями. Переконаний, що армія має бути виключно контрактною, а воювати повинні лише ті, хто свідомо підуть в АТО. І дисципліна має бути на найвищому рівні, і категорична заборона на вживання алкоголю! Соромно, коли «піксель» (військова камуфляжна форма – прим.авт) подекуди називають «аватаркою» («аватар» - військовослужбовець, що зловживає алкоголем – прим.авт).

Кор.: А що на війні найстрашніше?

Коли ти в бою, то страху немає. Робиш свою роботу і живеш нею. Тоді забуваєш і про те, що на тебе чекають вдома, і про те, що мусиш вижити. Бувало, коли повертаєшся з завдання, а по тобі починають стріляти свої, бо не знають, що ти – свій. І «зливають»... І коли на чужій території приймаєш бій, з боєм відступаєш, тягнучи на собі пораненого товариша, його і свій БК (бойовий комплект – прим авт.). Або сєпара тягнеш. Та ще й закриваєш його собою, щоб не загинув. На війні страшно і водночас не страшно. Кожен з нас зробив свій вибір. Ми всі розуміємо, що сьогодні ми є, а завтра може когось не бути. Страшно, коли покалічать. А те, що вб`ють, не страшно.

Кор.: Але ж є ті, хто люблять, хто чекають твого повернення...

Дружині найважче, бо ж їй потрібно чекати. Просто чекати, знаючи, що я не стою десь на блок-посту на третій лінії, а виконую небезпечні завдання. Вміти підтримати словами, розрадити. Не кожна так зможе. Коли я телефоном сказав своїй Наталі, що поранений, вона... втратила свідомість. Дуже важливо усвідомлювати, що на тебе чекають вдома – дружина, теща. Хвилюються. Підтримка рідних, підтримка батьків, їхня віра в кожного з нас додають сили і бережуть. Без неї - ніяк.

Кор.: Вважаєш, що війна триватиме довго?

На мій вік вистачить. Я військовий. Пригадую, коли приймав присягу – а я ж з кримською пропискою... – підійшов підполковник Старушик і недвозначно сказав: «Запам`ятай ці слова».

Кор.: Запам`ятав? Повтори.

Урочисто клянусь народу України завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, накази командирів... Я присягаю ніколи не зрадити народу України.

PS. Кор.: А що батьки? Вони зрозуміли твій вибір.

Батьки залишаються батьками. Мусять прийняти. Я ж їхній син...