Жінка-УКРАЇНКА

До 160 - річчя від дня народження ІВАНА ФРАНКА

Напитись мудрості з франкової криниці

(замальовки - спогади про два заборонених твори поета)

Коли наближаються ювілеї або «круглі» дати визначних особистостей, щоразу прагну наблизитись до цих імен, гостріше відчути й зрозуміти, яке вони займають місце у моєму житті. Так і з нагоди Великих роковин І. Я. Франка – 160 - річчя від дня народження – намагаюся «пірнути» до дна океану його поезій й винести звідти «дивнії перли», з’єднавшись з одкровенням творчості поета. З глибин пам’яті дістаю «клаптики споминів» (за словами М. Рильського) і кількома штрихами кладу їх на образ Великого Каменяра – багатогранний, непізнаний до кінця, з мудрим пильним поглядом і ніби запитанням в очах: «А що ти зробив для України?». Портрет Генія, який пишеться  вже 160 років, але, мабуть ніколи не буде завершеним…

Почну з того, як на початку 60 - х рр. у фондах Інституту літератури Академії наук УРСР під керівництвом відомого вченого, завідуючого відділом фольклористики ІМФЕ ім. М. Т. Рильського О. І. Дея я працювала над розшифровкою франкових автографів. Перебуваючи у львівській тюрмі і маючи під рукою одну з книжок Миколи Костомарова, Іван Якович на полях вміщує десятки пісень, які наспівали йому в’язні, зокрема Михайло Теслюк. У 1981 році у видавництві «Музична Україна» побачила світ книга «Народні пісні у записах Івана Франка», упорядником і автором вступної статті якої був незабутній Олексій Іванович, який розкрив мені таїну захоплення Івана Франка фольклором. Вчений народився у с. Синявці (тепер Менського району) на Чернігівщині, відійшов у кращий світ 1986 р. і залишив помітний слід у франкознавстві, бо цій тематиці присвятив більшу частину свого життя, за що йому щира дяка і вічная пам’ять.

«Лиш боротись – значить жить!»

Дослідники науково - творчої спадщини Івана Франка підрахували, що матеріалів, які не увійшли до жодного з його повних зібрань, набереться ще на кілька десятків томів. Й дотепер не побачило світ чимало його сокровенних праць, які лежать в архівних сховищах і чекають свого часу. Нижче мова піде про два вірша, які були суттю його поетичного єства, і без них він, як поет, не є цілісним. Це добре розуміли члени редколегій суворо цензурованих: 20 - томника (у 50 - х рр.) і пізніше – 50 - томника (у 80 - х рр.), які відкинули ці твори разом з багатьма іншими. Вперше я почула згадані  франкові поезії ще до того, як вони на початку 90 - х років вийшли друком масовим накладом у поодиноких збірках львівських і київських видавництв.

У вересні 1990 року на обласному фестивалі народної творчості «Козацькому роду нема переводу», який проходив у Львівському музеї народної архітектури і побуту в Шевченковім гаю, я познайомилася з ведучим свята, актором Львівського театру для дітей та юнацтва, заслуженим артистом України О. Кузьменком, який патетично виконав поему «Великі роковини» Івана Франка. У ній мене буквально приголомшили слова Великого Каменяра:                                 

Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре,
Та ми крикнім: «Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!».

Поцікавилася у актора, де можна дістати твір. Дізналася, що його немає в жодному з 50 - ти томів класика, але надруковано в журналі «Дніпро», № 5 за 1990 рік. Я уявила, як піднесено звучатимуть ці вірші зі сцени колишнього Жовтневого палацу культури в Києві на вечорі, який мав незабаром відбутися, і яке потрясіння викличуть вони у слухачів. Так воно й сталося.

Поема «Великі роковини» написана 1898 року, як відгук на три визначних ювілеї: 250 - річчя від початку визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького; скасування  1848 р. в Галичині панщини; сторіччя створення «Енеїди» Івана Котляревського. З цієї урочистої нагоди 31 жовтня у Львові в театрі імені Скарбка перед виставою «Наталка Полтавка» Іван Франко сам прочитав власний вірш. За жанром це – драматична історико - героїчна поема з елементами фантастики й містики. В ній йдеться про те, як головний герой Козак - Невмирака з давніх античних часів через різні історичні епохи потрапляє в сучасну поетові Україну. Автор спонукає замислитися над причинами руйнування української держави, закликаючи головну причину шукати в собі, у власній натурі, у рабській психології хлопа - малороса. Поет вказує на трагічні й криваві сторінки історії України, «давні рани», які призвели до денаціоналізації, роз’єднання, духовного і морального занепаду українців:

Ми всі такі! Що в інших ганьби знак –
Се ми приймаємо як хліб насущний!
У інших ренегат – у нас добряк,
У інших підлий –  в нас старшим послушний.

З великою художньою переконливістю, у кращих шевченкових традиціях, твір порушує ряд актуальних і для нашого часу проблем: віри й зневіри,  свободи вибору, державної самостійності, відданості та зрадництва, істинного патріотизму і слабодухості. У центрі поеми –  Україна й українці, які пройшли тисячолітній шлях становлення і випробувань, злетів і падінь, розквіту й занепаду. Поема, крім кількох газет,  вперше була опублікована в  журналі Літературно - науковий вісник, 1898, Т. IV. – кн. 2. – С. 129 - 139. Понад століття цей високий зразок революційної лірики залишався   недоступним широкому колу читачів, невідомий він й понині для багатьох шанувальників франкової спадщини. Вслухаймося у палкі заклики й заповіти поета:

«Чи побіди довго ждати?»
– Ждати довго! То й не жди ж!
Нині вчися побіждати –
Завтра певно побідиш.
… Лиш борися, не корися,
Радше впадь, а сил не трать.
Хоч пропадь, але не зрадь!».

У грудні 1990 р. на грандіозному вечорі козацького фольклору «Як ще були ми козаками» (автор сценарія, худ керівник О. Рутковська, помічник режисера В. Валькова), у великій залі колишнього Жовтневого палацу культури, громадськість столиці чи не вперше почула у всьому своєму розмаїтті напівзабутий пласт історичних, соціально - побутових, ліричних, козацьких пісень, у яких увічнено легендарні подвиги і битви, оспівані героїчні та трагічні сторінки літопису історії України.

Полиновими шляхами з’їхалися до Києва козацькі гурти: січові – з Дніпропетровщини й Запоріжжя, степові – з Кіровоградщини і Херсонщини, слобожанські – з Сумщини і Харківщини, подільські – з Вінниччини; реєстрові і сотенні – з Полтавщини та Кіровоградщини; чорноморські й лінійні – з кубанських станиць Краснодарського краю. Приїхали, щоб вшанувати українське козацтво, згадати звитягу славних лицарів - запорожців, вклонитися їхній світлій пам’яті. Лейтмотив Вечора – пам’ять.

А які пісні звучали! Хіба можна було раніше почути «А ще років двісті як козак в неволі» (вірші А. Свидницького) чи «Я сьогодні щось дуже сумую» (вірші В. Бобинського), або перлини регіонального козацького фольклору та зразки історичної й сучасної козацької пісні? Це ж ніби про них говорив у своїй поемі Франко словами Козака - Невмираки, який прокинувся через сто років і зрадів, побачивши:

«Боже, наше рідне слово!
Наша пісня ще живе!
І про нас ще пам’ятає
Покоління те нове!».

У фойє працювали козацькі кухні, тематичні виставки з виробами майстрів, демонструвався фільм про свято на честь 500 - річчя українського козацтва на Хортиці. Ведучими на вечорі були народна артистка України Лариса Хоролець і світлої пам’яті заслужений артист України Павло Громовенко. Ніколи не забути, як блискучий майстер художнього слова перед фіналом пристрасно прочитав фрагмент франкової поеми, закінчивши на високій ноті: «Ще не вмерла! Ще не вмерла і не вмре!». А після цього – могутньо злетів під склепіння залу спів Гімну у виконанні 300 - голосого  зведеного хору! Це було одне з перших виконань зі столичної сцени національного славня – справжній апофеоз , коли кількатисячна глядацька зала буквально від хвилювання  й  оплесків…

До схвалення Акту проголошення Незалежності України залишалося трохи більше восьми місяців. Мелодія Гімну була затверджена у січні 1992 р., а у березні 2003 р., з невеликими змінами у тексті, Верховною Радою конституційною більшістю голосів прийнято його остаточний варіант – дві  строфи з приспівом. А на нашому вечорі звучали чотири куплети, які нам написали російськими літерами кубанці. Адже батьківською українською мовою вони вміли тільки розмовляти, і цю пісню, як народну, добре знали й співали ще з дитинства. Було колись…

Забута поетова пісня

Мені пощастило бути присутньою на вшануванні Івана Франка з нагоди 135 - ї річниці від дня народження у його рідному селі Нагуєвичі, яке ность ім’я свого славетного Сина. В урочистостях, що відбулися 25 серпня 1991 року, – наступного дня після вікопомної дати – проголошення Незалежності України, – взяли участь керівництво Дрогобицького району, гості зі Львова і Києва, артисти, художні колективи. З особливим інтересом присутні сприйняли виступ гурту «Соколи» (створеного трохи більше року тому), його соліста Івана Мацялка, які  із завзяттям виконали програму стрілецьких і повстанських пісень.Та найбільше мене вразив унікальний дует поважних бабусь, які подарували присутнім до щему відому мелодію, але із зовсім іншими словами – «Розвивайся ти, високий дубе». Вона часто звучить з ефіру, її співають козацькі гурти і хорові колективи, має в репертуарі академічний фольклорний театр «Берегиня». Я подумала, невже це ще один варіант  народної пісні, записаної на початку ХІХ ст. фольклористом Зоріаном Доленгою - Ходаковським, а пізніше – вміщений у збірках Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша?

Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуться пута віковії,
Прокинуться люде.

Розпадуться  пута віковії,
Тяжкії кайдани,
Непобіджена злими ворогами
Україна встане.

Встане славна мати Україна,
Щаслива і вільна
Від Кубані аж до Сяна - річки
Одна, нероздільна.

Щезнуть межі, що помежували,
Чужі між собою,
3горне мати до себе всі діти
Теплою рукою:

«Діти ж мої, діти нещасливі,
Блудні сиротята,
Годі ж бо вам в сусід на услузі
Свій вік коротати!

Піднімайтесь на святеє діло,
На щирую дружбу,
Та щоби ви чесно послужили
Для матері службу.

Чи ще ж то ви мало наслужились
Москві та ляхові?
Чи ще ж то ви мало наточились
Братерської крові?

Пора, діти, добра поглядіти
Для власної хати,
Щоб газдою, не слугою
Перед світом стати!».

Розвивайся ти, високий дубе,
Весна красна буде!
Гей, уставаймо, єднаймося,
Українські люде!

Єднаймося, братаймося
В товариство чесне,
Хай братерством, щирими трудами
Вкраїна воскресне!

Одразу післ концерту підійшла до сільських співачок, познайомилася. Їх звали Розалія Підряжецька та Марія Мазурик, спитала, звідки вони знають цю пісню, занотувала незнайомі слова.

«Та її ж написав наш земляк Іван Франко», – відповіли жінки. – Її співали наші батьки й діди. Тільки вона була заборонена: не дозволяли ні за поляків, ні за совітів – одразу можна було потрапити до криміналу. А ми зберегли у пам’яті й дітей  навчили. Вона не друкувалася – передавали один одному усно».

За жанром цей твір – громадянська лірика, в якій висловлено протест проти поневолення України двома імперіями – Австро - Угорською і Російською. Вірша написано 17 березня 1883 року – в цей час поет якраз перебував у селі Вікно Скалатського повіту на Тернопільщині, куди його запросив дідич Володислав Федорович (за рекомендацією свого родича Корнила Устияновича), щоб упорядкувати архів батька, колишнього посла віденського сейму. Після галасливого Львова розкішне подільське село дарувало спокій і наснагу, надихало на роздуми і творчість. Зверненням до пісенної ритміки із знайомими інтонаціями, на думку фольклориста Філарета Колесси, Франко, мабуть, бажав, «щоб ця поезія, співана під енергійну маршову мелодію відомої пісні, поширилася в народних масах і набула значення гімну». Ще за життя Франка серед патріотично налаштованої громадськості вірш був дійсно визнаний національним гімном, і не тільки в Україні, а й у діаспорі.

У 20 - х р.р. мин. стол. поезію «Розвивайся ти, високий дубе» було вміщено у малоформатному ХХ томі ХХХ - томника (харківське видавництво «Рух»). Без вказівки на автора вона друкувалася з деякими виправленнями в антології української революційної пісні «Золоті ключі» під редакцією Дмитра Ревуцького (вип.1, К., 1964, С.132 -133). За радянських часів вірш більше не публікувався (не рахуючи вищезгаданих джерел) не тому, що в ньому була фраза «Від Сяну до Дону», яка визначала етнічні межі України – адже вона не збігалися з кордонами УРСР, а ще в ньому були слова, співзвучні із забороненим віршем Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Сьогодні, у дні святкування 25 - ї річниці Незалежності Україн, цей вірш крізь століття сприймається як заклик Великого Каменяра до праці. творчості, боротьби. Його пророчі слова збулися: Україна стала вільною серед вільних, скинула з себе пута віковії, і не слугою, а газдою стала перед світом.

Замість епілогу

Але закінчити статтю мені хотілося б словами сина Івана Яковича – Тараса, якого я мала нагоду неодноразово бачити в ІМФЕ ім. М.Т. Рильського, куди він частенько заходив. Мені запам’ятався один епізод, коли ця поважна інтелігентна людина досить сміливо на той час (1963 рік) обурювалася нечемною поведінкою пасажирів міського транспорту в столиці: «Уявляєте, їду я у тролейбусі і до мене звертаються н е д е р ж а в н о ю мовою!». Він вже тоді дивувався з мовної ситуації в Україні, а що сказав би сьогодні, через кілька десятиліть? У своїй книзі «Про Батька» Тарас Іванович писав: «Був середнього росту, а йшов, як велетень, не на людську міру ставив кроки, мало хто встигав за ним, а головою сягав хтозна - як високо. Спокійної вдачі, а вибухав, як порох, коли йшлося про добро трудящих, і кидав громи, щоб Україна не спала. Сам сумирний, кликав молодь і старших до бою за народні права. Влада гнобителів не пустила його викладати у вищій школі, а він став учителем всього народу. Помер поет, а твори ж то живуть. Заснув співець, а  твори житимуть віки».

Ольга РУТКОВСЬКА