Жінка-УКРАЇНКА

В мене є сторона одна,
Рушникова, дощами вмита.
Її чиста душа співа,
І назустріч вітрам відкрита.

А вона із пшеничних полів,
Із блакиті ще чистого неба,
І лелечу долю-сім’ю,
Із любові, створити їй треба.

Вона дихає лісу грудьми,
Київ-місто – її добре серце,
Гори в задумі, як діди,
Море чайкою відгукнеться.

Ще Дніпра в ній широкий путь,
І Донбасу обличчя суворе,
Бджоли з соняхів мед несуть,
Ще красиве природи в ній лоно.

Ось такій, як легенді-пісні,
З відголосками битв та боїв,
Як весняній дівчині-вишні
Дам вінок із найкращих слів.

УКРАЇНА

Заплелись туго коси Вкраїни покосами,
А в очах її добрих – озер глибина…
Вона вмита дощами й сріблястими росами,
А в медових вустах віків таїна.

Горда постать. Із честю заручена.
І вінок веселковий так їй до лиця,
Кожна стрічка у ньому – це років історія,
Що бурхливо пливе, водограєм сія.

Рік за роком… Красива, нескорена,
А сорочка хрещата – від зла оберіг,
Ну, а плахта – з добра, і в намисті калиновім
Промінь правди й надії, і віри проліг.                

НАШ ТАРАСЕ, НАШ МУДРИЙ КОБЗАРЮ!

Наш Тарасе, наш мудрий Кобзарю!
Подивись на Вкраїну з небес,
Пригорнувшись душею до Рідного Слова,
У серцях ти нащадків воскрес.

Над землею твої вітри віють
Де тополі й вишневі садки…
Пригорнувшись душею до Правди і Віри,
Ти в сьогодні, Тарасе, прийди.

Земля-ненька з сумними очима,
Вишиваний, пшеничний твій край,
Пригорнувшись душею до Честі і Слави,
Ти до Волі Надії їй дай.

Доля-пісня веселкою лине,
Об’єднаймося, друзі, пора!..
Пригорнувшись душею до верб і калини
В зорепаді із Щастя й Добра.

ПОГЛЯНЬ, ТАРАСЕ, ІЗ ЧЕРНЕЧОЇ ГОРИ

Поглянь, Тарасе, із Чернечої гори
На Україну, де Дніпрові хвилі
Все пам’ятають, землю як любив
І край хотів наш бачити щасливим.
Дивись, Тарасе! З нами говори
Сьогодні! Ти ж не вмів мовчати!
В твоєму серці так вогонь горів,
Що й зараз може нам тепла додати,
Тепла й любові нам до рідної землі,
Де предків дух і воля тут єдина,
Садки вишневі де, калина, солов’ї
І мова рідна, материнська, України.
Не дай ганьбити Україну
Панкам лукавим і панам.
Ти був і є їй вірним сином
Дай не байдужим бути й нам.

ПОЕТУ

Поет!.. Поет плекає нашу мову,
Різьбяр по кришталю,
Де кожна грань це – слово...
Яка безмірна глибина!..
Який політ, що вище верховіття!..
Життя у слові ожива,
Читаючи думок століття.
Примножити і зберегти,
Прославити і відновити,
Ще – подбати…
Як є багато дієслів,
Щоб відтворити мову
І віддати душі порив,
Яка шукає і знаходить,
Яка так тонко відчуває це життя…
Думки поета – птахи на папері,
Їх світлим сяйвом є людське буття.
Глибоким болем і найвищим злетом
І несподіваним підземним джерелом…
Ні!.. Не просте тепло в душі поета,
Воно вогнем горить, не засипає сном.

НАША МОВА

Неначе перлів розсипи намиста,
Вона красива, мелодійна, чиста.
Як жайвір у весняному польоті
Дзвенить вона…
Як ніжний дотик хвиль
В морському гроті
І вітру подих степового.
А ще в ній – солов’їний спів,
Що лине із лісів, гаїв,
Мелодія невтомних бджіл,
Де яблуневий сад,
А надвечірок – хор цикад.
Звертання поколінь –
Це: «мамо», « тату…»
Й калини шепіт біля хати…
Я так люблю її…
І щиру, і багату,
Джерельною водою вмиту,
Пронизану струною літа.
Нехай летить вона по світу.
Солодку, щедру і барвисту,
Багаттям пломенів іскристу.
Сопілки й степу це розмова…
Це – наша українська мова.
Дніпра в ній велич,
Пращурів свобода…
Така вона жива
В душі мого народу.

ЧЕРВОНІ МАКИ

Червоні маки… Біле полотно…
Чи є, чи буде, чи було?..
А нитки слід за голкою живий –
Думки квітують і букети мрій.

Тут рук тепло, чекання, долі смуток.
Червоні маки – пам’ять незабута…
Червоні маки… В них душа горить,
Життя, надія і польоту мить.

Червоні маки – роси край села.
Це –дивовижно!.. Цим завжди жила!
Червоні маки мама вишивала,
Мою дорогу щастям осявала…

Земля моя! Живильне джерело,
А вишивка – молитва тиха…
Хай береже і гріє на добро
І не впускає в наші душі лихо.

СТЕПОВА ПЕРЛИНА

Степова перлина – рідна Межівщина,
Козацькому роду вірна сторона,
Пригорну до серця, наче цвіт калини,
Поцілунком трону небо край села.

Пшеницям – роздолля, солов’їна воля,
Тебе величаю, рідна сторона,
Моя Межівщино, степова перлино,
Ти в мені найкраща, ти в мені одна.

Скільки б не світили в небі ясні зорі,
Скільки б не сходили у житті доріг,
Тут лиш найсвятіші роси світанкові
І душі найближчий батьківський поріг.

Славна іменами, долями-піснями,
Ти сіяй на радість, гордість степова.
Рідна Межівщино, степова перлино,
У тобі цілюща є душа жива.

ПРИГОРНУВШИСЬ ДУШЕЮ ДО РІДНОГО СЛОВА

Пригорнувшись душею до рідного слова,
Відчую родини тепло,
Лягають стрічками стежки і дороги
І простору як не було.

Цвітуть чорнобривці, та все килимами,
Калина шепоче мені,
А слово найкраще від тата і мами
Тримаю в душі, у собі.

Задзвенить воно голосом пісні-сопілки,
Відлунить у вічність добро
І дерева-роду зміцніє та гілка,
Щоб рідне те слово жило.

Цвітуть чорнобривці, та все килимами,
Калина шепоче мені,
А слово найкраще від тата і мами
Тримаю в душі, у собі.

Пригорнувшись душею до рідного слова,
Щиро вдячна моїй стороні,
За те, що як мальва жива наша мова,
Чарівна, як спів солов’їв.

Цвітуть чорнобривці, та все килимами,
Калина шепоче мені,
А слово найкраще від тата і мами
Тримаю в душі, у собі.

Село на нашій Україні,
Неначе писанка село…

Тарас Шевченко

КОРІННЯ

Іменоване шевченковим ім’ям,
Село в вінок весни одіте…
Йог духмяним молоком
Окутує бджолине літо …
І родить й досі груша діда,
Залишився з дитинства сак її,
А ще скоринка, щойно спеченного, хліба
Найкращі почуття пробуджують в мені.
Любов це до стежинок між дубами
Й доріг, які ведуть до трьох ставків,
До річки Кам’янки… Весною, берегами –
Тюльпанів килими і жайворонків спів.
Ще до гори, що Рідною зоветься
Кущі маслин на схилах,
І скрипить верба стара.
І курява від череди несеться,
Ще сінокосу – найщасливіша пора.
В ній неповторність і живий початок
Тих чистих мрій, бажань на все життя,
Як найсвятіший серця відпечаток
І як найбільше в світі відкриття.
Душа прекрасним з цих глибин налита,
Живе в безмежжі віри і добра,
Росою скроплена, відкрита…
Її коріння – батьківщина ця мала.
Село Тарасівка – як поклик!
І ти, чимдуж, сюди летиш…
Земля твоя – родини вогник,
В якому пломінцем гориш.
Переплелися честі перевесла
Із відданістю цій землі,
З руками, що ростили хліб
І вишивали радість,
Добро плекали у собі.
На трьох китах тримається Вкраїна –
Любові, Честі і Добра.
Ця батьківська земля – єдина,
Її початок із села.

ЩАСТЯ

Щастя шукати не треба
Десь… Воно тут, воно є.
Де ще таке в світі небо?
Бджоли гудуть де роєм?

Де, скажи, ще ти почуєш
Щирі від серця слова?
Це задушевна розмова,
Мова це наша жива.

Правда, так хочеться жити,
Слухати спів солв’їв,
Чути і говорити
Гарних і лагідних слів.

Щастя дається тобі і мені.
Щастя – дітей народити.
Щастя тоді, коли хліб на столі
і є його з ким розділити.

МОЇ СТЕЖКИ – РОМАШКОВІ ДОРОГИ

Наснилося пшеничне поле
І соняшник медовий, край села…
Стежки-дороги босі ноги
Стоптали… Земле, Межова!

Вже не ві сні я обіймаю,
Грудьми вдихаю мед, полин,
Лечу до тебе у чеканні
Солодких зустрічей-хвилин.

У цьому щастя!.. Роси в лузі
І степ натхнення дасть і сили,
Калини шепіт, коло друзів,
Все щемно-світле, душі миле.

Моя земля! Єдина, рідна,
Чорнобривцева, любисткова…
Лиш тут такі світанки видно,
Порину тут у мови слові.

Візьму з собою силу хліба
І життєдайної води…
І де б я в світі не ходила.
Думки з тобою назавжди.

Волошки, маки і пшеничне поле,
І соняшник медовий, край села…
Мої стежки – ромашкові дороги…
Я цим живу, я цим завжди жила!

Душа моя в любові сильна,
Квітують тут перлин слова!
Я – ластівка! Тобі я вірна,
Твоя я пташка, Межова!