Жінка-УКРАЇНКА

– Дочко, та перестань нарешті називати мене тим дурним словом – мадре. Скільки можна! Он уже сусіди підсміюватися почали…

– Мадре, не треба так нервуватись. Я тобі вже сотню разів казала, що італійською то означає – мати. А ми ж на Європу рівняємося.

– Ти ж зараз не в Італії, Людо, а вдома, у рідному селі. Тут, де народилася,де корову пасла, до школи ходила…

– Та я за десять років гарування в Італії вже так призвичаїлася до того madre, що воно мені досі у вухах дзвенить.

– У вухах хай дзвенить, а на язик не випускай. Бо надто вже смішно звучить: мадре Наталка. Ще прозивати мене так почнуть.

– Добре, мад… мамо, спробую відівчитися. То не важко. А все інше…

– Що маєш на увазі, Людо?

– Вибач, але… Брудно ви живете.

– Тобто?

– Он дивися, сонце вже до обрію котиться, а після ранкового дощу на вулицю годі вийти, потонеш у болоті. І то влітку. А навесні чи восени що казати?!Без гумаків хоч з хати не виходь. Не те, що в Італії.

– А там що?

– Усе акуратненько, чистенько, доріжки, стежинки вимощені.Травичка зеленіє, квіти око тішать. І ніхто не ступить на них – приватна територія. А тут… Як не корова, то теля, як не теля, то вівця. Он скоро пастухи худобу з берега гнатимуть, то треба пильнувати.

– Та ж рів відділяє наше обійстя від дороги. Самаж стільки грошей вгатила Славкові, щоби трактором викопав. А ти ж їх так тяжко заробляла.

“Знала б ти, ма, якою ціною вони мені дісталися…” – подумала Люда, а вголос буркнула:

– Мені на таке грошей не жалко. Бо порядок має бути. Хай тепер інші просвітлюють мізки тим, чого я в Європі навчилася. Хтось же мусить показувати приклад. Іду пильнувати, мадре!

– Людо!

– Вибач, вискочило. Приготуй щось смачненького на вечерю, мамо.

– Гаразд. Тільки не підвищуй на вулиці голос ні на кого, бо ти поїдеш знову в Італію, а мені ж з тими людьми жити...

– Постараюся. Хіба дуже розізлить хтось. Бо наші люди інколи – гірше, як худоба.

Люда на всяк випадок розстебнула верхній ґудзик на халатику, побільшуючи й без того чималеньке декольте, – може, вулицею йтиме хтось вартий уваги. Бо й таке буває.

…Баба Стефанія ледве волочила ноги, вимішуючи притужавілу грязюку. Добре, що гумові чоботи здогадалася взяти, коли вела корівчину пастися. Правда, чи то гумаки хтось невидимий розтягнув, чи ноги від старості всохлися, – теліпаються в холявках, тільки й пильнуй, аби не впасти. Однією рукою на палицю опирається – без цієї помічниці тепер, коли, слава Богу, за вісімдесятку переступила, – ні кроку. А лівицею Лиску цупко за мотузку тримає, щоб не обскубувала привуличних кущів. Ниньки знову не напаслася годувальниця, бо того берега залишилось – як кіт наплакав. Якийсь орендатор, подейкують, що він з адміністрації, приватизував ставок, а відтак і землю навколо нього оголосив своєю. Тільки трохи далі, там, де річка, зелена смужка залишилася для громади. Але невеличка, бо якась теж приблудна агрофірма розорала берег мало не до води.

“Охо-хо!” – зітхнула Стефанія і міцніше стиснула мотузку, бо наближалися до обійстя Процькових. Люда-італійка, як називали її в селі, вже стояла у відхиленій хвіртці, поправляючи зачіску та пильнуючи, чи корова не посягне на її кущик або дерево, хоч і відділені ровом. А тут, як на зло, палиця, потрапивши в ямку на дорозі, ковзнула і випала з немічної руки старенької. Нахилившись, щоб підняти помічницю, Стефанія мимоволі випустила мотузку. А Лиску наче ґедзь укусив. Відчувши волю, вона ступила на свіжий насип Людиного рову і скубнула кілька листочків з вишні. Вгледівши це, “італійка” залементувала так, що було чути, певно, на протилежному кінці села. А потім вибігла на дорогу, вхопила палицю, яку Стефанія так і не зуміла підняти, бо бабцю скрутило в крижах, і кілька разів лупнула корову. Рогата, підскочивши від несподіванки, вибриком побігла додому, збуруючи мотузкою воду в калюжах. Покаравши корівчину, Люда на цьому не зупинилася. Не тямлячись од люті, навідмаш ударила палицею зігнуту Стефанію по плечах, а коли та впала, – ще й по голові. Старенька зойкнула й завмерла, боячись нового удару.

На шум вибігла з воріт Наталка. Вирвавши з Людиної руки палицю, видихнула:

– Що ти робиш, паскудо?! Вона ж, Стефанія Андріївна, тебе в школі вчила!

– То її так скрутило за те, що нам двійки з математики ставила? – пінилася Люда. –Хіба впізнаєш? Зрештою, чого я маю придивлятися до кожної, хто тут товчеться. А що колишня вчителька… Хай би хоч тепер навчилася по-європейському жити.Віднині десятому закаже, як треба худобу пильнувати.

Бридливо стріпуючи пальцями, забрудненими від палиці, щезла за парканом, ударивши хвірткою. Наче постріл на всю вулицю ляснув – цим звуком “італійка” добивала поранену бабусю.

Наталка допомогла Стефанії піднятися. Метнувшись на подвір’я, принесла води, щоб помити бодай обличчя і руки.

– Вибачте мені, Стефаніє Андріївно, за дочку, вона після Італії – як сама не своя. Нерви, каже, там їй стріпали до решти. Прошу вас, хоч поліцаям не телефонуйте, бо вони зараз вислужуються один попереду одного, справа може до суду дійти…

– Господь їй суддя, Наталко… Мабуть, таки поганий з мене був педагог, що не навчила жити за Божими законами.

Обмивши ще й палицю, Наталка подала її Стефанії.

– І синові не кажіть нічого, як приїде, – попросила вчительку.

– Та коли то ще буде, – зітхнула старенька, і сльоза покотилася зморшкуватим обличчям. – Може, аж на похорон мій вибереться… Справи в нього, справи… А поки що допоможіть мені дійти додому: голова крутиться…

Отак і подибали вони поволеньки вулицею, ковзаючись та опираючись одна на одну. Печаль підтримувала смуток, а образа опиралася на руку безнадії.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.

м. Тернопіль.