Жінка-УКРАЇНКА

У селі Богданівка Київської області відбувся фестиваль «Катеринина пісня», присвячений пам’яті Народної художниці України Катерини Білокур.

 «Інтелігенція – це сіль української землі». Таку фразу довелося почути нині на 5 Всеукраїнському сільському фестивалі «Катеринина пісня» стосовно постаті Катерини Білокур, на ушанування пам’яті якої започатковано цей фестиваль.

Також ці слова промовили як вдячність тим людям, котрі стоять біля витоків цього свята і дбають про духовність українського села. А це, насамперед, автори ідеї:

Кагарлицький Микола Федосійович – Заслужений діяч мистецтв України, автор біографічних творів про К.В. Білокур, дослідник її творчості,

Осьмак Євдокія Хомівна – начальник відділу культури і туризму Яготинської районної державної адміністрації,

Борисенко Юрій Григорович – сільський голова села Богданівка,

Слабковська Надія Миколаївна – керівник народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Берегиня» Богданівського сільського будинку культури,

Михайлишина Ніна Пилипівна – художній керівник Київського обласного Центру народної творчості.

Інтелігентність, як на мене, ‒ це порядність, відповідальність, прагнення до пізнання нового, делікатність, шляхетність, духовність насамперед, а вже потім – вища освіта. Саме люди такого ґатунку – учителі чи священники, доярки чи художниці – визначають цивілізаційний і духовний поступ і людства загалом, і громади невеликого села зокрема.

Під час фестивалю зазвичай відбувається екскурсія у музеї-садибі К.В. Білокур, яку проводить Ольга Шаповал; плетіння вінка із квітів, які художні колективи і шанувальники таланту К.В. Білокур привозять у Богданівку з різних куточків України; у супроводі народних пісень вінок несуть від хати Катерини Василівни до її могили у центрі села; там відбувається покладання вінка та коротка панахида; потім учасників фестивалю пригощають кулішем. Працює виставка-продаж витворів народних майстрів, а також виставка-продаж різних смаколиків. А вже після цього розпочинається концертна програма.

Родзинка фестивалю «Катеринина пісня» ‒ неповторне священнодійство ‒ плетіння вінка пам’яті ‒ перетворюється щоразу на  ритуал перегуку зі світлом витонченої душі  художниці, котра всі традиційні цінності української селянки проміняла на любов до квітів, до живої природи, до малярства. Ромашки, півонія, волошки, троянди, житні колосочки, жасмин, дзвіночки… Захоплення, чистота, щирість, світлий спомин, любов і біль через складну долю художниці – усе вплітається у «Вінок пам’яті» Катерини Білокур.

Адже мисткиня, обдарована на непереборний потяг до малярства, за життя не мала у своєму таланті підтримки ні в сім’ї, ні в родині, ні від влади. Тому не отримала освіти взагалі, а фахової тим більше. Не вийшла заміж, не дбала про корів/свиней як пересічна селянка. Мерзла у скромній батьківській хаті. Увесь вільний час присвячувала малюванню чудес і краси рідної природи, квітів насамперед. Ходила пішки за 30 кілометрів від Богданівки, аби намалювати той вид проліска/підсніжника, що не росте у її рідному селі…

Випадок – небайдужість співачки Оксани Петрусенко – сприяв популяризації імені Катерини Білокур, і наприкінці життя художниця мала певне визнання. Про неї почали писати. Її стиль намагаються визначити як імпресіонізм, примітивізм чи наївний реалізм. Її спосіб життя пояснити як «філософію мовчазного бунту» білого Лебедя, котрий прожив в українському селі долю «гидкого каченяти»…

Повне осягнення феномену Катерини Білокур ще має відбутися. І фестиваль «Катеринина пісня» ‒ один із шляхів привернення уваги до її творчості фахівців високого ґатунку.

Саме на прикладі гіркої долі Катерини Білокур українцям варто ще раз усвідомити явище національного жлобства, коли, через брак культури, затоптується усе нетипове, незрозуміле, нестандартне, нове, талановите… Варто навчитися хоча б не заважати, якщо бракує клепки зрозуміти, а ще більше бракує шляхетності – інтелігентності – підтримати непересічний талант…

11 червня 2016 року до заходу також долучилися представники Яготинської районної держадміністрації. Усі гості фестивалю підтримали його духовний рівень. Авторська пісня пам’яті Катерини Білокур прозвучала у виконанні постійної учасниці фестивалю, художниці, поетеси, композитора Лесі Шиденко («Я намалюю квіти»). На сцені, під бурхливі оплески глядачів, що заповнили ущент сільський будинок культури, (дощ і тут попорався, бо зазвичай свято відбувається на літній естраді під каштанами) виступило більше тридцяти народних аматорських та фольклорних колективів.

Про фронт, у тилу якого відбувається ушанування народної художниці, нагадала присутнім гостя фестивалю, письменниця, головний редактор і співзасновниця мистецького-веб-порталу «Жінка-УКРАЇНКА» Тетяна Череп-Пероганич. Вона прочитала прості щирі рядки своїх віршів і викликала надзвичайно потужні емоції співпереживання і єднання усіх учасників фестивалю:

…Я тобі сорочку вишию, солдате,

Хоч не наречена, не сестра, не мати.

Кольори блакитні, як безхмарне небо.

Знай, моя сорочка – оберіг для тебе!

Ти мене ніколи у житті не бачив,

Іншій, до війни ще, зустрічі призначив.

Але нас сьогодні лихо поєднало,

Гладдю на сорочку я любов поклала.

Прийде перемога – вернешся до хати,

Будуть всі героя радо зустрічати.                         

І одного разу (віри не втрачаю)

По своїй сорочці, рідного впізнаю!..