Дзвонарі

За свою непросту, дуже важливу роботу вони взагалі не отримують платні. Пояснюють: той, хто хоча б раз по-справжньому займався цим, приходить знову. Адже це місце притягує їхні душі, наче потужний магніт. Минають роки, а вони, точнісінько так само, як і вперше, поспішають сюди – за будь-якої, навіть жахливої, погоди. Бо саме тут вони забувають про всі свої негаразди.

Як «Самсон» Потьомкіна покарав

Анатолій Петрович Синиця за віком – найстарший та найдосвідченіший дзвонар у чернігівському Спасо-Преображенському соборі. Його «стаж» – понад двадцять років! Каже, що для нього це – дуже важлива робота, хоча й безкоштовна. До того ж, він не тільки грає, а й цікавиться різноманітними історіями про чудодійні властивості церковних дзвонів.

– Існує такий історичний факт, про який знають історики та краєзнавці, – розповідає Анатолій Синиця. – Свого часу знаменитий вельможа Григорій Потьомкін приїжджав до Чернігова і несподівано серйозно занедужав. А тут був дзвін, який висів на дзвіниці біля теперішнього Колегіуму, на Валу. Називався цей величезний дзвін Самсон і мав, за численними свідченнями очевидців, неймовірну життєдайну силу. Коли захворів Григорій Потьомкін, почали бити у цей дзвін. Так тривало три дні, аж доки князь повністю одужав. Він настільки повірив у дивовижну силу Самсона, що наказав зняти його з дзвіниці і забрав із собою.

Проте чернігівці дуже засмутилися й образилися на вельможу, котрий силоміць позбавив місто улюбленого дзвону, так невдячно відплативши людям за добро. Жителі не приховували сліз, казали, що їх дзвіниця наче осиротіла... І сталося неймовірне. У містечку Ясси князь Потьомкін знову захворів. Та так, що незабаром там і помер. За переказами, Самсон знову повернувся до нашого міста, де вірою і правдою служив чернігівцям. Аж доки настав кривавий 1917 рік, коли войовничі атеїсти заходилися нищити храми. Не пожаліли вони і чудодійного дзвона... Тепер, на щастя, інші часи. І чернігівці можуть вільно насолоджуватися духовною музикою.

Я відпочиваю на дзвіниці Спаського і душею, й тілом. Трапляється, приходиш на дзвіницю надзвичайно стомленим – чи то на фірмі робота виснажила, чи вдома якісь негаразди. Але, тільки-но починаєш дзвонити, як одразу відчуваєш неймовірне полегшення. Сила дзвонів проникає у тіло. Стаєш спокійним та впевненим у собі. Після цього можна легко вистояти кількагодинну службу у церкві й повернутися додому бадьорим, натхненним та здоровим! – говорить Анатолій Синиця.

Зцілення душі і тіла

Багато доброго Анатолій Петрович пригадує про отця Іону, колишнього настоятеля Спасо-Преображенського собору, який став дзвонарем у 10 років. Батьки хлопчика, а також всі його родичі були віруючими. І хоч майбутній священик був ще тоді зовсім дитиною, всі односельці сприймали його, як досвідченого дзвонаря! Хлопчику це надзвичайно подобалося, щоразу до церкви летів, немов на крилах. Відтоді вже й не уявляв свого життя поза храмом. Постійно бив у дзвони, аж доки став священиком. Хоча й потім не раз дзвонив у Троїцькому соборі, навчав своєму мистецтву молодих музик. Власне, і зараз дзвонарі грають за його наукою – і в Троїцькому соборі, і в Спасо-Преображенському. Отець Іона запевняв: «Коли я чую цю дивовижну музику, серце сповнюється невимовною радістю». І про церковні дзвони він міг розповідати годинами!

– Отець Іона відійшов у вічність, однак усі віруючі й зараз згадують про нього з великою повагою, як про дуже побожну та прекрасну людину, – сказав нинішній настоятель Спасо-Преображенського собору отець Георгій, котрий теж раніше із задоволенням та любов’ю дзвонив у церковні дзвони.

– Взагалі ж, на дзвіниці нашого собору – 18 дзвонів, – розповідає Анатолій Синиця. – Дзвін – це духовний музичний інструмент. Він прийшов до нас з Італії – з містечка Кампана. Для чого застосовується у православній церкві дзвін? Коли збирається громада на службу, то спочатку вдаряють у найбільший дзвін, який називається «благовіст», тобто «блага вість». Після цього буває часто «тридзвін» – лунає не один, а три дзвони. В суботу увечері і в неділю вранці дзвонять в усі дзвони. І коли треба бити в усі дзвони, на дзвіниці одночасно грають, як мінімум, четверо музик.

Особливо натхненна й тривала ця музика – на великі церковні свята, – продовжує Анатолій Петрович. – Я переконаний, що дзвони мають цілющу силу – вбивають усі віруси та мікроби довкола. Власне, це підтверджують і численні дослідження медиків. Тому всім, хто нездужає, гру дзвонів слухати дуже корисно. Недаремно ж усіх дзвонарів називають Божими музиками та цілителями душ.

У Спасо-Преображенському соборі всі дзвони підібрані за нотами – займалися цим фахівці з Чернігівського музичного училища. Дзвони – різної ваги. Взагалі, у церквах вони бувають від 70-ти кілограмів – до двох тонн, хоча трапляються й більші. Звичайно, зараз за дзвонами не треба їхати до Італії – в Україні вистачає майстрів, здатних виконати будь-яке найскладніше замовлення. Дзвонарі у Спасо-Преображенському соборі консерваторій не закінчували. Вони грають серцем, – пояснює нам Анатолій Синиця. – Власне, професійні музиканти, які звикли робити свою справу лише за гроші, просто не здатні відчути і відтворити таку прекрасну гармонію. Дзвонарі Спаського приходять сюди не для того, аби отримати якусь винагороду, а виключно за покликом душі. Тому в їхній грі немає фальші. Отож отцю Георгію за своїх дзвонарів не соромно.

Янголи доторкнулися...

Олена Петрівна Кермік працювала бібліотекарем у чернігівській школі № 28. А тепер вона – чудовий дзвонар!

– Одного разу мій колишній учень Борис запросив мене на дзвіницю, і я так захопилася, що захотіла навчитися цьому благородному мистецтву – говорить моя співрозмовниця. – Було це в 2008-му. Відтоді я увесь час вчуся, вдосконалюю свою майстерність. Тож у 2010-му отець Георгій благословив мене, і я стала дзвонарем. Мені це так подобається, що вже взагалі не уявляю без цієї музики свого життя!

Дзвонарі-новачки, доки не звикли, міцно затуляють вуха. Адже, коли водночас лунають усі дзвони, вгорі, на дзвіниці, силу звуків можна порівняти з децибелами потужної рок-групи або навіть ревінням реактивного літака, що злітає з аеродрому. Проте з часом дзвонар, який розуміє всі тонкощі цього мистецтва, досконало опановує техніку безпеки. Тож на слух жоден із п’яти дзвонарів Спаського не скаржиться... Також усі вони – люди загартовані, й жодна негода їх тепер не лякає.

– Вітер на дзвіниці відчувається дуже сильно... І тут – прохолодно, – розповідає Олена Петрівна. – Але ж служба у храмі ніколи не відміняється, а перед службою обов’язково лунають дзвони . Трапляється, що й віхола, і дощ періщить, мов із відра, – все одно: приходиш і дзвониш...

Знаєте, мій колишній учень Борис, про якого я згадувала, – привітно посміхається співрозмовниця, – саме ось тут, на цій дзвіниці, познайомився з Наталією. Вони покохали одне одного й узяли шлюб. Відтоді вже понад п’ять років – разом. Ось така романтична історія про сім’ю дзвонарів!

Наш керівник – досвідчений дзвонар Сергій Рогачов, котрий працює в тепломережах... Ще немало навчив мене цьому мистецтву Сергій Вадимович Малишко. Він – кандидат наук, а його дружина співає на кліросі в Спаському соборі. У них – двоє дітей. Дуже хороша родина!

Христина Ципельова ходить на дзвіницю вже три роки. А трудиться нині провізором в аптеці. Спробувати свої сили в грі на дзвонах її запросила Олена Петрівна Кермік.

– Я півроку вчилася, і у мене вийшло – отець Георгій благословив. Це було таке щастя! – розповідає вона. – Приємно, що й рідні до такого мого покликання поставилися добре. Я їх водила на дзвіницю – і тата, й маму, то вони були в захопленні. Взагалі ж, всі дзвонарі не приховують від близьких, друзів та знайомих своєї ще однієї дивовижної професії. Бо коли я дзвоню, рідним дуже подобається! І колеги на роботі до цього прекрасно ставляться. Розпитують про всі нюанси такого мистецтва, часто приходять послухати. Я й друзів своїх приводила на дзвіницю, їм було дуже цікаво...

Я також побував на дзвіниці. Затамувавши подих, слухав цю величну, загадкову музику. І дійсно відчував присутність якоїсь неймовірної, потужної сили. Так, наче янголи доторкнулися!