Жінка-УКРАЇНКА

Якось я стала свідком одного досить дивного випадку, скоріше всього то було видовище. Нещодавно  мене запросила подруга в один з караоке барів. Я ж, в свою чергу, не могла  пропустити нагоди поспівати. Та коли ми прийшла до клубу, мене здивував чоловік, який працює там тамадою, як в народі кажуть. Він був напівтурок, а іншій його половині я не надала значення.  Все, що в ньому було особливе, це його зовнішність і вдале відкриття рота, коли включали будь-яку пісню. Чолов’ягу  так вихваляли і аплодували, ніби сам Таркан приїхав до України, аби заспівати пару пісень, для неадекватної зграї людей… Та суть не в тому. Коли наш український Таркан почав ні сіло ні впало вигукувати відоме і до болю знайоме патріотичне гасло, мені відверто стало смішно. Чому якийсь турок викрикує серед п’яного люду цю фразу, яка на даний момент була неактуальна взагалі???!!! Та найжахливіше те, що зграя повторювала за ним, немов за Аделаджі, навіть не замислюючись для чого… Слова летіли з їхніх вуст, як на кондитерських фабриках цукерки. Та вони й були раді щось сказати, аби не мовчати. У такі хвилини найбільше розв’язується язик і хочеться побільше говорити. Головне вчасно їм закрити рота, або собі вуха.

Так і живемо…. Не розуміючи, що коли казати… Та я думаю це не надовго… Нові часи змінять нові гасла, а людська свідомість стане яснішою в кілька сотень раз…

ХЛІБ

Його кремезні руки уміло вимішували тісто, переживаючи за все те, що коїться у діжці. Вони зовсім не відчували втоми, займаючись омріяною справою, і  так швидко вимішували тісто, що можна  впевнено  сказати – ця людина не перший рік має справу зі справжнім українським хлібом.

Важка робота вимагає плідної праці та втраченої не однієї краплі поту. Його зелені очі,  немов  тьмяне осіннє листя. Задивившись в них, можна побачити невимовну втому та біль… Біль за те, що коїться навкруги нього, його сім’ї , країни та улюбленої справи. Думки ніколи не покидають його сиву голову, а старість підкрадається з кожним днем все швидше й швидше, та все ж  руки  впевнено продовжують працювати, немов вічні двигуни. Важко людині, коли не розумієш в ім’я чого живеш, твориш та працюєш… Тішить лише одне, коли вся родина збирається  за святково прибраним столом:  тут тобі і борщ, і сало, і вареники, і молоко та, звичайно ж, рум’яний богатир - хліб …

Буває вийдеш на подвір’я, подивишся навкруги, згадаєш, як  прибіжить онучка, всядється на стомлені ноги і починає роздивлятися тебе. Спочатку проведе по венах пальчиком, ніби відлічує прожиті роки, потім причеше розтріпану бороду, щоб не була хаотичною. І на кінець загляне у вічі, ніби хоче побачити все життя в них. А ти лише сидиш і дивуєшся, де ж таке чудо взялося, скільки в ній любові та розуміння… Шкода , що мама не бачать моєї щасливої родини. Дружина, двоє дітей, два зяті та ціла когорта  онуків. Щаслива родина в звитому  любов’ю  гніздечку. Коли вони приїжджають, гамір стоїть на весь двір, а коли засинають -  блаженні емоції сповнюють мою щасливу душу.

-  Мамо, як хочеться поговорити з вами, а не з тишею. Як хочеться все розказати вам, поділитися найсокровеннішим, обійняти вас і не відпускати ніколи. Мені не вистачає ваших порад, та час бере своє і не питає нічого…

Ступивши ще декілька кроків по зеленій траві двору, знову згадую ваші поради … Чому я до них не прислухався?  Адже ви були праві, потрібно вибирати професію, яка  приносить  задоволення, а гроші не мають значення. 

Ну от стоїть дерев’яна  діжка посеред кімнати на стільці, вся в очікуванні дива. Сонячне світло вже почало заломлювати свої промені через вікно до неї, немов сповіщає, що  ще трішки і тісто зійде. Тоді вже й пекти можна буде. Цілий день він чаклував на кухні, не покладаючи рук. Але думки безжалісно вривалися в його мозок.  Хотів забути всі проблеми, непорозуміння, відволікав себе, як міг, та все марно.  Його виводило із себе те, що коїться навкруги, а він нічого не може вдіяти, бо є лише маленькою деталлю великого механізму.

Через деякий час відкриває піч, запах заповнює кожен куточок хатини і летить гуляти по вулиці. Виймаючи деко з печі, можна побачити цілі витвори мистецтва і шматочок душі пекаря, адже хто як не він вкладає всього себе в кожен буханець.

Ну от і настав довгоочікуваний вечір. Пролетів цей день швидко, як моє життя… Та лише зараз настане  блаженство, коли  після стількох годин важкої праці присядеш на лаву й опустиш свої натруджені руки донизу.  Лиш тоді розумієш, що життя прекрасне, коли відчуваєш втому від праці. А діти та внуки – це найдорожчий скарб мого життя.

Олександра Кондратюк