Жінка-УКРАЇНКА

Я тебе знайшов

Він таки взяв ножа для надійності. Як йому без зброї. Нехай буде. Він вже й звик його носити з собою. Руки в кишенях. Долоня правої на колодці. Колодка злегка вигнута, мабуть, кістяна чи пластмасова, тепла і гладенька, так і влипає в кулак. Що до чого – смик з кишені, пальцем на кнопку – лезо раз і вистрілило. Хай спробує підійти який лох! А може б краще було не брати?  Щоб подалі від гріха. Зброя – то вже стаття. А в напруженій ситуації не зчуєшся,  як пустиш в діло. І гадай, чим все закінчиться. А він знає, що таке зона. Має п’ять років «курорту» за плечима.   Попервах думав, що не витримає, а потім звик, але, що було легко, –  не скаже.

…А потрапив туди зовсім негадано. У кав’ярні з другом сиділи, на дівчат очима пострілювали, нікого не чіпали. Випили по чарці. На більше й грошей не було, бо ж студенти – на стипендію та на бабине фінансування не порозкошуєш. Сиділи собі та балакали, вряди-годи потягуючи пепсі. А компанія за сусіднім столом, троє їх будо, добре нагріта компашка, пригод захотіла – ні з сього-ні з того почали чіплятися. Поки матюкали та обзивали – терпіли з надією, що бармен з офіціантом втрутяться. Але ті вдавали, що нічого не чують і не бачать, – видать, знали тих типів, як облуплених. А вони, чмо п’яне, почали шматками хліба, виделками кидатися на влучання.  Забаву таку затіяли, регочуть, пики хмелем розквашені. Оскільки їх більше, вирішили не задиратися, розрахувалися та рушили звідтам. Не встиг Василь, друган, ступити двох кроків, як опинився на підлозі – підніжку котрийсь гад підставив. Нерви не витримали: як  заліпив найближчому кулаком межи очі, сили не позичати, – той так і відкинувся через стіл. Тарілки вусібіч на друзки. Інші двоє – до нього, а Василь ще тільки зводиться з підлоги. Більшому, дилді здоровій з облізлою мордою, як дав під груди – той у три погибелі. А  третій, дарма, що миршавий, а виявився доволі вертлявим. Василь його хватає за холоші, донизу з підлоги тягне, а той  руками, як вітряками, розмахався та як вальне в ніс, аж в очах почорніло від болю  і злості. Схопив, не вагаючись, плюгавця обіруч та здушив так, щоб і смикнутися не зміг. Той пробував, а потім стих. Відразу й відпустив  під лемент кав’ярні. Тицьнув його іншим двом кентам у руки, а він з рук сповзає донизу. Зблід, губи посиніли. Зіпнув пару раз і дихати перестав. Офіціант його давай водою відливати, а той – непорушний. «Швидка»   приїхала, вхопила його швиденько на ноші, але поки довезли до лікарні – склеїв  ласти.

А він і не пробував тікати. Така тоді його охопила втома, така апатія. Сів біля столу, голову обхопив руками. Думок ніяких. Василь смикав за рукав, торсав за плечі, мовляв, давай, Санько, чкурнемо звідси поки не пізно, в селі  тиждень-два перекантуємося, а там видно буде.

– Зникай, Василю, – сказав, – ти тут ні при чому. А я почекаю ментів. Хай розбираються. Мав же я якось боронитися,  чи не так?

За якусь мить вгледів, як  друг спішно розминувся в дверях з двома міліціонерами.

Як не переконував слідчих і суддів, але за смерть синка якогось місцевого цабе строк отримав. Хоча судмедексперт документом засвідчив, що  у того козла була вроджена  сердечна недостатність. Не треба було з таким вутлим серцем  лізти людям на голови.

 А він і не кається, бо що мав тоді робити. Але шкода, що так трапилося. Доля повернула  у протилежний від бажаного напрямок: замість вищої освіти – тюряга, замість вчителювання – безробіття. А бабуня його  вся згорювалася, згорбилася, поки дочекалася  безталанного внука. Перед ким йому незручно і совісно – так це перед нею. Батька з матір’ю він не пригадує. Малюком залишили його на бабуню, а самі зі старшим сином поїхали в світ шукати кращих заробітків. Спочатку, начебто, навідувалися в гості, а потім  зникли. І до цієї пори не дають про себе знати. Старенька про них вже й згадувати не хоче, ні добрим, ні поганим  словом. Їхня фотографія завжди стояла на верхній полиці етажерки. На ній мама усміхнена, із задерикуватим поглядом з-під кучерявої гривки, батько веселий, вусатий у світлій сорочці з галстуком, а між ними Сергійко, старший братик, ніс кнопкою, щоки, як пампушки. То бабуся якось взяла того знімка і заховала в шухляду шафи на саме дно, під лахи. Добре, що спостеріг, куди. Іноді, коли ставало самотньо, виймав його із шухляди, дивився на матір, на батька, на брата, гадав, на кого більше схожий, які то вони тепер, як би то їх розшукати…    

А бабуся  йому і за тата, і за маму. Любить її, шанує. Повернувся з відсидки, вирішив хату підремонтувати, на роботу влаштуватися, всім довести,  що те, що трапилося з ним – лише випадковість, прикра помилка, яку він спроможний виправити. Односельчани дивилися на нього насторожено, путні дівчата оминали поглядами. У місцевого фермера працював, поки хтось  із гаража інструментів не поцупив. На другий день сердитий господар  перестрів його на воротах свого двору і повідомив, що звільняє, бо, мовляв, поки зек у нього  не працював, – то  речі не зникали. Жодні оправдання не допомогли. Вигнав, а заробіток собі залишив як компенсацію за втрачене. А де ще в селі роботу знайдеш? Подався до міста. Гадав, тут більше шансів. Чом би не так. Куди не поткнешся – зека не хочуть. Три дні пролазив по різних фірмах надаремне. Ночував дві ночі на залізничному вокзалі, одну – на автовокзалі. Мав у кишені тридцять гривень – купував пиріжки, чай – так харчувався. А зараз ні копійки за душею, навіть за маршрутку додому нічим заплатити.

Вчора вранці пішов на ринок, вирішив спробувати старий, як світ, трюк, який здавна не одного голодного рятував. Ішов по  ринку від ятки до ятки з виглядом зацікавленим і заклопотаним, – мав справити враження  чоловіка, що вийшов зробити  чималу закупку найрізноманітніших продуктів, і не абияких, – а якісних і смачних. Придивлявся, куштував. Брав де велику дрібку, де й жменьку, аби зняти пробу як слід. Поки пройшов базаром, то й поснідав. І на обід дещо перелетіло в його пакет. Ті продавщиці бувають такими роззявами, що Боже мій, довірливі такі… Булочка перекочувала до нього, поки одна з них  шукала щось у себе під прилавком, шматок сиру  тихцем зник з-під носа тієї горлатої, що перемовлялася з подружкою з ятки навпроти. А ще в його тарі опинилися огірок, декілька яблук, кусень сала та оселедець – правда, все вперемішку, таким собі салатом. Але пообідав ним усмак. Один вокзальний волоцюга йому розповів, що роздобути харчі – то не така вже й проблема, треба знати місця. У смітниках біля базару стільки смакоти можна знайти – лопай од пуза. Ото дожився Санько!

Ні-ні, він, молодий, здоровий, не спитий, у бомжів хліба забирати не буде, картону й пляшок також. Або знайде роботу, або… вкраде. Качан, кореш на зоні, правду казав: для дуже бідних і для дуже багатих моралі не існує… А йому так потрібні гроші – позаріз. Позаріз… Хіба міг би кого? Ніж, податливо теплий, впевнено лежить у кишені.  Ні-ні, так не можна. Геть недобрі думки! Бабуся сказала б, що то вже диявол спокушає. Санько все зробить без мокрухи, бо й потреби в тому не буде.

Вчора, як повертався з базару, звернув увагу на цей дворик. Невеличкий такий, тулиться прямокутником з вибитого асфальту до обшарпаного будинку, квартир  десь то на чотири-шість, не більше. Парканом двір не обнесений,  пісочниць на ньому немає, малюків  не видно, сміттєвий ящик самотньо перехнябився  в кутку біля тротуару. Вряди-годи хто тим двориком пройде до сусіднього, такого ж старого  з побитими часом сірими стінами будинку. Злиденний закуток.

Він теж сповільна пройшовся двориком, буцім мимоходом. На підході до сусіднього двору сів на порожню лаву, що, будучи, напевно, його ровесницею, втонула своєю худою, витертою спиною  у  ряснолисті палісаду. Роздивлявся навколо себе, і його задум поволі окреслювався у конкретний план дій.   Так, для діла кращого місця  не знайти. Старий будинок, старі двері з дешевими замками. Такі замки спеціаліст кореш Качан  відкриває іржавим цвяхом. Та й він, Санько, у слюсарюванні дещо смислить. Те, що квартири бідні, на краще – доступніші. Але він же не якийсь закоренілий відморозок, що забиратиме останнє у пенсіонерів. Візьме сотню-другу, аби протриматися, поки роботу знайде. А потім, коли у нього все піде на лад, – поверне. Як?  А хоч би у поштову скриньку покладе в конверті, а запискою пояснить, що і до чого, щоб не проклинали.

А тепер треба бути рішучим. Двір малолюдний. Вряди-годи хтось у дім заходить, або виходить, щоб за  кілька хвилин  влитися у вуличний шарварок. Одне з вікон на першому поверсі відчинилося і вересневий, ще доволі теплий вітерець взявся грайливо ворушити кремовою шторою. Так-так, можна було б забратися і  через вікно. Але ж  неподалік, скраю дворика, стовп з лампочкою – засвітить його на півміста. Отже, лише через двері. Але, стоп! Он з причілка у вікні, обрамленім облізлою блакитною рамою, кватирка відчинена. Там же на все вікно тінь від липи!  О, він знайде, як цим скористатися!

Сьогодні після  того, як потинявся на базарі,  прихопивши дещо на обід з прилавків у роззявкуватих продавчинь, він знову подався до облюбованого будиночка, але вже з іншого боку. За двориком, між різнопорідними кущами і деревами вздовж паркану міського стадіону в’юниться добре вторована стежка навпростець від ринку до сусідньої вулиці. Хотів постояти у прихистку буйної порослі, порозглядатися. Але, де не візьмись, із кущів до нього вибрели два небриті типи, очі голодні глип-глип на його пакет, на кишені.

– Ну, шо, братан, третім будеш, у нас бухло – люкс.

Ич, які благодійники-частувальники! Знаємо таких.

– Я б з радістю, хлопці, але йду на побачення, – і гайда звідти. Типи єхидно глянули йому вслід, – мовляв, аякже, кавалер – у нечищених мештах, потертих штанах і старому піджаку. І яка то вже у нього подружка? 

Санько всівся на знайому оброслу дикою жимолостю лавочку. Все тут, як і вчора: та ж відчинена кватирка у причілковому вікні, та ж ворухка штора між прохиленими у кімнату рамами на іншій стіні.

Раптом із-за штори на підвіконні появився чималий чорно-білий котисько, вигнув спину. Зверхньо роззирнувся на всі боки і повагом стрибнув долі. Та, задерши хвоста, непоквапом подався у напрямку до нього. «От хто мене вистежив! – посміхнувся хлопець сам до себе, – зараз прийде, придивиться, прочитає мої думки і побіжить розповісти своїм господарям, а то й усьому будинку». Кіт справді зупинився  навпроти парубка, безцеремонно втупив у нього жовті очиська, зиркнув на край лави і, переконавшись, що чужинець залишив йому  замало місця на зігрітій скупуватим полудневим сонцем  дошці, – подався геть. Санько теж рушив з двору, на цей раз попід причілковим вікном. Ага, тюль старий, майже  не прозорий, штори вицвілі, вікно однорамне на шпінгалеті.

Пообіді ні до чого не хотів братися, навіть апетит пропав. Сидів у сквері біля вокзалу, водив очима за сновиганням пасажирів біля  прибуваючих  автобусів і тих, що ось-ось мали вирушити в дорогу. Добре було б умоститися у такий он білий двоповерховий автолайнер  і податися далеко-далеко з цього міста, яке стало для нього, далебі, лабіринтом, з якого не може вибратися.  Гоноровий автобус постояв якийсь час серед вокзальної метушні і, не дочекавшись його, Санька, сповільна рушив  у  далекі мальовничі краї. Сонце на прощання благословило його  щедрою пригорщею теплого проміння, що розсипалося по бічних вікнах коштовними блискітками..

Дивився на  ілюстрацію, перфоменс вічного руху, а думки  весь час поверталися до того обшарпаного дворика, до причілкового вікна. Може не треба? А що робити? Таки треба йти. Качан би й не сумнівався.  Друг по зоні про свої квартирні  подвиги легенди розповідав, казав, покликання у нього обносити ситі кубла, соціальну справедливість таким чином вершити. Санькові такого таланту й не хотілося б – безвихідь примушує.

Коли місто закуталось темним покривалом сутінок, посічених, поплямованих  електричними вогнями, вирушив. Ішов дворами, тримався тіні. От і він – знайомий дворик. Убога, як і все в цьому закапелку,   лампочка на бетонний пляц сіяла  скупе світло, ледве сягаючи ним до вхідних дверей. Обабіч клубочилися тіні, сповнені якоїсь містичної енергії. Від дерев і кущів до них виповзали ще  темніші, спиналися  на стіни будинку, який у темряві нагадував живу казкову істоту, багатооку, що хижо витріщається  більмами вікон на знахабнілі тіні і на Санька.

Цур йому, – плюнув сердито, – не будь переляканою куркою, – лайнув себе, – думай про діло.

У причілковому вікні теж світилося. Штори затягнуті – хто  за ними і чим займається – невідомо, жодної постаті, жодного руху, – як не вдивлявся. Аж очі почали боліти. Має розслабитися. Його спостережний пункт  на знайомій лавці, що причаїлася між кущами  в повній темряві. І видно звідси все, як на долоні. Мешканці будинку поволі сходилися додому. Їхні зображення хиталися у тіньовому театрі шиб. З відчиненого  вікна долинали голоси радіоприймача, звідти вітер доносив ледь вловимі пахощі страв. Саньків голодний ніс був до них особливо чутливий. Хлопець сидів непорушно, вбираючи усім єством бачене і чуте. Час обгорнув його тугим коконом, з якого ниткою витягуються хвилина за хвилиною, важко і марудно. А тут ще холод, що з початком осені все більше вступав у  нічні права і своєю суворістю намагався отямлююче подіяти на оступника. Але той вперто сидів, ловлячи дрижаки, пильно придивлявся  до обраного об’єкту і сам себе зомбував: ти не якась тютя і не повинен пропадати в цьому світі, і якщо це потрібно для себе зробити – то повинен зробити. Вражені зорі відверто переморгувалися одна з одною. На мить підвівши погляд вгору,   зауважив, які вони виразні, яскраві, ворухкі, наче бджоли біля небесного льотка. А це ж планети, і земля з-поміж них одна з найменших. Можливо, на якійсь, найбільш технічно розвиненій, дивляться у свої телескопи планетяни, і стежать, як він тут сидить у засаді на чужі гроші. І що вони думають про нього – співчувають чи осуджують? Добре, що хоч свідками в суді не можуть бути. Ти диви, одна зірочка бурштиновим світлячком раптом майнула вниз. Але він встиг загадати бажання, щоб удача сьогодні йому не зрадила.

Місто поволі стихало. Вікна в будинку почали гаснути, лише блакитне сяйво телевізорів де-інде підсвічувало потемнілі шибки. Зачинилося вікно на першому поверсі, стих приймач. Нарешті погасло причілкове, лише кватирка залишилася відчиненою. Санько полегшено зітхнув. Навіть якби її зачинили, він би від свого задуму все одно б не відступився. На всяк випадок у кишені поруч з ножем у нього лежала в’язочка відмичок. У під’їзді визначити потрібні двері – раз плюнути, лампочку камінчиком – і працюй. Чому його тягло саме до цієї квартири, він і сам не знав.

 Тихо навколо, вряди-годи на вулиці промуркотить мотором  авто і знову спокій. Як в селі. Наразі в уяві постала бабуся. Вона дивилася йому в очі і скрушно хитала головою – ох, синку, синку! Він не знав, що їй відповісти. Йому стало ніяково, захотілося встати і чкурнути звідси в світ за очі. Але наче приріс до цього місця, наче скрижанів на холодній лаві. «Потім, рідненька, все тобі поясню», – і ще раз навмисно детально почав продумувати всі етапи своєї злодійської операції. 

Нарешті будинок остаточно погас. Жодна шибочка на обох поверхах не світилася. Ще раз глянув на нічне небо – зараз десь під третю годину – час найглибшого сну. Пора!

Встав. Поворушив закляклими від холоду і сидні руками та ногами. Має тіло набути пружності і сили. А тепер вперед! Підкрався до вікна. Тінь липи прикривала його не гірше маскувальної сітки. Перш за все роздивився навколо – нікого. Спер на стіну уламок дитячої гірки, який  нагледів собі  вчора за кущами. Ще раз озирнувся. Просунув руку з підготовленою заздалегідь дротяною ключкою в кватирку і, тихенько пойорзавши нею внизу по рамі, нарешті відчув – шпінгалет начепився, смикнув, і  віконні стулки, вкрадливо шкрябнувши, посунули всередину. «Тихо! Замри!» – наказав подумки сам собі, хоч і так поводився вкрай обережно, працював, вважай, беззвучно. Лише серце гупало в грудях так, що, здавалося,  його можна було почути звіддаля.

Повільним рухом відгорнув штору з тюлем. Ага, це кухня. Під вікном перед ним кухонний стіл. Натис долонею на поверхню – міцний, витримає його. Став колінами і швидко по-кошачому опустив ноги по той бік стола. Стулив докупи віконні рами. Постояв, дав кілька хвилин серцю заспокоїтися, очам звикнути до темряви, розгледів невеличку кухонну стінку, що складалася з комода, буфета, антресолей, під протилежною стіною між раковиною і газовою плитою розташувалася ще одна невелика шафка, біля дверей приземкуватий холодильник.  Тихенько відчиняв дверцята, висовував шухляди. На полицях пакети з якимись крупами, сільниця, слоїк з цукром. Внизу овочі, відро зі сміттям. А в цій шухляді під пальцями шелеснуло купюрами. Ура! Підніс до очей – дванадцять гривень і ще копійки якісь. Ох, як мало! Пательня на плиті. Що в ній? Жменя холодної підсмаженої картоплі. Поклав пару лусточок в рот – як мило. Смаку не відчув – від хвилювання. Треба рушати далі. Визирнув у коридор, маленький, темний. Вішак з одягом навпроти, якийсь дивний – низький, наче в квартирі одні діти живуть. Одягу на ньому чимало, і літній, і зимовий. Нагнувся до кишень – пожмакана хустина, цигарки, шматок мотузки, знову купюра, копійки. От би яка сотня, взяв би  та дав би звідси драла. Відступив пару кроків на кухню, підніс до очей – дві гривні. Хіба то гроші, як на теперішні ціни! Не може бути, щоб в усій квартирі не було жодної заначки! А що в кімнаті? Став покрадьки  на порозі. Погляд в темряві окреслив під стіною темний прямокутник шафи з полицями і  дверцятами, столик під вікном з посудом,  з якимись предметами, – і не розгледиш. Зліва диван, а на ньому хтось спить. Голова наче чоловіча. Диван загрозливо заскрипів. Санько геть ногу відвів, щоб  на кухню до    вікна кинутися. А рука сама собою в кишеню пірнула, пальці лягли на колодку ножа. Відсмикнув руку, як від жарини. Ще чого не вистачало! Спокійно. Сплячий лише поворухнувся. Тиша, устояна, в’язка. Навіть годинник, що десь на полиці прицмокує у такт секундам, – робить це спросоння сповільнено. Хлопець ступив крок вперед. Боязко, холера!.. А це що за гаргара біля дивана? Інвалідський візок? Отакої! Як же пограбувати інваліда? Хіба він може до такого опуститися?  Ах, як шкода! Нога  обережно ступила назад.

– Хіба тобі не потрібні гроші? – голос, ні не підупалий внутрішній, – а того чоловіка з дивана, – Куди ж ти? Стій!

Кімната раптом освітилася торшером, що стояв біля ліжка. Санько застиг. Долоня знову мимохіть опинилася на колодці ножа, лягла чіпко, рішуче.

Господар квартири, спершись на лікті, якось дивно дивився на непрошеного пришельця, без подиву, без гніву, вичікувально. Може п’яний? Ні, погляд із сутінку повік тверезий, вивчаючий. Під тим поглядом хочеться опустити очі.

– Ти сідай, – кивнув Санькові на крісло біля дверей, – гостем будеш… Гості мене рідко тішать увагою, – додав.

До чого то воно йдеться? Покірно сів. Цікаво… Втекти він встигне завше. 

– Скрутно? – запитав Санька.

– А так, – похнюпився парубок і подумав, що мабуть співбесідник  у своїй обшарпаній оселі  теж знає, що це таке. Вигляд у нього  далеко не пещений долею, обличчя худе, сіре, теніска вицвіла, заношена.

– Я б потім повернув, – додав до виправдання.

– Мда, – з недовірою потвердив каліка. – … А ти зміг би мене вбити? – запитав і погляд відвів на темне вікно, так начебто намагався роздивитися, як воно там, за межею світла, в темряві суцільній.  – Гроші у мене під подушкою, – уточнив.

«Ото ще прикол! Мабуть, ненормальний», – подумалося хлопцеві.

– Ні-ні, – заперечив чоловік, наче думку Санькову прочитав, – з головою у мене все гаразд, а ось хребет… смертним болем болить. Місця собі не знаходжу. Щодалі – то більше. В аварію потрапив… вже три роки як мучусь.

– А сім’я?

– Немає. Дружина давно пішла, бо вважала, що п’ю забагато. Батько – не знаю де. А мати рік тому померла, Царство їй Небесне! От я й залишився самотнім. Жити не хочу. Мучитися не хочу. А накладати на себе руки – гріх непростимий. То як?

І було в його голосі стільки відчаю і сподівання, що Санькова душа, дарма що огрубіла в життєвих обставинах, а таки не  змогла не зворушитися. І ніж у кишені заворушився,  знову податливо втиснувся в долоню.

«Господи, якщо людина сама просить, то як же бути?» –  майнула думка, наче хто  безсторонній озвався, ніби кореш Качан став збоку, нахабний, з посмішкою кривою.

«Ох, не  по-божому балакається!» – бабусин голос. Мов би стала з іншого боку. Так виразно, що Санько побачив сльозу у неї під  повікою.

– Ти вибачай, що я  заліз у твою оселю. Ось на, повертаю. – виклав на полицю поруч поцуплені м’яті купюри. – Я піду. – рушив, не зволікаючи,  на кухню до вікна. І вже з-за порогу почув навздогін чи зойк, чи схлип. Не міг не повернутися.

Каліка справді плакав, без сліз, сухими очима плакав, широко і негарно роззявивши рота. «Що доля виробляє з людьми!» – подумав Санько і відчув усередині свого єства співчуття – почуття рідкісне, яке в нього  останнім часом викликала хіба що згадка про бабусю.

– Ти  це зробиш? – хрипло перепитав каліка.

– Ні, – однозначно відповів  парубок і висмикнув руку з кишені, де мулько настовбурчився ніж. – Може тобі чим допомогти? Таблетку? «Швидку»? Хочеш, зроблю тобі укол, якщо треба, – тюрма навчила.

Нещасний приречено стих, повернув до стіни ображене трагічне обличчя.

– Ну що ж, давай хоча б укол, – погодився знехотя. – Отут на столику шприци, вата і «Кетанов». Дві ампули візьми, то може хоч трохи подіє.

Ага, ось вони, шприци, вата, з пляшечки війнуло запахом спирту. А ліки? Порився між коробочок – ні не ті… о, під серветкою ще один пакетик з ампулами. Поки шукав, кореш Качан, наче аж нахилився до вуха, зашепотів єхидно, мовляв, ех ти, слабак, він же сам просить, аби не мучився, смикни ножа – і під ребро в печінку,   гроші ж під подушкою… Ніж згідливо притиснувся до стегна, готовий до дії. І рука смикнулася до кишені. І бабусин зойк у вухах!... Нерішуче здригнулися  пальці і… потяглися до ліків. Якщо цей убогий далі наполягатиме, то… А що це за фотка? Око мимоволі ковзнуло на фотографію, що краєм визирала з-під   серветок. Така знайома фотографія…  до болю знайома… світлинка. Жінка усміхнена із задерикуватим поглядом…,  біля неї чоловік  веселий, вусатий…, а між ними хлопчик з допитливо розтуленими губенятами та круглими щічками…

– Звідки вона в тебе? – прикипів Санько поглядом.

– Нізвідки, – здивовано відповів каліка, не розуміючи, чим фотографія викликала до себе увагу нічного візитера, – батьки мої на ній і я між ними.

Хлопець якусь мить стояв, ошелешений почутим, переводячи погляд широко відкритих очей то на знімок, то на оторопілого чоловіка.  А потім кинувся до нього:

– Сергію, це ти? Сергійку, брате. як добре, що я тебе знайшов!

Миколин годинник

Ганна дивиться у вікно. Перед подвір’ям гасне дорога, розчиняється у вечірньому сутінку, одним кінцем дотикаючись до розмитої світлої точки сільського ліхтаря,  іншим, тим що веде до траси на райцентр, поринає у яркуватий, зарослий терняччям, глодом та іншим різноліссям видолинок. З того ярка щовечора виповзає темрява, накочується густим валом на її хату, на зруйновану колишню колгоспну ферму і далі на село. Жінка її не проганяє, світла не вмикає, звиклася. Давні фотоальбоми переглянуті по сто разів, від читання-вишивання болять очі, а телевізор зіпсований, купити нового немає за що. Мала гроші…, коли працювала на заводі, марнотратною не була, складала копійку  до копієчки, бо сподівалася отримати квартиру, та обставити її доладними меблями, доповнити їх іншим начинням для тихого затишку і душевного спокою. А коли у нові часи завод закрили, а їхній гуртожиток відключили від електрики і водопостачання, Ганна перебралася у стару батьківську хату, що зіщулено сховалася у занедбаному садку. Гроші   віддала на сховок Марії, далекій, але єдиній родичці, що жила в центрі села, бо тут їх тримати ніяк – злодії  заберуть разом із життям. Кілька разів приходили, і сільські, і чужі, металом поживитися, випивкою, харчами… Ганна,  коли треба було яку більшу суму, брала  з непримітного горнятка, що стояло на нижній полиці в Маріїній комірці, бо банкам ніколи не довіряла. Але якось то Марія впала з черешні і померла. Їй ніхто й не сказав про це, довідалася десь аж через тиждень, коли пенсію мала покласти до сховку. На порозі Маріїної хати зустріла її сувора жінка у чорній хустці, повідомила, що маму поховали і що ніяких грошей у комірці не було. Ось воно,  те горня з горохом, примітне щербиною на обідку, висипаний горох розкотився по долівці, а грошей справді немає. Мишачі нори обшукала в комірці під метушливим поглядом нової господині, а грошей таки не знайшла.  Пропали… так шкода, згадає, – плакати хочеться донині. Бо що тієї пенсії убогої… Вважай, стільки років за токарним станком так важко трудилася надаремне.

Згадує колишнє і нічого світлого згадати не може. І в теперішньому її житті  єдина приємна подія, що періодично повторюється, – пенсія. Вона тоді вилазить з домашнього халата і стертих чунь, одягається у святковий одяг, розпускає з вузла волосся, помадить губи і йде на пошту. Тут у цей день людно, гамірно, але вона ні з ким  особливо не забалакується, після тривалого проживання в місті багатьох колись знайомих не впізнає, чимало селян у свій час приїхало сюди з чорнобильської зони – вона їх взагалі не знає – про що тут будеш говорити, з ким дружбу водитимеш.

Певна річ, сільські новини  цікавлять, але хто їй тут, на відшибі, буде їх розповідати. Лише пугач. Так-так, він прилітає мало не щовечора, вмощується на кошлатій гілці ялини в кутку саду і повідомляє: «уа-уа-уа» – отже в селі родини, якась щаслива сім’я поповнилася малям; або голосить «оуав-оуав-оуав» – тобто «поховав-поховав» –  хтось помер. А найчастіше пернатий вісник сповіщає «уав-уав-уав», що означає «украв-украв-украв», наче проказує дещо тихішим голосом, бо хіба то подія для села.

Кілька років тому був у неї іще один зв’язківець з людьми. Один чоловік приходив до неї, Миколою звали. Тоді якось увійшла з грядки до хати й остовпіла з несподіванки: біля столу сидів незнайомець, спина пряма, шия довга, обличчя худорляве, без рум’янців. Глянув пильно. Привітався. Назвав себе. Прийшов її відвідати, бо чув, що самотня. Сказав, що теж самотній, одруженим ніколи не був, дітей, родичів  не має, працює сторожем у фірмача тутешнього, то вдень або спить, або нудьгує.

Чоловік був небалакучим, більше мовчав. Нагадував принишклого, нашорошеного під холодними вітрами великого птаха. Їй хотілося щось розповісти й про себе, але не посміла порушити  мовчанку.  Отак просиділи поруч годину-другу, Микола попрощався і пішов. А наступної неділі після обіду знову прийшов. Запропонувала чаю з пиріжками. Пив неспішно, великими ковтками, пиріжкові крихти опісля пучками зібрав у тарілку. Перемовлялися про тутешнє життя-буття, уривчасто, з надовго завислими паузами. Потім чоловік замовк, втупившись у вікно дивним, далеким поглядом. Про що думав?  Не питала.

Отак Микола взяв собі за правило  щонеділі  пополудні приходити до неї. Сиділи, балакали, мовчали. Звикла до його відвідин. При ближчому знайомстві виявився спокійним та розважливим, а коли усміхався – ніби молодшав, очі бралися сивим туманцем  лагідної печалі. Тоді не помічався його великий кадик на худій шиї, гострий ніс і бліді вилиці. У такі хвилини жінці хотілося сказати йому щось особливо приємне, але не наважувалася. Лише іноді під час завислих мовчанок, коли відсторонено дивився у вікно потемнілими зіницями, відчувала в чоловікові якусь чужу, непокірну силу, яку годі охарактеризувати звичайними словами. Та що тому дивуватися, у чию душу не зазирни, то як у глибокому колодязі – дна не побачиш.

А то якось несподівано прийшов серед тижня, в буденний день. У руці кошик з інструментами. «Ґанок тобі підремонтую, а то он як дошки вигнили…» – мовив і без зволікань взявся до роботи. Ганна і сама збиралася якось зайнятися тим ремонтом, але все чогось відкладала. А тут, бач, Микола вирішив допомогти, подбати про неї. Боже, хто коли про неї піклувався… і не пригадати, замолоду хіба… Аж зашарілася, руки мимоволі стягли хустку з голови, волосся розпустили з вузла. Поки Микола цокав молотком, вареників з картопелькою наварила, яблучного вина зі сховку дістала.

Ах, як  ґанок оновився! Аж ніби вищим став дашком, а з-під нього хата, немов із-під долоньки весело дивиться на сонце. Любить господа чоловічі руки. Яка то втіха жінці дивитися, як чоловік працює, про неї піклується, біля неї клопочеться… Так і сказала Миколі за частуванням. А він наче й не почув, не відповів. Вино лише пригубив, з’їв кілька вареників і заквапився – мав ще якісь справи  того дня.

Мабуть злякала його своїми відвертими натяками, бо наступної неділі не прийшов. У вікно визирала, на відремонтований ґанок виходила на дорогу глянути – не видно Миколи, не йде. Ото язиката хвеська…  Не дочекалася й наступної неділі. Хотіла сама до нього піти, але, де він мешкає, не знала, а тинятися по селі з розпитуваннями якось незручно, та й чого б то мала чоловікові обридати.

Коли вже й не сподівалася, – стукіт у двері. На порозі він, Микола. Якийсь такий урочистий, в костюмі чорному, в сорочці білій, витягнувся перед нею, в руках годинник, великий такий, у блискучому дерев’яному футлярі з кантом, з маятником золотим. Що за оказія? «Вітаю,– мовив,– з днем народження!» Отакої! Вона ж у грудні народилася! «Та скільки там до того грудня…», – посміхнувся,  в очах наче крижані крихти розтали і зникли десь у глибині. А схуд ще більше і поблід, чи не хворий… «Не без того, – відповів, – навіть до лікарні потрапив. Але в наш час дешевше вмери, ніж лікуватися, то повернувся додому та вирішив організувати для нас свято». Звісно, день народження – привід гарний, дарма, що не в пору, але чому б не відсвяткувати. Поки збирала на стіл, Микола вішав годинника, відшукав рівненьке місце на покоробленій від давності стіні, цвяшки  мав із собою, забив охайненько, штукатурка навіть не покололася. Прилаштував, настроїв, глянула, а він такий великий, поважний в  її убогій вітальні, зашурхотів стрілками,  заповнив кімнату передзвоном, мелодійним, суворим.

За годину-другу чоловік  зібрався додому, прощаючись, стиснув у долонях Ганнину  руку, незграбно, кістляво, мовив, наче думки її вичитав: «Я обов’язково до тебе прийду.» Але наступної неділі не прийшов. Його часомір невблаганно  відміряв години, дні, тижні її самотності, а Микола не приходив. Переконувала себе, що нічим їй не зобов’язаний, а  все одно заспокоїтися не могла. А  коли, попоравши хатні справи, зазвичай сідала біля вікна, душа щеміла смутком  і на очі наверталися сльози. За шибою  тріпотіла листям осичина, перейнявшись її настроєм, крислатий горіх, придивляючись  до її смутку, нахиляв до вікна свою темну кушпелю. Колись, як тільки сюди перебралася, він вечорами лякав її громаддям навислої густої крони, темним шурхотінням лапатого листя, скрипом гілок навіть у безвітряну погоду. Здавалося, хтось великий, страшний сидів там, у кроні, ворушився і вдивлявся-вслухався до того, що діється в хатині і в Ганниному серці – то Див. Не витримувала його зосередженого погляду, похапцем закривала очі і ховалася за штору. А  потім звикла, навіть іноді озивалася до нього: «Як ти, Диве, чи й тобі там на горісі так нудьгується, як мені?» Див мовчав, лише листя чутніше шелестіло під повівом вітерця.

А тоді, мабуть від суму за Миколою, чи протягло де, вона захворіла. То гарячий біль у кожній клітиночці тіла, а то  на зміну йому холодна лихоманка вклали її в ліжко, відняли  сили та бажання, але не позбавили журби. Нікому не потрібна, зайва на цьому світі. Якби й померла – ніхто не заплаче, ніхто не згадає. Не дав Бог їй  чоловіка, дітей, навіть Микола – людина, що лише наблизилася до її гіркої самітницької долі, зрікся Ганни.  А що далі? Темна пустка немічної старості. А поруч жодної рідної істоти… для чого так жити? «Для чо-го-жи-ти-чо-го-жи-ти, чо-го-жи-ти…», – хитає-шумить передосіннім листям горіх за шибою. Бо й немає для чого, немає  для кого. Зіп’ялася з ліжка. Ось пояс від халата… закороткий, а коли доточити ще одним – саме враз. Добре, що не шорсткі, щоб  затяглися  вмить… «щоб затяглися вмить… щоб затяглись…», –  пульсувала в мозку фраза, навіть голова перестала боліти. Винесла під горіх табуретку. Ото її постамент,  останній. Дотяглася до підходящої гілки, надійно прив’язала зашморг, просунула голову: «Прощавай, байдужий, незатишний світе!» І стрибнула. Пояс боляче різонув по шиї, небо востаннє хлюпнуло світлом під повіки. Кінець.

А з темряви – листя, лапате, зелене, сіре, брунатне – горіхове, прямо перед очима. Тіло болить, обдерта шкіра на шиї пече. Прийшла до тями. Вибралася з-під гілляки. Не витримала Ганни, зламалася. А така ж велика та товста. Не хочеш, Диве, моєї смерті? То може й справді ще пожити…

Потім, лежачи в ліжку, слухала пугача, що «поховавкав» на ялині, тремтіла  знеможена і налякана своїм дотиканням до смерті, снувала думки, заспокоювала себе, шукала приводів і причин, які повинні тримати її на цьому світі, на плаву в руслі своєї долі, у цьому старіючому хворому тілі, у цій бідній  хатині серед здичавілого саду на далекій околиці села. А може й Микола в  цей час лежить хворий, і його душу гнітить  туга, і нікому до нього озватися добрим словом? Отож годі хворіти, має таки піти в село, має знайти Миколу, відвідати. Якщо недужий – залишиться біля нього хоч і на всеньке життя. «Так-так-так,» –  ствердно озивався Миколин годинник. Аж то раптом тривожно дзенькнув, задеренчав і зупинився. Що з ним? Чекала, може ненадовго збився з ходу і за хвилину-другу далі рушить, але годинник мовчав, натомість кімнату наповнила в’язка, темна, неприємна тиша. Стрілки застигли  на дев’ятій годині вечора, завмер і час, забарився сон. Задрімала вже коли у верхній шибці поблідли зорі. А наступного дня, прокинувшись підобід, відчула себе краще, лише душа боліла незнаним раніше болем. А ще за три дні хвороба залишила її ослабле тіло.

Не зволікала, напекла коржиків, обмила теплою водою десяток яєчок, що за ці дні настаралися її зозулясті, дістала баночку перетертої з цукром малини – от і  гостинець для Миколи. В селі у першої зустрічної молодиці спитала, де такий то чоловік живе. А та скрушно похитала головою, дорікнула: «Ви ж його подруга, а не знаєте, що Миколу поховали. Помер чотири дні тому увечері, сусіди догледіли і похорон організували». Пакет з гостинцем випав з рук. «Кажуть, згадував вас перед смертю. Могли б послати за вами. Але, видать, спадком не хотіли ділитися, хоч який вже там скарб у самітника…»

Зайшла на могилки, виклала частування біля свіжо насипаного горбика, постояла, поплакала, затим поплелася додому. Це ж треба, який збіг – Микола помер і його годинник у той вечір зупинився. А хай би нагадував їй про чоловіка, який прихилився до неї душею.

Понесла хронометра до місцевого майстра, а той  позазирав на всі коліщата, пружинки й авторитетно повідомив: чого зупинився – невідомо, бо механізм неушкоджений, ще налічить вам, пані, часу ого-го, абись осилили. Це ж чудово! Почепила на те ж місце – іде, цокає тихцем, щопівгодини впевнений голос подає, а Ганна Миколу згадує. Шкода, що помер, тепер нікому до неї приходити. Було її життя сірим та нудним, а тепер ще більше злиняло. І що його придумаєш для розради?

 А то якось сиділа звично біля вікна, як годинник злякано дзенькнув, забряжчав і зупинився, глянула на циферблат – дев’ята вечора. Не була набожною, а перехрестилася. Це ж рік минув, як Микола помер! А ще тоді казав «Прийду до тебе». Не судилося.

Наступного дня майстер завів годинника знову, сказав, що так іноді буває, коли покійник залишив якийсь інтерес на цьому світі, дає отже про себе знати. Ах, який вже там у Миколи інтерес… «Е, не кажіть, пані,– заперечив, –  люди різне розповідають».

Майстрові слова близько до серця не брала, але коли через рік у вечорову пору годинник знову зупинився, моторошно стало Ганні. Цур йому. Не буде більше заводити, хай висить собі для прикраси. І про Миколу не буде згадувати, бо для чого ятрити пам’ять тим, що не збулося. А за часом у неї є кому стежити – кругленький будильник під іржавим капелюшком на етажерці, віку йому, як і цій хаті, а службу свою виконує справно. Та лише іноді вдень він стає їй у нагоді, коли жінка вирушає у справах  до села чи до райцентру, а так вона й без годинника відчуває час, вечорами – особливо гостро. От сьогодні пугач прилетів чи не на півгодини раніше, «оуав-оуав-поховав-поховав» закричав-заплакав з ялини, аж осичина нервово затремтіла листям, Див неспокійно  завовтузився на горісі, захитав темним гіллям. Вітер зірвався,  затріщав деревами в саду. Лячно Ганні, з дитинства боїться вечорових та нічних гроз. А сьогодні, схоже, бути негоді. Місяць тільки вигулькнув із-за дерев, а його відразу ж накрило густою  хмарою. А з її глибини сяйнуло вибухом грому, ще далекого, ледь чутного, але сердитого, басовитого. В таку пору все нишкне, і лише пугач не вгаває: «поховав» та «поховав». Може б світло увімкнути, але тіло наче приросло до лави, далебі, у нічної грози є щось магнетичне, заворожуюче.  О, знову спалах – блакитно освітив палісадник, порожню дорогу аж до ям та вибоїн на ній. І грімкотіння, голосніше, погрозливе, наче з потойбіччя. А після нього дощові краплі  з розмаху торохнули  по дорозі, по деревах, по листі, по шибці – чорними цівками небесної крові цієї  хмари, що непроглядно оповила світ. Жінка, аж очі примружила з ляку. А серед дощового шумного торохтіння – раптом розпачливий брязкіт зі стіни,  щось голосно клацнуло, і залунали органні звуки. Миколин годинник… завівся сам… ах, сьогодні ж роковини... Сяйнула блискавка. В її пронизливому, маревному світлі Ганна виразно побачила під вікном до болю знайому   постать.