Жінка-УКРАЇНКА

Між ланів, круч, звивистих річечок та широких розливів полтавських славні села стоять. Ломляться в них від врожаю яблуні, груші, сливи, скидають плоди фруктовим градом на асфальт. Машини, що пролітають (а по полтавських шляхах машини тільки що й пролітають, вибої калькулюють), розмазують м’якоть фруктову по шляхах, и шляхи пахнуть духмяно. Понад ними оси, шершні, інша мошкара, що боляче жалить та голосно гуде. А ближче до вересня – капусниці, білосніжні метелики полуденні, сповнюють вітер легким пилком.

Вітер полтавський – гуляка, був у колишньому житті кобзарем, жінок полюбляв та музику. Та й жінки його теж любили, за що й згубили, а музика любила ще сильніше, і воскресила, зробивши вітром. Тепер гуляє він доволі рідним краєм, в довгих стеблах кукурудзи плеще, тополі у траси дратує, брижами святковими по ставках-заводях жартує, та жодна спідниця йому, як колись, не завада.

Славний вітер, то умчить в далечінь, згадає, як ділив свої володіння з дикими конями. Не давали людям покою ці коні, зводили кобилиць із стада. Бувало, пасуться на пагорбах духмяних хазяйські конячки, и ніщо не порушить їх розваженого раціону. Підпасок спить неподалік, і в снах його – весь небокрай. Аж зненацька повіє тривогою, скочить підпасок, та пізно – доки спав, на сусідній пагорб дикий жеребець прискочив, гривою майнув, і краща кобилиця села (сіренька, в чорних яблуках) умчала за ним – не наздогнати! Не зносити підпаску голови...

Ой і засмутили дикі коні всі навколишні села. Намагались ловити їх – не приручаються. В неволі хоч і марніє, а запрягти не дається - скалічить. И красні вони, лискучі, волею та Стожарами виплекані, сам чорт за ними, мабуть, доглядає. Не витримали люди, відкрили полювання на диких коней, и за чверть віку жодного не лишилось. Спокійно тепер в полях, ніхто кобилиць не зваблює, тільки вітер-гуляка часом отруйне зілля підкине. Як коняка зілля таке з’їсть, тож тільки рушницею її заспокоїш.
 

Летить гуляка далі, на вулицю сільську поблукати, побешкетувати залітає. Хати вибілені, півниками, квітами и сонечком розписані, тільки дахи (не солом’яні вже, червоною черепицею укриті) не дозволяють фантазії заблукати в часі. Біля дворів мальви зустрічають яскравими барвами величезних бутонів. Чорнобривці, волошки, гладіолуси – дрібничка чудова, але троянди – троянди розкриті у небо невичерпно синє, пелюстки кожної – наче пера чудних птах. Городи пишні, в них шустрі кури, гуси, індики нишпорять, клопочуться – відчувають, як осінь наступає.

Навхрест дошками забиті дома культури та альтанки радянської ери іржавіють, трухнявіють притулком для тварин шолудивих. Поторохтить вітер зірваними з завіс дверима, фіранкою погрюкає. Розкидає пляшки, шприці і сморід лайна людського – все багатство кинутих споруд.

Відкриті магазини, в них панянки-продавщиці, наче барині повнотілі; плітки доволі ллються, а ночами – і кров. З смуглявими шоферами теревенять, в літній відраді веранд чи пластикових наметів. Перехожі бабки в строкатих вовняних хустках не можуть вже зігрітися, засуджують, згладжують, доки панянка собі стегно попестить. Одна баба бурчить: «злодюги, повирізали в мене весь мак в городі, щоб їх на Спас перекрутило, капосників». Інша мовчить – в неї вже кілька років минуло, як онука мак вирізав. Третя киває, ойкає, співчуває. А  ввечері всі разом присядуть на лаві під горіхом, затягнуть пісень про сади та молодість. Обличчя в них суворі, борозни печалі й пісень складаються в літопис. Очі їх всмоктали в себе з кров’ю, плітками та засмаглими поцілунками, зі смаком порохняви далеких автострад, горілки і тютюну кріпкого, саму душу солодкої землі.

Пахне вітер їх шкірою, і просторами відчайдушними, і панським садом пахне. По центральній вулиці чатують автобуси на під’їзді до старої садиби. Школярі та мандрівники приносять вітру-гуляці нові запахи, запахи інших вітрів. З’їздяться в село люди, в гості до Миколки Гоголя. Подивитись, як шляхта Малоросійська жила, знайти джерело, звідки черпав безсонний своє натхнення. В садибі та в саду шукають, та більше – позіхають.
 

А в саду у Миколки добре, сад той – наче пряжа.

Осокорі в мереживі павутиння, куряви. Сонце грає на серпневій траві, так солодко грає, як у дитинстві, бешкетує. Довкола стовбурів стелеться дим багаття, передвісника осінніх прянощів. В димі два садівника жнуть щедро зарості, заготовляють корма для худоби, на холоди. Далі, між дерев, накритий довгий панський стіл: край білосніжної скатертини тріпоче, і сонячні зайчата тріпочуть в гранчастому кришталі. Сервірований стіл блиском, рушники на куточках готові прийняти гаряче та шкварчливе, и особливо на свіжому повітрі смачне, добру вечерю. Стільці ампірні на гостей чекають, та бажано їм не сідати, а дивитись у сад, милуватися.

Тепло, м’який вечір тільки починається, сповиває.

Повз пробігають пари-тройки туристів.

«Ви не бачили камінь, на якім Гоголь відпочивав? Той, хто на ньому посидить, прославиться! Хто на ньому посидить, уславленим, відомим стане! Вы не видели камень, на котором Гоголь сидел?»

За садом старий став – весь в сліпучому сяйві, нерухомий в радощах несміливих. На причалі над ставом схилився чоловік с камерою, приклавши об’єктив до клейкого від часу краю води. Не ворушиться. Поруч діва с сигаретою, напружено спостерігає за оператором. Вище, на доріжці до причалу, містер режисер нервово палить. Чи вони русалку відзняти хочуть? Вночі, панове кінематографісти, ви в голодну ніч сюди приходьте, коли темрява пуста й нечистю, й романтикою. Не з’явиться вам втоплена, не підморгуйте об’єктивом надаремно, не ловіть проміння сонячні; впіймайте промені місячні, саме вони – улюблені ласощі незримих невпокійних.

Знову, захоплено… «Камень, на котором Гоголь сидел…»

Пробігають, ентузіасти, не розслабляються. Місцеві посміюються, усе в різні боки показують. Подейкують, що вирішили туристам не показувати камінь навмисно, тому що часом посидить людина на камені, и підхопить недобру тугу, незносну, так що потім виносити людину з саду доводиться. Та й чи був той камінь – невідомо, а так атракціон добрий для відвідувачів – деякі кругів десять по доріжках навкруги дома и ставка намотують, щоб прославитись.

І дихає садиба умиротворенням, в ній кожна мостина, кожна порошинка на гладі дзеркала, кожний отвір дверей затишком позачасним зачарований. Сонце заглядає у вікна дома, як в очі старого товариша, з котрим так добре в мовчанні літнього вечора.

Сад розкритий усім бокам серця, и навіть вітер-гуляка в ньому стихає, делікатничає, щоб не злякати натхнення, яким земля чорна, парча тіней просочена.

Маргарита Ормоцадзе

Переклад Олег Кац