Жінка-УКРАЇНКА

ВІЙНА

Ось і скінчилося літо. Цього року воно проходило для мене під знаком війни, як власне і для всіх українців. Літо минуло, а війна продовжується. І що б ти не робив, де б не був, думки – там.

Літо вкладається між двома датами – неоднозначним Днем Перемоги і тривожним нині Днем Незалежності. Між травнем і серпнем написалися ці вірші, об’єднані поняттям і відчуттям: в і й н а …

Світлана Макаревська

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

Від сорок першого – до сорок п’ятого…
В спеку й мороз, дощ і туман,
був на війні рідний мій тато,
гвардії капітан.

Вийшов з оточення, вижив у пеклі –
артилерист, боєць.
Рани, контузії, зради і смерті…
От і війні кінець!

Ми про війну – міфи і правду –
чули від старших, батьків.
Мій про бої майже не згадував,
швидше забути хотів.

Звісно, вважав Перемогу великою –
мир вона людям несе.
Про героїзм не просторікував:
ворога били – і все.

Три покоління відтоді виросли –
дякуєм мирному дню!
Нащо ж сьогодні російському підлітку
«празнувать» давню війну?

Славити подвиг? А там було всякого…
Зброї убивчій радіти?
Мир – це єдине, чого треба прагнути,
це і пояснювать дітям.

Що ж залишилось країні, в якої
нині досягнень нема?
Молодь свою готувати до бою,
богом щоб стала війна –

брязкати зброєю, світ залякати,
бачити скрізь ворогів,
волю Господню не поважати,
взяти чуже, як схотів…

День Перемоги – свято священне
в тих, хто її здобував.
Вже відійшли вони в світ незбагненний,
звідки ніхто не вертав.

Але якби ми могли уявити:
ось вони – з нами, живі! –
впевнена: жоден із них своїм дітям
не побажав би війну розпалити,
долю майбутню занапастити,
душу скупати в крові…

ВІЙНА

Мій батько не загинув на війні.
Він воював. Він бачив море крові.
Він уцілів – і дав Життя мені,
і я зросла у Мирі і Любові.

По тій війні довкола й інші йшли:
в Кореї, у В’єтнамі, у Анголі –
чужі, не наші… Але скрізь були
радянські «визволителі з неволі».

Так «визволяли» Прагу й Будапешт,
а далі і Афган з якогось лиха.
Гриміли війни, та далеко десь,
а в нас було більш-менш спокійно, тихо.

Вивозили ракети на парад
(все святкували давню перемогу).
В краю далекім воював солдат,
а вдома мирно, дякувати Богу.

Та ближче присувалася війна –
ось Карабах, а далі Придністров’я,
тоді Кавказ – Ічкерія-Чечня,
що й досі землю поливає кров’ю.

І вже коли у Грузію ввійшли
на танках наші «друзі-побратими»,
то був дзвінок тривожний: скоро – ми,
тепер душити будуть Україну.

І гинуть нині на землі моїй
від куль, розтяжок, від сусідських «градів» -
щодня, щоночі, щохвилини бій.
Нещастя. Смерть. І ненависть. І зрада.

Сьогодні, може, в когось батька вб’ють.
На зміну вбитому синів відправлять.
А люди й далі брешуть і крадуть,
святкують-відзначають-фестивалять…

Заплатять, звісно, по своїй вині
усі. Немає сумнівів у мене.
Бо не для вражих куль ростуть сини.
Бо кожна крапля крові недаремна.

Як хочеться до рідної землі
любов’ю чисте небо прихилити,
наблизити жадані мирні дні –
щоб хлопці вижили у цій війні
і в них щасливі народились діти.

***

Об’єднані сьогодні ми –
живі, і мертві, й ненароджені –
одним бажанням: цій війні
припинення і непродовження.

Жадаймо цього кожну мить –
кінця війні. Нам треба миру!
Ми все, що є у наших силах,
для цього мусимо зробить.

***

У скруті нині місто і село.
Біда, війна сьогодні в нашій хаті.
Ми мусимо всі сили об’єднати,
бо потопаючі, як казано було,
самі себе повинні рятувати.

Додолу Україну злі вітри
гнуть, наче ту шевченкову тополю.
Ой, незавидна в українців доля,
але тримайся міцно. Не впусти
колишню славу і прийдешню волю!

***

Коли ми знищимо нещирість,
брехню і жадібність – в собі
(а надто ті, хто «нагорі») –
тоді лиш будем варті миру.

Не хочу нового витка
нещирості і словоблуддя.
Хай правда, хоч вона гірка,
нарешті править нами буде.

Хай совість окропить серця!
За кров, за сльози, за руїни,
за втрату кожного бійця
повинні заплатити винні.

ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД

Здоровий глузд сьогодні в дефіциті.
Його не вистача сьогодні всім:
фанатикам, політикам-«еліті»,
і «ваті», телевізором забитій,
і мудрим, і великим, і дрібним.

Здоровий глузд у світі не панує –
не він диктує правила життя,
диктують гроші: золото царює,
відверта ненажерливість керує,
брехня росте і ненависть лютує.
Жаль, справді, розіп’ятого Христа…

І парадокс дивує: в той же час
здоровий глузд – він попиту не має!
Ніхто його не кличе, не шукає.
І я із острахом себе питаю:
невже назавжди він покинув нас?!

***

Як сорок років Моїсей
водив євреїв по пустині,
так шлях тяжкий сьогодні цей
долати мусить Україна –
доки не згинуть вороги
і на свобідні береги
нові вже вийдуть покоління.

Я хочу, щоб моя держава
на правду щедрою була,
добро і волю шанувала,
дітей, як мати, берегла.
Щоб глузд здоровий панував,
ніхто не крав і не вбивав,
на це людина має право.
Так і Господь заповідав…

НАСТАНЕ МИР

Настане мир. Колись. Настане!
Хтось дочекається, хтось ні.
І будуть – вже по цій війні –
нові герої-ветерани.

І знову будуть шанувать
в нас невідомого солдата.
І будуть жінка, діти, мати
свого, живого обіймать.

А ті, у кого свій поліг,
не втішаться і не пробачать.
Ген попливе рікою кача,
та син не верне на поріг…

Так, мир настане. Неодмінно!
Бо моляться удень й вночі
небесні сотні й тисячі
за нашу рідну Україну.

І серце крає нині те,
що їх число щодня росте –
щодня поранені і вбиті,
найкращі гинуть! В’яне цвіт…
А ми не можем зупинити.
Простіть.
Простіть.
Простіть…

***

Ні, я не знаю, як це зупинить.
І найстрашніше, що ніхто не знає.
Усі навчились гарно говорить,
та хто за ті слова відповідає…
Душа сумує гірко, і болить,
і милості у Господа благає.

БЕЗ ВАРІАНТІВ

Моя земля у мене під ногами –
це Україна.
І ми у цьому спільні нині з вами:
вона – єдина!

Ми стоїмо тут, здавна і назавжди,
з добром і миром.
І всі, хто поруч з нами, люди справжні,
свідомі, щирі.

На жаль, є вороги у нашій хаті
і окупанти.
Ми мусимо їх конче подолати.
Без варіантів!

Вибачте за різкий перехід, але не можу не звернутися безпосередньо до наших з вами опонентів:

ПОСЛАНИЕ «БРАТЬЯМ-ОСВОБОДИТЕЛЯМ»

У вас – японские Курилы,
у вас – немецкий Кёнигсберг.
Вы – победители, вы – сила,
«Европа – низ, Россия – верх!»

У вас – Чечня и пол-Кавказа
(Россию все «боготворят»),
вы – высший дух, вы – высший разум,
все остальные – пыль и прах.

Аляску прозевала Раша,
но отберёте – не вопрос!
«Крымваш», «Аляскабудетваша» –
держись, дрожи, америкос!

Вам мало и земли, и неба,
мала родная вам страна.
Вас кормят только ваши недра,
а поит кровушкой война.

Ваш царь – циничный кагэбэшник –
убийца, провокатор, лжец.
Ваш поп – иуда многогрешный,
двуликий коммерсант-делец.

Вас поджимают мусульмане,
ислама грозные сыны.
Вам украинские славяне
ну прямо позарез нужны!

Китайцы тоже дышат в спину,
и ежели не весь кусок,
по крайней мере, половину
откусят Раши – дайте срок!

Их тронуть вам не хватит силы,
ведь Украину проще рвать.
Вы, дети блудные, забыли,
что Киев – крёстная вам Мать?!

У вас своих проблем по горло,
а их решать – нелегкий труд.
Но вы пытаетесь упорно
на «братьев» натянуть хомут.

Сегодня Украину жрёте…
И даже, если допустить,
что вы её таки глотнёте,
несладко вам придется жить:

мы встанем вам поперёк горла –
ни разжевать, ни проглотить.
Давиться будете вы долго,
«укропом» будет вас тошнить!

Вас к миру призывать напрасно,
вы проржавели до нутра.
Еще сегодня вам не страшно,
но ничего, придёт пора –

придёт пора за всё ответить.
За всё придётся заплатить.
Мы выстоим! И наши дети,
и Украина будут жить!

P. S.

А вы задумывались, кстати:
чего же нам не по пути?
И почему «укропы-братья»
от вас пытаются уйти?

Могли бы дружно, как казалось,
вы с нами по-соседски жить,
когда бы нас вы не пытались
в объятьях «братских» задушить.

Мы от «совка» освободились,
сегодня слово молодым.
Вот и Европой соблазнились –
цивилизации хотим.

Да, сложно сесть хохляцкой жопой
на европейский унитаз…
Но мы намылились в Европу,
при этом не спросили вас.

Нам ваших нужников не нужно,
мы предпочтем ватер-клозет.
Хоть будет сложно нам и трудно,
назад уже дороги нет!