Концерти у зоні АТО

Сім благодійних концертів у зоні АТО подарували для цивільного населення і військовослужбовців артисти творчого волонтерського об’єднання «Мистецька подільська сотня». Дана акція відбулася за сприяння голови Хмельницької ОДА Михайла Загородного і прес-секретаря хмельницької обласної організації Блоку Петра Порошенка «Солідарність» Олександра Попова. Подільські митці – Оксана Радушинська, Віктор Шайда, Назарій Поляков, Марина Українець, Катерина Аргунова, та киянин Юрій Старчевод – привітали з річницею визволення від російсько-терористичних військ мешканців Рубіжного і Сєвєродонецька на Луганщині. Також провели серію концертів для бійців восьмого полку спецпризначення, 73 морського центру спецпризначення, першого і другого механізованих батальйонів 30 окремої механізованої бригади у Старобільську та Артемівську, завітали до поранених захисників і наших земляків-медиків у сватівському госпіталі.

Це – якщо коротко. Та чи можливо вмістити у кілька рядків друкованого тексту всі враження, емоції, зустрічі, прощання, котрими ущент переповнилися чотири доби нашого життя на війні? Хто бодай один раз побував в зоні АТО, перестає дивитися новини по ТБ і вірити усьому, про що йдеться в сюжетах. Уся правда постає просто перед очима. Уся правда неправильності того, що відбувається в нашій реальності, не дозволяє «перемкнути» свідомість на інший канал і перестати думати про людей, котрі живуть в реаліях фронту. Живуть і кладуть свої голови за життя інших. Дана поїздка для нашої «сотні» – четверта за ліком. Всього лише… Проте кожна з них здорослішала нас на кілька життів, одночасно зробивши вразливими до того, з чим стикаємося, і напрочуд стійкими. Отож, спершу – про красу, тремтливість і щемливі моменти. Повірте, їх на війні чи не більше, ніж болю! Чого варті вчинки бійців «тридцятки», котрі, поки тривав концерт, обчухрали чи то квітники по сусідських обійстях, чи якусь клумбу, аби подарувати нехитрі букетики артисткам з Хмельниччини? А тоді звідкись взялися розкішні магазинні букети! А потім нас частували смачним супом з тушонкою і вермішеллю у бункері колишньої автобази, якою керував… Янукович. В архівах збереглися документи з його підписами. Чого варті моменти, коли тобі в долоні плаче, не соромлячись своїх сліз, дорослий чоловік? Чи коли цілує руку? Чи просить дозволу чмокнути в щічку? Чи сфотографуватися? Чи просто, зазирнувши у вічі, беззвучно прошепотіти «Дякую…»? Шкода, проте обов’язки режисера і ведучої наших концертів залишають зовсім мало часу на спілкування з бійцями. В пам’яті зостаються лише уривки фраз, шматки розповідей про буденне геройство наших хлопців, голоси, посмішки і погляди. Очі. Різні. І всі дивляться на нас із довірою, з вдячністю за те, що приїхали до них за понад півтори тисячі кілометрів, готові ризикувати заради концерту і створення гарного настрою для бійців. І для кожного з них ми уособлюємо домашні радощі, мир і рідних, котрі чекають вдома.

Проте під час цієї поїздки ми дарували красу пісні та слова не лише для армійців, а й для цивільного населення. «Мистецьку подільську сотню» запросили виступити під час урочистостей з нагоди річниці визволення двох міст України від сєпарсько-російської сволоти. Перше місто – Рубіжне. Концерт працювали «з корабля – на бал», провівши понад двадцять годин в дорозі. Мали лише годину, аби змити з обличчя дорожню пилюку, навести красу і подарувати містянам свято. Враження? Святкувати річницю до центру міста зійшлися приємні, щирі, проукраїнські люди. На жаль, не ціла площа. На щастя – нікого з городян туди не зганяли, отже патріоти в Рубіжному є і вони справжні. Ми співали виключно українські пісні – авторські, а також якісну сучасну естраду. З нами співали глядачі. А порядок у Рубіжному охороняли бійці… з Хмельниччини! По завершенню концерту довго спілкувалися і з хлопцями-земляками, і з місцевим людом, котрий звірявся нам у своїх страхах про те, щоб не повернулися часи рашистської окупації. А ще Рубіжне запам’яталося таким-собі контрастом: у центрі міста красується біл-борд із написом «Рубіже – це Україна», а через дорогу від нього, просто на асфальті, добротною фарбою вимальовано «Питер. Москва. Краснодар» і номер мобільного…

На схожий концерт до Сєвєродонецька наша «сотня» приїхала після виступу в сватівському госпіталі. Поперед нами до міста навідався Президент. Нас не дочекався... Хіба ми винні, що затрималися в дорозі, яку й дорогою можна назвати лише умовно? Проте ми вирішили не засмучуватися відсутністю гаранта, надто, що нашого виступу чекали надзвичайно позитивні, щирі, сонячні українські сєвєродончани! Так, їх не було тисячі. Проте їх було кілька сотень! Тих, хто прийшов радіти звільненю. Це – українське серце міста! Майоріли наші прапори, сяяли узорами наші вишиванки, чулася наша мова. Усі разом співали українських пісень. Наші дівчата-артистки лишилися вірні собі та й влаштували танці просто посеред центральної площі міста. Півтори години концерту проминули, наче одна мить. Ми не хотіли прощатися. Нас не відпускали, вітаючи справжніми оваціями. А чого варті вигуки: «Хмельничани, ви найкращі!», «Дякуємо, Хмельницький», «Україна єдина!»... До сліз, до мурашок по шікірі! Коли вже наша «сотня» заспівала фінальну «Молитву за Україну» з натовпу почулося: «Давайте разом виконаємо Гімн!» І всі разом заспівали український славень у місті, на яке опускався український вечір. У чужому місті, котре стало нам любим і майже своїм. Для нашої команди питання про те, чи Сєвєродонецьк – Україна відтепер просто не постає. Так, Україна!!!

Інші концерти отримали мілітаристичне забарвлення. «Сотня» завітала до бійців, котрих, без перебільшення, вважаємо своїми, рідними. Хлопці з восьмого полку спецпризначення до певної міри є підшефними нашого волонтерського об'єднання і зокрема фонду «Центр Добриня» та спільноти Хмельницький Армія SOS, з котрими співпрацюємо. Було душевно, щиро, емоційно тепло, спокійно і надійно поруч із цими звичайними героями. Нашими рідненькими героями! Співали й для «спецури» 73 морського центру спецпризначення. Найбільш неприємний момент одного з концертів – звукопідсилююча апаратура не витримала навантаження й щільного графіка наших виступів, та й почала «викидати коники». Проте люди не ламаються! Частово без мікрофонів, відпрацювали програму, змінюючи її на ходу, аби підлаштуватися до обставин. Від того якість концерту не постраждала. Навпаки спілкування зробилося ближчим і більш довірливим.

До Сватівського госпіталю навідалися з концертом вдруге за місяць. Внутрішньо не покидало відчуття, буцім ми не на Луганщині в зоні АТО, а максимум – у Хмельницькому. Може тому, що левова частка медперсоналу і медичної техніки – з Хмельницького та Вінниці, а може тому, що тут нас зустрічали, як рідних? Приїхали після опівдня, в саму спеку. Працювали концерт, традиційно, на стадіоні. Хлопці сиділи на трибуні у затінку, а нам шукати тіньочок не годиться, адже їхали не за комфортом, а заради вояків. Від себе можу сказати, що трохи понад годину (стільки тривав концерт) під палючим східним сонцем (кажуть, припікало понад 40 градусів) – таке випробовування в якості ведучої мала вперше в житті. Лишилася живою і навіть бадьорою. Задоволені концертом і глядачі. Надто приємно, що завітали не лише поранені бійці, а й хлопці зі Старокостянтинова, котрі проходять службу в сватівській в/ч. Разом посміялися, поспівали, поплакали, разом рушили до перемоги!

В Артемівську співали для бійців 2 механізованого батальйону 30 окремої механізованої бригади. Після недзвичайно потужного концерту, командир звернувся з проханням навідатся до його першого механізованого батальйону. «Хоч кілька пісень їм заспівайте... вони там... «на передку»... важко їм... часто «двохсоті»…» І хоча попервах ми планували пообіді вирушати додому, аби залишити зону АТО завидка, проте без вагань погодилися поїхати до вояків.

Коли сонце вже сідало в соняшникове поле, дісталися до місцини, що за мирного життя, найпевніше, виконувала функію зернотоку. Бійці, втомлені від спеки і від війни, буквально попадали на теплий асфальт – ото й глядацька зала. Швидко розпочали концерт. Не кілька пісень, а – повноцінний, драйвовий, з найкращими піснями. І сталося диво – армійці підхопилися на ноги та й почали танцювати, підспівувати, фотографуватися з нашими артистами. А потім цілували руки, ставали на коліна і дякували просто за те, що ми про них не забули. «Ми вже думали, що всі на нас «забили», що ми нікому тут на@р не потрібні... А ви приїхали...»

На світ падала ніч. Повз наш сценічний майданчик, намагаючись не потрапляти під світло ліхтаря, з десяток бійців у повному камуляжі і при зброї вирушили в ніч... За годину ми рушили в зворотньому від них напрямку – додому. А серця залишилися там...

Тепер – про ложку дьогтю. Всі вже усвідомили, що скоро війна не закінчиться. Очевидним є й те, що прифронтові райони, і без того депресивні, натепер не легко буде повернути до звичного життя. Щодо місцевого населення у звільнених містах, то ми спілкувалися з його проукраїнським сегментом. Він у меншості. Переважна більшість люду або інфантильна, або налаштована вороже. Отож, має вестися цілеспрямована робота по об’єднанню України. Нехай навіть у спосіб, з яким приїхав наш колектив. Адже і в Рубіжному, і в Сєвєродонецьку чули схоже: «До нас ніхто ніколи не їздив із західної України. Нам казали, що ви нас ненавидите. А ви нас любите…» Інша складова – армійці. Хлопці сповнені рішучості не віддати й дещиці землі, проте вони реально втомлені – і фізично і морально – невизначеністю щодо багатьох питань. Сказати, що все погано, що геть немає зброї й забезпечення – теж буде неправдою. Зброя є. Решта – на плечах волонтерів. І бійці дуже просять не забувати про них!

І наостанок – про людяність. Їхали в АТО не лише з піснями, а й з гуманітарним вантажем, котрим завантажили половину нашого «спринтера». Продукти харчування для бійців передали з фонду «Центр Добриня» й Хмельницький Армія SOS. Ще частину смаколиків, зокрема домашнє варення надали мешканки Старокостянтинова Оксана Миропольська і Тетяна Гаврилюк. З Хмельницького долучилися Катерина Шуприган, Наталія Степанюк, Тетяна, Валентина, Олександр Бевза. Більшість продуктів залишили для «тридцятки». Маскувальні сітки, котрі плели громадою Старокостянтинова, передали для артилерійського дивізіону. Камуфляжні костюми і штани від пп. Зінаїди Вінниченко та речі, придбані за благодійні кошти пп. Петра Дуліпи, залишили першому батальйону «тридцятки» на передовій.

І на сам останок. Неймовірно прекрасне видовище з вікна «спринтера», що на всіх парах повертається на Хмельниччину – вранішнє сонце, котре викарабкується на небо з соковито-жовтих соняшникових полів… Бережіть Україну!!!

Більше фото: https://www.facebook.com

Оксана Радушинська

Фото Петра Радушинського