Жінка-УКРАЇНКА

Сергій ДЗЮБА

Для мене він – Толя. Мій кум. І я знаю його сто років. Тому не хочеться пафосу. Краще розповім щось не дуже відоме.

Наприклад, ми разом вступали на журфак Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Добре пам’ятаю творчий конкурс: нас повезли до столичного Меморіалу Слави, потрібно було досить швидко зібрати цікаву інформацію й потім написати матеріал. І я бачив, як це робили татусі, матусі, дідусі й бабусі багатьох абітурієнтів-киян, підсовуючи їм необхідні тексти. Толя, звичайний сільський хлопчина з Чернігівщини, який уже мав досвід юнкора в місцевій районній газеті, не гаяв часу й хутко взяв інтерв’ю в… поважних добродіїв із Німеччини. Це ж були радянські часи, й такі розмови зазвичай старанно узгоджувалися з компетентними органами. А тут юнак-початківець, щойно вгледівши іноземну делегацію, впевнено підійшов до гурту німців і спокійно розпитав їх про життя-буття. Звісно, матеріал написав сам. Вийшло дійсно цікаво!

Ще пригадуються наші студентські практики. У райцентрі Рокитному, на Київщині, група відчайдухів на місяць замінила всю редакцію районної газети та місцеве радіо. Це був експеримент, яким опікувалося керівництво республіки. Ми з Толею працювали на радіо й завзято критикували усілякі неподобства, причому тамтешня влада реагувала на наші виступи миттєво. Не встигало радіо вранці пошпетити якогось чиновника, розповісти про ту чи іншу проблему, як буквально цього ж дня порушене питання вирішували…

Далі ми так само, студентською командою, трудилися в Черкасах – на обласному радіо. Але й цього нам із Толею видалося замало, тож подалися до… Молдавії, де працювали на республіканському Держтелерадіо. Я взяв із собою баян, а Толя – гітару (хто не знає, він чудово грає й співає під гітару, раджу послухати). Там у нас було безліч захоплюючих пригод.  

Якось нові друзі запросили нас із Толею до себе в гості – у Костулени. А в СРСР молдавські Костулени та сусіднє містечко Унгени були закритими населеними пунктами, куди сторонні могли потрапити тільки за спеціальним дозволом. Звісно, ми його не мали, бо лише в поїзді дізналися, що їдемо без належно оформлених документів. Тим часом, до нашого плацкартного вагону зайшли суворі прикордонники зі службовим собакою й заходилися ретельно перевіряти паспорти.

Що ж було робити? Ми вирішили накивати п’ятами, аби не підвести наших друзів. Можете собі таке уявити? Власне, ми й зараз цілком пристойно бігаємо на короткі дистанції... Отож втекли від прикордонників (вони за нами вперто ганялися, але так і не спіймали) й чудово погостювали у мальовничих Костуленах – послухати українців зібралося мало не все село. Згодом про цю незабутню подію я написав вірша, присвяченого моїй дружині Тані й… Толі Тютюннику.

Чарували вином у селі Костулени –
Так давно це було, так щасливо пилось!
І схилялася доля, мов скрипка, до мене,
Тільки я не скрипаль – не навчився чогось.

Ми як білі боги чи земні генерали,
Що за кухликом кухлик – до бринзи і слів.
Ви простіть, прикордонники, що не спіймали, –
Я в Румунію, чесно, втікать не хотів!

А наступного дня народився так легко,
Мов скупали мене у тім білім вині.
Мабуть, досі живе десь і білий лелека,
Що літати учив по світах уві сні.

Я б тепер полетів: не виходить щось – складно,
І по-іншому п’ється – не так, як давно…
Ти – тендітна й гнучка, мов лоза виноградна,
Воскреси мене знову, як біле вино!

Власне, до Чернігова, після закінчення столичного держуніверситету, я потрапив, в основному, завдяки Тютюнникам. Я ж – родом із Полтавщини, з Пирятина. А тоді мешкати й працювати на Придесення їхала компанія друзів. Євдокія, дружина Толі, – також журналістка. Вони народили двох чарівних дітей. Донька Катя – тепер педагог, фахівець з англійської, а наш хрещеник Артем навчається в університеті – він цікавиться сучасними технологіями, філософією, почав писати вірші. Відзначаючи ювілей тата, побажав йому жити в гармонії з собою та світом.   

На свято прийшло багато шановних гостей – родичів, колег по роботі, завітав і голова обласної ради Микола Звєрєв. Усі щиро дивувалися: Толі Тютюннику – 50? Та хто ж повірить?!