Жінка-УКРАЇНКА

Того вечора маестро був неперевершений. Чародійними птахами злітали його руки: одна над партитурою, гортаючи її аркуші, а друга, з диригентською паличкою, – забезпечуючи злагодженість звучання симфонічного оркестру – істинної гордості міста. Коли повертавсь у профіль, було видно, як краплі поту стікають розпашілим обличчям.

Зауваживши це, Андрій Богданович спостерігав усе ж таки не за дириґентом. Поглядом крізь елеґантні окуляри раз у раз повертався до однієї зі скрипальок – худенької жіночки з миловидним обличчям та зі скромною й водночас красивою зачіскою у стилі французької кіноактриси Анні Жірардо. Вперше після того, як автомобільна аварія забрала у нього дружину, Андрій Богданович відчув, що йому подобається інша жінка. І нею була ота незнайома скрипалька, котру бачив уперше. Придивившись до її правиці, задоволено відзначив, що на ній нема обручки. Хоча це ще нічого не значило (могла зняти перед концертом), але давало певну надію. А ще музика розбурхувала уяву, малювала прекрасні картини, дарувала простір мріям... І він несподівано сам для себе зафіксував, що в них поряд із ним уже живе – щось говорить, усміхається, нахиляє голову до нього – скрипалька.

Коли після закінчення концерту залу струсонув шквал оплесків й до сцени заспішили з букетами вдячні слухачі, – щиро пошкодував, що не купив квітів. Вирішив, що неодмінно зробить це перед наступним концертом, і подумки подякував лаборантці, яка запропонувала йому, завідувачеві кафедри, квиток на нинішнє свято музики.

– Вам треба хоч трохи розвіятись, Андрію Богдановичу, – тихо мовила, коли вони залишилися вдвох у кабінеті. – Розумію ваше горе, але життя триває, тим більше, вже минула річниця від того сумного дня... Вам нема ще й п’ятдесяти, для доктора наук – вік, можна сказати молодий. І працюєте ви над перспективною темою, студенти й аспіранти вас поважають. Та, як мовиться, не роботою єдиною живе людина... Наскільки знаю, ви любите класичну музику, тому й пропоную вам квиток на концерт нашого симфонічного оркестру. Планувала піти сама, але мама зателефонувала, що захворіла, тож увечері мушу їхати до неї у село. Погоджуйтеся, не пошкодуєте... До того ж, якщо чесно, то у вас вигляд – змученого чоловіка...

Андрій Богданович попросив дати йому кілька хвилин на обдумування пропозиції. Коли лаборантка вийшла, щоб віднести документи в канцелярію університету, встав за столу, заваленого паперами, і поглянув на себе у дзеркало.

Темні кола під очима свідчили про недоспані ночі. Їх розривали на темне ошмаття важкі розмисли. Як бути далі? Жити самотиною, бо їм із покійною Бог не дав дітей, чи шукати собі пару? І далі рятуватися працею чи спробувати зігрітися біля нового сімейного вогнища? А де ґарантія, що не помилиться у виборі? Важко зітхнувши, знову сів за стіл.

– Та що вирішили, пане Андрію? – вивела із задуми лаборантка.

– Скільки я вам маю дати за квиток? – дістав з кишені гаманець.

– Отак би відразу, – задоволено всміхнулася, назвавши суму й узявши гроші. – Приємного вам вечора!

Так Андрій Богданович піддався на вмовляння. А й справді, чому б не піти? За щоденною текучкою майже перестав цікавитися культурним життям міста, тепер ось нагода хоч трохи надолужити прогаяне. Тим більше, що у пресі не раз читав прекрасні відгуки на концерти не так давно створеного місцевого симфонічного оркестру. А гри його, на жаль, не чув – не до того було. Тугу за дружиною намагався притлумити роботою, і тільки роботою, – які ще можуть бути розваги, коли серце вискакує з грудей від згадок, що тієї, яку любив зі студентських років, з якою прожив два десятиліття, – нема. І не буде ніколи.

...Наступного концерту Андрій Богданович очікував з особливим нетерпінням. Перед його початком, вибравши букет, уявляв, як знову порине в море хвилюючих звуків, і однією з тих, хто даруватиме їх, буде вона – скрипалька років сорока із зачіскою на кшталт Анні Жірардо – прекрасної кіноактриси з пори його юності. Та, на превеликий жаль, не побачив на сцені тієї, що збентежила душу на першому концерті. Розгублено слухав музику, все ще наївно сподіваючись, що перед наступним номером вона вийде з-за куліс, сяде замість іншої виконавиці на звичне місце, потім, підкоряючись волі дириґента, змахне смичком, і... Та дива не сталося.

Букет вручив дириґентові, підстерігши його за лаштунками, й той ґалантно вклонивсь у відповідь.

Андрій Богданович пошепки запитав маестро:

– Вибачте, а ваша скрипалька? Одна з тих, які на сцені справа від вас... схожа на Анні Жірардо... запам’ятав з минулого концерту...

– Інсульт. Обширний інсульт. Жила сама, через день зламали двері – лежала з піґулками в руці. Перед тим – скаржилася на високий тиск...

...Поклавши квіти на свіжу могилу, поверх вінків з чорними стрічками, Андрій Богданович заплакав. Вдруге у своєму дорослому житті. Вперше не стримав сліз у передпокої реанімаційного відділення лікарні, коли повідомили, що серце дружини зупинилось. І тепер ось – знову. Біль від втрати був таким самим, як тоді, більше року тому. Хоча скрипалька так і залишилася для нього незнайомкою.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.
м. Тернопіль.