Жінка-УКРАЇНКА

Артисти творчого волонтерського об’єднання «Мистецька подільська сотня» з  Хмельницького здійснили серію концертів для військовослужбовців та цивільного населення у Дніпропетровській, Донецькій та Запорізькій областях. Акція відбулася в межах реалізації проекту «Зброя культури» Міністерства культури України за погодженням з Генеральним штабом ЗСУ. Оксана Радушинська, Віктор Шайда, Марина Українець, Артем Ромасюков, Назарій Поляков, Катерина Аргунова, Антон Вараниця, Сергій Грищук і Петро Радушинський за неповних п’ять діб в дорозі здолали понад дві з половиною тисячі кілометрів і, з-поміж інших глядачів, зустрілися з добрим десятком земляків.

ДНІПРОПЕТРОВСЬК. Неповторна набережна Дніпра і кладовище з невстановленими героями.

До Дніпропетровська ми приїхали близько опівночі. Перше, що справило неймовірне враження – осяяна вогнями набережна Дніпра. На ранок, коли залишали готель, викроїли пів години часу, аби помилуватися річним простором і прогулятися поміж фонтанчиками та пам’ятниками, котрих рясно на набережній. За кілька годин – концерт. Але першим пунктом у нашому графіку визначили Краснопільське кладовище, аби відвідати Меморіал загиблим героям АТО. Їм пісні вже не потрібні. Їм потрібна молитва, пам'ять і... щоб рідні відшукали останки своїх синів, чоловіків, батьків. Майже дві сотні Героїв, що досі не ідентифіковані, знайшли спочинок під хрестами з написом «Тимчасово невстановлений Захисник України». Рівні ряди могил... А подекуди – порожні місця – когось вже знайшли і забрали на вічний спочинок поближче додому... Ще кілька могил мають таблички з іменами і портретами – місцеві...
Боляче дивитися на отаку реальність. Ще пекучіше – усвідомлювати її. Ці ряди могил – правда. Ця війна – правда. Наша правда і наша війна, в якій маємо перемогти, об`єднавшись.
Світла пам'ять вам, Герої! Дякуємо за ваш подвиг!
...Повертайтеся скоріше додому...

Після таких відвідин з особливою теплотою хочеться дарувати позитивні емоції для живих захисників. У смт. Гвардійське мали концерт для бійців 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади та місцевого населення. Найбільш хвилюючим моментом стала зустріч із земляками. Перша. Згодом їх ще буде й буде. А в Гвардійському шестеро бійців «двадцять п’ятки» родом з Хмельниччини назавтра вирушали в АТО. Тож напутнім словом від «сотні» і для них, і для усіх їхніх побратимів стало побажання повертатися додому живими і здоровими. А ще вразила тамтешня малеча, котра по завершенню концерту зграйками бігала за артистами, аби отримати автографи і сфотографуватися. Далі дорога пролягла на Маріуполь.

МАРІУПОЛЬ. Мирне місто упритул до лінії фронту.

Найсильніше враження про Маріуполь – місто українське і… мирне. Принаймні, нашій команді за неповних півтори доби перебування на відстані у кілька десятків кілометрів від Широкіно, де точаться справжні бої, здалося саме так. «Маріуполь – це Україна» написано на біл-бордах. І сумніватися в правдивості твердження немає підстав. У місті ведеться просвітницька робота на тему «Побутовий сепаратизм – це…» і відповідно вказані координати, куди звертатися у випадку виявлення такого сепаратизму. Зрозуміло, що високий рівень захисту і навколо Маріупольського аеропорту, на одному з терміналів котрого відбувся головний концерт нашої «сотні» для бійців різних родів військ, добровольчих формувань і Нацгвардії. Хоча наша команда за час волонтерсько-мистецької діяльності побувала не в одній військовій частині і бачили багато з того, що не щодень трапляється на очі цивільним людям, однак вперше за кількадесят метрів від умовного глядацького залу просто під час концерту їдуть БТРи чи опускається з неба військовий гелікоптер. Та найголовніше, що хочеться донести – нас захищають!!! Спокійно і планомірно, професійно і якісно, попри усі «але» і «наперекір», попри неузгодженості на горі і зради поміж своїми. Хлопці і дівчата зі зброєю в руках виконують свою роботу на війні. Якісно. От якби ще далекі від армії любителі покричати про «фсьо пропало» чи «нас зливають» менше влаштовували істерики, а більше працювали… Якби журналісти у погоні за «гарячим» фактом не підігравали панічним настроям (чого вартий момент, коли по одному з ТБ каналів повідомили, що всі в’їзди-виїзди до Маріуполя заблоковано, а ми там ночували і спокійно, пройшовши блок-пости, виїхали з міста? Як то кажуть, повідомлення трішки не співпало з дійсністю…) Маємо усвідомити, що від нас, хто живе на мирній території України, потрібні не істерики, а цілеспрямована реальна підтримка армійців. Хоча вони про це не просять. Вони просто живуть отим життям, отими реаліями, в яких опинилися. Мене особисто дуже глибоко вразило знайомство з капеланом отцем Ігорем, його розповіді про пережити-перебачене, його захоплення нашою командою і вдячністю за те, що ми робимо. А ще зовсім коротке, але знакове знайомство з підполковником Нацгвардії, командиром батальйону розвідки однієї з частин. Вразив, повторюся, спокій та впевненість в очах, в поведінці цього неговіркого чоловіка. Оте, після чого й собі сповнюєшся впевненістю та рішучістю до життя, до борні.

Ще один відтінок на палітрі вражень про Маріуполь – вечірній концерт на майданчику  просто неба у Театральному сквері міста. Співали про Україну, про воїнів, про кохання, війну і надію. Не скажу, що глядачів була аж цілісінька площа. Ні. Але ті кілька десятків, що прогулюючись парком, звернули на музику і зупинилися біля сцени, були надзвичайно щирими. Літні і юні, матусі з дітками, молоді пари, люди середнього віку. І навіть теплий дощ, що припустив під час концерту, не завадив успішному виступу – глядачі відкрили парасолі та й продовжили підспівувати разом артистами А по завершенню концерту – традиційне вже спілкування з маріупольцями, зустрічі із земляками і обіцянка, взята з нас, що повернемося знову. Мали ще й цілу годину до настання темноти, аби побачити Азовське море й сфотографуватися біля нього.

ЗАПОРІЖЖЯ. Найдовший проспект, Хортиця, рідні-чужі бійці у військовому шпиталі.

Крайня точка у нашій поїздці в АТО в межах реалізації програми «Зброя культури» – запорізький військовий госпіталь. За годину до початку концерту минула весняна гроза. А потім просто неба на ґанку медичної установи організували імпровізовану сцену і понад годину грали-співали-розмовляли з атошниками, котрі лікуються в шпиталі. А потім ще – понад дві години спілкувалися, фотографувалися, обмінювалися номерами мобільних телефонів, підписували прапори. Оскільки пора була надвечірня, то нас запросили повечеряти разом з бійцями, пригостили овочевим рагу, печивом і чаєм. Згодом начмед підполковник Олександр Тяпкін – земляк з Хмельницького – провів невеличку екскурсію по відділеннях шпиталю, котрі відремонтували упродовж останніх трьох місяців силами волонтерів і медичного персоналу, похвалився новим дорогим обладнанням, закупленим за кошти благодійного фонду Славка Вакарчука. Замість півтори-дві години, плановані для концерту, провели в шпиталі більше чотирьох годин. Отож, відвідини Хортиці залишили до наступного разу, а найдовшим проспектом і ГЕС помилувалися в дорозі, не збавляючи швидкості на спідометрі автобуса. В ніч вирушили в дорогу. Додому.

ПРО ВОДІЇВ, ДІТЕЙ ТА ГОСПОДИНЬ.

Окремим розділом варто розповісти про людей, котрі активно долучилися до організації нашої поїздки. Традиційні малюнки і листи від старокостянтинівських школярів розлетілися до героїв з різних куточків України.

Та не лише мистецтвом – пісенно-музично-художнім – єдиним. Звернулася з пропозицією до господинь напекти для бійців домашніх пирогів. В результаті завезли понад півтисячі домашніх смаколиків. У Хмельницькому згуртувала подруг навколо цієї їдеї і долучилася до її реалізації наша односотенниця Наталія Степанюк а разом з нею – Марина Клімова, Катерина Шупрудан з мамою, Сніжана Харкалюк. А в Старокостянтинові відгукнулися: Тетяна Грищук, Людмила Сомова і викладачі кулінарного факультету місцевого професійного ліцею. Пироги хлопцям смакували, адже коли ми поверталися додому, бійці зустрічали автобус на блок-постах не з суворими обличчями, а посмішками і дякували за домашню смакоту. Переказуємо ті подяки господиням і своєю чергою також дякуємо за вмілі руки і щедрість душі!

Що ж до водіїв, то на моє величезне і неприємне здивування, ціла низка перевізників, довідавшись, що одним із пунктів поїздки буде прифронтовий Маріуполь, категорично відмовилися від співпраці. Допомогли «правосєки» з Красилова. Цьогоріч на Стрітення ми «сотнею» проводили в них акцію по збору коштів для місцевих атошиків. А коли вже я звернулася з пропозицією не зовсім безпечної і аж ніяк не відпочинкової поїздки – зголосилися без вагань. Отож, дякуємо голові Красилівського осередку Правого Сектору Сергію Лукіянчуку та водію Володимиру Нинику. В дорозі Феофанович і Анатолійович були не просто водіями, а невід'ємними учасниками команди. Більше того, на власний розсуд вони закинули до вантажного відділення автобуса мішки з картоплею і трилітрові слоїки з салом, щоб відвезти продукти для наших бійців.

І НАОСТАНОК…

Наша Україна – неповторна! Бузкові гаї, жовті поля квітучого ріпаку, ошатні міста і села. Бережімо нашу Батьківщину! Борімося на неї і за нас!

Більше фото: https://www.facebook.com

Оксана Радушинська
Фото Петра Радушинського