Жінка-УКРАЇНКА

Дмитро Андрійович Головко народився 17 грудня 1933 в селі Піски Бобровицького району Чернігівської області — український поет і прозаїк.

Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1958).

Працював в газетах «Київський комсомолець», «Київська правда», «Молодь України», двотижневику «Театрально-концертний Київ» (головним редактором), видавництвах «Молодь», «Радянський письменник», «Український письменник».

Він є автором книжок поезії: «Плем'я робітниче», «Зелена вісь», «Снага», «Просіка до обрію» (1986, «Радянський письменник»), «Два корені веселки», «Непочата вода», «Присмак брунки березневої», «Млиновеє коло»; повісті «Вогонь папороті», книги афор та оповідань «Журбина криниця» (2003, Український письменник); книги афор та образків «Хто і як завдає марноти?» (Київ, 2010); книг для дітей «Як окрайчик біг за хлопчиком», «Про Петрика, Кодика та його сестричок-перфострічок», «Телеграма», «Поштарська сумка», «Мандри Червоної Кульки», «Рахівничка», «Помста за Кенді» (2012).

Дмитро Головко був співорганізатором і є постійним членом журі літературно-мистецького районного конкурсу імені Павла Тичини «Добридень тобі, Україно моя!», що проводиться в Бобровицькому районі Чернігівської області.

Є членом Національної спілки письменників України (з 1974), членом приймальної комісії Київської міської організації НСПУ.

Лауреат премії імені Павла Тичини.

***

Знаменитий хірург, дружина
Залишила сусіда мого.
У старого сімейний « ужинок»:
Лиш дочка і та не його.

Прибіжить надвечір’ям буває
(В неї личко таке ясне),-
І в кімнаті смутку немає,
Тільки скрипка дочки сплакне.

Та про матір – ані півслова.
Певно накип давно скипів,
І не хоче, щоб батько знову
Ворушив свій пригаслий гнів.

Знов почнуть суперечку сусідки:
– Він, зізнатись, немолодий,
А вона ж ще як ясочка... Звідки
У сімї у них будуть лади?

Все ж бо зважують, все – позаочі,
Філософія в них проста...
Тільки скрипка дочки до півночі
Плаче-тужить, у жалю вита.

***

Все навпаки: ромашки білі
Не я, вона мені вручила,
Біля мого стола присіла –
І щось заблисло під очима.

А я? Це в неї недомовки –
Про перебуте, пережите.
Вона мені про все – без толку…
Який там толк? Не може жити…

Бо не злиняло і не світло.
Те, що в душі лишило весла.
Бува – журба, бува – і світло,
А то щемливе щось воскресне.

Гадала: час змахне навіви.
Самої в тім вина велика...
Якщо й була вона щаслива,
То лиш тоді – із чоловіком.

Печаль і радість – нене, нене!
У серці так забилось дзвінко…
Все навпаки: це не про мене –
Про друга каже мила жінка.

***

Чи це наснилось, чи було:
Весна обтрушувала вишні.
І мармурове їх тепло
Творило казку – білу тишу.

А ми прощались. Ми уже
Були за дальніми вітрами.
І щось стояло поміж нами
Таке холодне і чуже.

***

Взяла дочку на руки-лебедята,
Цілуєш свою квіточку ясну.
Яка ти вся і лагідна й завзята,
Мов той вітрець, що віє на весну.

Здається щастя більшого немає,
Бо все воно: пелюстки губенят,
Дві ніжні руці, що тобі махають,
Дві зірочки-усмішки оченят.

Про що лепече неутиха-злада?
Усе навкіл – рожеве, голубе...
Великий світ так відкриває радо
Перед малою іскрою себе.

Для неї світ не слово і не люди,
Лиш колір, звук, що падає в вікно.
Той світ лишень – твої вуста, і груди,
І материнське тепле молоко.

Дочка... Твій усміх квітне і не в’яне:
Для неї дні усі іще не злі...
Краса землі – це квіти полум’яні,
Твоя краса – в продовженні малім.
 

Афори

* 

Коли я бачу, як плаче жінка, мені так хочеться простягнути руку, щоб протерти її раптові сльози, заглянути в очі й сказати: «Перестань, я – тут, поруч, розраховуй на мене»

Що це? – останні добрі наміри на землі? Чи звичайна чоловіча слабкість до жіночого горя? Показати себе сильним у подоланні лиха, що несподівано налетіло на безвинність?

Бачу – плаче жінка. І в самого набігає сльоза. Та чи нею зарадиш лихові?

*

Обідня пора, тому вагон електрички напівпорожній. Поруч мене – молода симпатична жіночка. Питається, чи не обмине вона зупинку „Лівий берег”. Словом за слово і я вже відаю: моя попутниця живе в Богуславі, в педагогічному  коледжі викладає музику. Вже десять літ залюблює в мелодії талановитих дітей, закохує в себе чоловіків, хоч має свого Богуславці... Справді, вона на славу: Чорнявий сердечний погляд, усміхнені юні вуста, манера з гідністю триматися, одним словом, вся – осяяна, наспівна. Хоч одразу починай виводити мелодію про тендітну жіночу красу, народну мудрість, незрадливу любов. Ось і «Лівий берег». Крізь шибку вікна востаннє я прощаюся із випадковою вродливою, знаючи, що ця оказія довго не спливе з часом. А думалося – про Україну!