Жінка-УКРАЇНКА

Михайло Співак (Канада) – письменник, публіцист. Народився в місті Кемерово. В 16 років став кандидатом у майстри спорту з шахів. На початку 90-х виїхав до Ізраїлю, де здобув спеціальність програміста. З 2005-го мешкає в Канаді. Автор романів: «Тилові щури, або армійська одіссея Сьоми Шпака» (2008), «Бешкетник» (2010), «Пригоди дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського в Іспанії» (2012), «Чоловічий погляд на кохання» (2013). З 2010 року – головний редактор газети «Перехрестя Вінніпег», з 2013-го – заступник головного редактора літературного журналу «Новий Світ», що випускається в Торонто видавництвом «Litsvet». Також веде шаховий гурток при освітньому центрі «Ерудит» у місті Вінніпег (з 2011 року). Твори Михайла Співака публікували видання Канади, України, США, Росії, Ізраїлю.  

ПІДКАБЛУЧНИК

Давнішній мій приятель, назвемо його Русланом, характер має твердий, мов кремінь. Чоловік він суворий, з колишньої союзної республіки, де слово мужчини – закон для його дружини. Сказав, як відрізав. Там жінка в сім'ї не капризує. Її справа – кухня й діти, і мовчати, коли чоловік каже.

Покликав Руслан у гості мене й довготелесого Вадима, який раніше в десанті служив, а нині – інструктор зі стрибків з парашутом. Сидимо за столом чинно й благородно у чоловічому товаристві. Руслан сповнений солідної гідності. На столі в глибоких піалах його фірмовий плов із ніжною бараниною і невідомими нам спеціями. Діти у Руслана – милі, дві донечки-близнючки, охайні такі. З кімнати вийшли, привіталися з дядьками і знову зникли за дверима. Жодних вересків, криків і біганини. Дружина глави сімейства – темноволоса Гузель – метушиться біля плити. То одну страву принесе, то іншу: салати міняє, напої ставить, забирає порожні тарілки. І так усе робить граціозно, ніби танець живота виконує.

– Кому добавки? – вкрадливим голосом запитує вона. – Ні-ні, сидіть! Я сама принесу й брудний посуд зі столу приберу. Ви їжте. Смачного! Дорогий, ти сьогодні втомленим виглядаєш. Роботи багато, спина ниє? Сідай зручніше. Ось тобі подушка, – і знову до нас обертається, ніби відчуває за собою провину: – В попереку у мого Руслана коле. Якщо я не догляджу: він то на протязі без майки сидить, то задумається в незручній позі. Ви вже вплиньте на нього – берегти йому себе треба.

Промовила й знову на кухню поспішає.

Нас заздрість гризе: як у них все поставлено, у східних народів! Я такої дисципліни в армії не бачив. Дружина – розумниця. Між іншим, головний бухгалтер та на хорошому рахунку. Красуня. Без перебільшення, могла б фотомоделлю стати. Однак суворі східні звичаї не дозволяють подібних вільностей. Сама Гузель – худенька, акуратна; волосся у неї строго і трохи з викликом на сучасний лад в зачіску каре укладене. Господиня вона дивовижна. В операційній кімнаті такої стерильності не побачиш, як у неї вдома. А головне – лагідна в присутності чоловіка, мов овечка. Пощастило з нею Руслану!

Посиділи ми добре, подякували господарям за гостинність і почали збиратися по домівках. Вадим винувато белькоче:

– Вибачте, що так скоро. Мені дружина звеліла її маму в аеропорту зустріти. Перепрошую ще раз, але я боюся спізнитися.

Втуплюється в підлогу, і його обличчя заливає рум'янець збентеження. Ясна річ, тут би кожен із сорому крізь землю провалився. Тещу зустрічати? А чи не надто жирно буде?! На таксі доїде – невелика птиця. Ось ми з Русланом показали б їй, хто в домі господар... Ну, я, мабуть, не показав би, а Руслан – точно.

Виходимо з Вадимом за поріг, зітхаємо, думаємо. Немає спокою в душі. Хоч зараз розлучайся з нашими «пацючками» і – мерщій за Зульфією на батьківщину Руслана. Життя якесь несправедливе. Я теж хочу бути паном, щоб кожен мій суворий погляд ловився на льоту. Хочу турботи про своє здоров'я. Моя, холера, подушку мені під спину не підкладає. Правда, спина у мене не болить. Але це – неважливо, головне – принцип. Вирішено! Ультиматум під барабанний дріб! Або нехай благовірна схиляється перед моєю чоловічою величчю, або розлучення і нова дружина, як Гузель. Буде плакати і благати, та слово моє твердіше сталі, і я його не зміню. Мужик я, зрештою, чи не мужик ?!

Тільки зібралися йти, як чуємо за дверима:

– Ти черево вже своє набив?

– Гузель…

– Ти коли кран обіцяв полагодити?

– Люба…

– Ох, як мені набрид цей театр одного актора! Набридло бачити твою самовдоволену фізіономію в образі султана!

– Кохана…

– І моя роль безсловесної тіні мені теж набридла. Хочеш пускати пил в очі своїм дружкам, до речі, таким же ганчіркам і мямлям, як і ти сам, – нехай, але без мене!

– Я…

– Авжеж, ти! Зараз піднімеш із дивана свій зад і підеш викидати сміття.

– Гузель, у мене спина.

– І швидше!

– А спина?

– Потім у будинку не забудь прибрати – це тобі від болів лікувальна гімнастика. Діти, жваво сюди! Допоможіть татові навести порядок і простежте, щоб він не заснув перед телевізором.

Голосно грюкнули двері в спальню. Ми й отямитися не встигли, як на порозі з’явився стривожений Руслан із двома величезними чорними мішками.

– Ви тут, – запитав він слабким голосом, – все чули?

– Ммм…

Він зітхнув приречено, і в його зітханні відбилася печаль спійманого за руку фокусника. У цей момент у мене в кишені задзвонив мобільний телефон.

– Алло, зайчик. Скучила? Я вже їду. Круасани по дорозі купити? Ні, що ти, мені не проблема зробити коло в інший кінець міста. Я ж знаю, як ти любиш із шоколадною начинкою. Курочку для мене поставила запікати в духовці? Яка ти розумниця!

Руслан із полегшенням ловив кожне моє слово й сяяв найіронічнішою з усіх існуючих на землі посмішок.

– Пане підкаблучник, – промовив пафосно, коли я опустив мобілку до кишені, – на цьому засідання акціонерів нашого таємного клубу закінчено. Дозвольте відкланятися!

Він манірно кивнув і потягнув сміття до величезного зеленого баку.

А я їхав до пекарні й розмірковував:

– З ультиматумом дружині якось негарно вийшло. Слово ж собі чоловіче дав. Добре, хоч озвучити його не встиг. Дружина б не пробачила, а з собою я як-небудь домовлюся: «Прости?.. Прощаю… Впевнений?.. На всі сто… От і чудово, приємно мати справу з інтелігентною людиною!»

Починало сутеніти. З динаміків тихо лилася пісня:

«А захочеш, щоб поруч була королева, –

Для початку спробуй сам стати королем».

Ех, заїду ще букет троянд дружині куплю. От вона здивується й зрадіє!

Михайло Співак

Українською переклав Сергій Дзюба