Жінка-УКРАЇНКА

***

Мені наснились сині гори
І ліс старий, і дивна даль.
А під ногами шумне море,
Немов змива мою печаль.
А раптом сни бувають віщі,
І все це збудеться колись?
А поки я складаю вірші,
А під ногами - падолист. 
Я знаю, все це незбагненно;
Крізь пелену всіх сновидінь
Пливе блакитно-синє небо
Вже кілька тисяч поколінь...

***

Бентежить душу батьківська земля,
Співають зорі у небесній млі.
І ніжне сонце небо притуля,
Щоб трави квітли на святій землі.
Леліє мова мамині слова,
Несе надію у прекрасний світ.
І люди вірять в світло і дива,
Плекають мрії і ламають лід.
Ті мрії линуть в небо, до зірок.
Спливає час, світлішають думки,
Душа до неба горнеться. Ще крок...
Чомусь цей світ, мов маятник, хиткий.

***

Пригорнувшись душею до рідного слова, 
Я сміюся і плачу в одну лише мить. 
Україна підвестись з колін вже готова, 
А серденько у грудях тремтить і щемить. 
Процвітає мистецтво у вирі мелодій, 
Я сплітаю поезію з літер і слів. 
Десь малий соловейко пісню виводить, 
І вона виринає ключем журавлів. 
Хай у хворих загояться всі їхні рани, 
Сонце щиро всміхнеться пшеничним полям, 
Нехай кожен відчує справжнє кохання
Й мирне небо розквітне вільним життям! 

***

Я Господу тихо молюся, 
Звертаюсь кудись у пітьму. 
Я смерті уже не боюся, 
Ось тільки не знаю, чому. 
І Він мене тихо кличе, 
Усмішка Його не згаса, 
Поки на мому обличчі
Бринить тремтлива сльоза. 
І голос Його тихо манить
В незвідану височінь, 
Туди, де лікує рани
Сяйво чужих промінь. 
Стаю на коліна і руки
Складаю в молитву ясну. 
Скінчились усі мої муки
І янгол на плечах заснув. 
Я п'ю прохолодну тишу, 
А зліва у грудях пече. 
І поки я вірші пишу, 
То чую на серці щем. 

Нічна казка

А за вікном турбує вітер ніч, 
А за вікном птахи леліють вечір, 
Ти простягнув зірки мені навстріч, 
І він всю ніч нестримну казку шепче. 
Про те, що небу сниться і зіркам, 
Що щире серцю й світу наболіле. 
Я вдячна долі й втраченим рокам, 
Що небо й зорі теплі не віджили, 
Що нам дарують казку і тепло, 
що прикраша намистом ніжний вечір,
Що в світі ще залишилось добро, 
І вітер ночі свою казку шепче. 

В полоні літнього дощу

Буває, хочеться кричати,  -
Я стисла зуби і мовчу. 
Терпіння треба гартувати, 
Як краплі літнього дощу. 
Буває плакати охота, 
І я не стримую плачу, 
Яка ж це нелегка робота -
Ховати сльози від дощу. 
Буває, біль дійма щосили, 
Та я терплю, хоч і пече. 
І виростуть могутні крила
Під літнім лагідним дощем. 

***

Коли тобі важко - то треба щосили триматись
І, стиснувши зуби, підвестись і далі йти. 
І, попри поразки, все рівно з колін підійматись. 
Лиш тільки тоді досягнеш своєї мети. 
Коли тобі боляче - треба, як можеш, терпіти, 
Щоб ворог ніколи не бачив твоєї сльози. 
Кохати, дружити, творити і просто жити! 
І не боятись нічого, навіть грози. 
Коли тобі холодно - треба швиденько зігрітись
Й усіх обігріти теплом своєї душі. 
І бути уважним до кожного, гідно жити, 
І не зважати на бурі, чи то дощі. 
Коли тобі страшно - потрібно зібрати всю мужність, 
Хоч серце щемить - все рівно здолати свій страх. 
А загалом - не можна бути байдужим, 
І твердо тримати ввесь світ на своїх ногах. 

***

Назустріч літу я полину в травень, 
Скупаюсь в теплих весняних дощах,
У небі знайду сонце величаве
Й ловитиму проміння, наче птах.
Назустріч вечору полину в тишу
І спокоєм захоплюся в ту мить.
В полоні мрій усе я вірші пишу, 
А тепле серце тьохкає й щемить.
Не розумію, чом це я в полоні
І чом у мене сльози на очах.
Впаде нечутно сивина на скроні,
Залишиться лиш смуток на плечах.
Назустріч ранку я полину в пісню,
Що тьохка соловейко у саду.
І так чомксь стає мені затишно,
Що забуваю горе і біду.

***

Солодко, солоно, терпко,
І у долонях ніч.
Змучились тонкі нерви,
Зірка пливе у вічність.
Серцю немає спокою,
Істина десь у траві.
Теплою дивною нотою
Злучені ми навік.
Бачу я ночі цілунки,
Чую твій сміх у очах.
Сосни простягли руки,
Все в найпростіших речах.
Боляче, холодно, солодко,
Сонце тікає за край,
А надвечірнє золото,
Мов передвічний рай.
Сонячно, теплою зелено,
Хтось перекинув мости,
Ніби у тиші розстелено.
Треба надалі рости!

***

Насправді,  дуже мало людей
Здатні так розпилятися
Й збирати себе зі шматочків,
Говорити про все, і ніби мовчати,
І шукати ось ту незриму точку,
Що перекреслює всі штампи і печаті.
Думати про безмежний космос,
Будучи до безміру звичайним,
Будувати у вічність мостик,
Рятувати світ прощанням...

***

Я зрозуміла усе й водночас зовсім нічого,
Я розклалась на сотні маленьких піщинок,
Я голодна і сита водночас, і загадкова.
Не знаходжу собі навіть спокою і спочинку.
Чую шум голосів й тисячі галактик,
Що виринають в тиші практично нізвідки,
Знаю сотні способів й дивних практик,
Як збирати проміння в подихах світу. 

***

Нам зовсім не легко підняти просторі плечі,
Нам зовсім не важко всміхатися від краси.
Дружити з вітрами зовсім якось недоречно,
Коли під очами краплі гіркої сльози.
Відчути свободу реально, і бути щирим,
Пірнути у простір далекий,  і ніби близький,
В обіймах у сонця серце для світу відкрити,
І погляд відчути, і дотик близької руки.

***

Як добре почути тишу,
Її всеосяжний сміх.
Можливо, у тиші лише
Згубитися нам не гріх.
Як добре почути голос
Прекрасний й такий близький. 
Мабуть, то невипадково
Згубились нотні листки.
Як тепло почути шепіт
І доторк близької руки,
І, поки на серці трепет,
Писати нові рядки.

***

Загубилось чиєсь кошеня.
Чи не треба тобі кошеняти?
Кошеняти того навмання
Вже очікує змучнна матір.
Загубилось у неї дитя
Ще маленьке і зовсім дитинне.
Чи впізнаєте те маля,
Що муркоче десь там, біля тину?
Чи можливо воно чиєсь?
Так, звичайно, воно котяче.
Головне - то чуже, не твоє,
І по ньому домівка плаче.

***

Позначили могилу гілочкою вишні,
А яблуня весною з-під снігу проросла
І віти розпустила, немовби то колишні
Бабусі ніжні руки з частинкою тепла.
І більше вже старенька мені не посміхнеться,
І навіть не зігріє ласкою душі. 
Залишилась любов в стурбованому серці
І молоді листочки, мов крижані ножі.

***

Сину, в мене айстри сиві у волоссі.
Доню, в мене небо сіре у очах.
Люди, дозріва у полі вже колосся.
Найпростіше в найприємніших речах.
Чайки, вони будуть в небесах біліти,
Місяць, він найвищий поки над усе.
Лише небо над усеньким світом,
Тільки вітер хмари віднесе.
Світобачення - усе, що ми лиш маєм,
Поки бачим небо і зірки.
Прагнем раю, поки умираєм,
Роки проминають, мов рядки.
Я не знаю, скільки ще на світу буду жити,
Невідомо, скільки прожила життів,
Тільки точно не розучуся любити, 
Бо любов давно розп'ята на хресті.

***

Я кохаю тебе до нестями
І в любові твоїй тону,
І у тиші безсонній ночами
Все очікую теплу весну.
Нишком плачу, шукаю раю
Десь у закутках дивних снів,
До нестями тебе кохаю
Між солодких і теплих днів.
Я тону у твоїй любові,
А в душі пломеніє печаль.
Де ж ви, сни мої кольорові?
Поверніть мені в серце рай.

***

Моє життя - це музика душі, 
Мелодія душевного тепла. 
Здавалось, не було б її - 
То я б на світі також не жила. 
Моє життя складається із нот, 
Тих неймовірних приструнків сердець. 
Коли стихає стомлений акорд -
То настає і світові кінець. 
Тож прошу щиро, тільки не стихай!
Тривай, брини, співай, лунай звучи...
У тій безодні я віднайду рай
Посеред музики небесної вночі.

***

У повітрі витає мелодія,
Складає солодкі мотиви.
Оселилась велична гармонія
У серці простої людини.
І стають світлі душі крилатими,
І злітають вони над світами.
Коли хмари на землю падають,
Відгороджуюсь я листами.
Коли тішуся тільки згадками
І з бажань знову тчу картини,
Чую голос: "Усе в порядку в Вас,
Як не дивно. Бо Ви - людина".

***

Ангели пух розсипали,
Срібло чарує зір.
Сніжки на землю випали
І на вершинки гір.
Тихо сміються й падають,
Радість в душі несуть.
Білі сніжинки згадують
Власну небесну суть.
Сріблом усе побілено,
Душу у вись здійма.
Із білосніжними крилами
Щастя снує зима.

***

Променями світла і добра
Я тобі стежину простелю.
Тільки не шкодуй свого тепла
Всім, кого сердечно так люблю.
Ти про зустріч нашу не питай,
Я тебе чекаю звідусіль, 
Коли сонце йде за небокрай,
Тихо повертаючи з весіль.
Ти мене про щастя не благай,
Бо у мені полум'я прозрінь.
Ми відкриємо для себе рай
Лиш коли підіймемось з колін.

***

Випромінюють душі щирість,
Теплі очі наповнені ласкою.
Добра усмішка і сміливість
За суворою сірою маскою.
Хоч за вікнами плаче осінь -
У душі ще співає літо,
Те, що з пишним хвилястим волоссям
І по-справжньому вміє жити.
Загадковий і теплий погляд,
Дивний образ навіює чари.
Як прекрасно тримати поряд
Світло, що розгонить хмари.

***

Хай співають пташки у лузі,
Мов у теплім веснянім раю.
Ми не станем з тобою друзями.
Я в обличчя тобі розсміюсь.
Ти нестанеш для мене ворогом,
Бо той хрест занадто важкий:
Запастися для ближніх порохом
Й руйнувати в минуле стежки.
Ми з серцями живем холодними,
І вгризаються в душу думки.
Очі стали від сліз солоними.
Ох, який же цей світ крихкий...

***

Осінь впліта листочки в сизий вечір,
Кружляє вальсом у старім саду.
А у душі настала порожнеча.
 Чекай на мене ніжно. Я прийду.
Прийду красива й трохи норовлива,
Заплівши у волосся жовтий лист.
Чекай на мене, милий. Я смілива.
 Тож обіцяю, що прийду колись.
Я буду світла і така жадана,
Усмішку подарую чарівну.
Загоїться в твоєму серці рана,
А я на плечах солодко засну.

***

Осіннє небо плаче за тобою
Солоними блакитними очима.
Кохання стало прірвою важкою
За мужніми й могутніми плечима.
Я не бажала з милим розлучатись
І билась до останнього за тебе.
Та ниточка устигла обірватись,
І більш нічого вже мені не треба.
Благала я у світу зупинитись
І доленьку на мене зачекати,
Аби з коханим на зірки дивитись
І теплу душу світові віддати.
А небо мене мабуть не почуло,
То я із ним тихесенько ридала.
В коханні я до тебе потонула
І зіркою до ніг твоїх упала.

***

Зігріває погляд теплими очима,
І усмішка щира душу обійма.
Білосніжні крила в мрії за плечима
І любов до краю серце перейма.
Щастя причаїлось за величним небом,
Створене з прекрасних вічних почуттів.
Я тамую подих і душевний трепет
Та ціную справжність і тепло утіх.
Я гортаю спомин про яскраве літо
І ловлю усмішку на твоїм лиці.
Скільки вже прожито, скільки пережито!
Залишивсь промінчик щастя у руці.

***

Срібні нитки дощу шелестять в зелен-гаю,
Дивне плетиво трав під ногами цвіте.
Неодмінно прощу і тебе запитаю:
Захід сонця палав, а чи знаєш про те?
Дивні струни душі обірвались дощами,
Плаче небо осіннє над згарищем мрій.
Ті слова, як ножі, покотились сльозами.
На своєму весіллі більше плакать не смій!
Буде все як колись, і прийде тепле літо,
Дивна осінь в дарунок пришле падолист.
Зникне сіра печаль і від літа привітик,
Та дитячий малюнок "на згадку" болить...

***

Я люблю тебе, Львове, кохаю тебе над усе.
Теплі сонячні люди і шоколадні крамниці.
Тихий подих енергій у серце моє несе
Ніжні спогади, теплі душевні світлиці.
Тиха сповідь тепла, трепет людських сердець,
Дивне плетиво рук, сонячний світ цілунків.
І листівка на двох: мабуть, настав кінець. 
І не знайдеться, Львове, в світі від тебе рятунку.
Теплий запах кав'ярень, шелест мого дощу.
Я до тебе повернусь, срібний і сонячний Львове.
Ну а поки замовкну й тишею закричу:
Я тебе відчуваю, ніби душевну мову.

***

А надворв гуляє вітер
І співає симфонію дощ.
Чи існує ще десь на світі
Тихе сяйво сріблястих площ?
А надворі... А що надворі?
Все гуляє нічний падолист
І рахує сріблясті зорі,
Просто має до цього хист.
Тихий місяць снує над садом,
Все підморгує з вишини.
Тепле листя у листопаді
Кольорові рахує сни.

***

Я шептатиму ніжно молитви,
Цілуватиму небеса,
Тихо спробую щастя творити.
Тепла усмішка не згаса.
Я плекатиму мрію натхненно,
Світло в спогади переллю,
Із хмаринок віднайду небо.
Щире й справжнє... 
Ввесь світ люблю!

***

Не мріями одними я живу,
Не подихом єдиним я страждаю.
Бува, цілую стомлену траву
У світлих пошуках земного раю.
А мрія тихо лине до зірок,
Така маленька, і така дитинна.
Та ж їй до неба ще маленький крок,
Такий тендітний... Не моя провина,
Що мрія аж до неба проросла,
Піднявши руки, випрямивши плечі,
Черпає в ньому крихтоньку тепла
І гоїть крила стомлено-лелечі.

Юлія Григорук