Жінка-УКРАЇНКА

У грубці потріскують дрова. Схилившись над грубкою, сидить мій дід Микола. Святий Миколай. Перевертає коцюбою дрова. Курить і кашляє.

- Вже потерпів би хоч на свято, - тихо дорікає йому баба Галя, проте роздратування в її голосі не чути.

Язички полум’я освілюють вкрите зморшками дідове обличчя.

Ми сидимо за столом. По чорно-білому телевізору знову транслюють «Вечори на хуторі близ Диканьки». На столі – неглибока тарілка з рисовою кутею, щедро приправленою маком, родзинками й медом, решта пісних страв. А осторонь, на високій табуретці – емальована миска, вкрита білим рушником. У мисці – запашні пиріжки, яких бабця напекла ще вдосвіта.

- Коляд, коляд, колядниця, - співає дід. – Добра з медом паляниця…

Я – ще зовсім дитина. Зі мною мама, тато, сестра. Ми – в гостях у діда й баби. Чекаємо інших наших родичів. Аби привітати разом появу Зорі-провісниці.

- Застилайте столи, та все килимами…, - затягує іншої різдвяної дід.

За вікном – вечір. Але нетемно. Одягаю пальто й виходжу надвір. Підемо до родичів самі – колядувати. Срібний сніг сліпить очі. Переливається в місячному сяйві химерними відблисками. Сильний мороз хапає за щоки й ніс. Але нехолодно. Мене гріє тепло найрідніших людей. І віра. У диво. Яке неодмінно мусить статися. Бо Різдво – це завжди Казка.

Анна Багряна,
Грудень, 2013