Жінка-УКРАЇНКА

Ще ніколи в житті 34-літній Ростислав Скляренко не почувався таким самотнім. Він розгублено тупцював перед дверима власної квартири, раз-по-раз поглядаючи на годинник. До опівночі – якихось п’ятнадцять хвилин, а міцні двері замкнені аж на три замки. Можливо, з одним він би ще впорався, але з трьома... Тут би й Володя Кличко руками розвів! А все Аліна – закомандувала, щоб Ростик поставив надійніші двері, які б замикалися по-людському... Що ж тепер робити? По-перше, Новий рік, по-друге, холодно і їсти хочеться! Коли Ростислав Сергійович нервував, у нього неодмінно з’являвся страшенний апетит; а зараз він був у розпачі – і куди в дідька поділися ті ключі?

«Приходжу додому, а на моєму ліжку спить якийсь юнак...»

Ростислав вкотре провів ревізію в кишенях, навіщось шарпнув ручку дверей і печально втягнув голову в плечі. Сам винен! Не міг, як всі нормальні люди, завчасно прийти додому і приготувати святкову вечерю? Ні, треба було поваландатися в кіно на ту „Іронію долі – 2”. Ну, якби хоч почимчикував з приятелями до лазні, пошмагав, як слід, худі, „інтелігентні” сідниці та литки новеньким березовим віником, змив бодай дещицю гріхів, а потім душевно поспілкувався з друзяками, смакуючи прохолодне „Чернігівське”, – це ще можна якось зрозуміти. А то – кіно!

Аліні б таке й на думку не спало. Цікаво, де вона тепер? В яких теплих краях (ніколи не любила мороз, їй би взагалі на Екваторі мешкати!) і, головне, з ким? Вродлива, струнка, сексуальна стервочка, здатна завести його з-півоберту своїх модельних стегон, одним лише помахом довгого рудого волосся... Вона ніколи нічого не планувала – жила одним днем. Дивувалася: „Хіба можна щось загадувати наперед? А якщо завтра у мене арабський шейх закохається та й візьме до себе!”. „Ага, візьме – в гарем, дванадцятою дружиною...” – кепкував Ростик. „Ну і нехай, – тупала гарненькою ніжкою. – Та він проведе зі мною одну ніч і назавжди забуде про всіх своїх одалісок. Я що – гірша за якусь Роксолану чи актрису Олю Сумську? Чи ти сумніваєшся в моїх чарах?!”.

Він думав, що то – лише невинні жарти. Все-таки три роки разом прожили! Уже хотів по-справжньому одружитися, навіть обручки у крамниці придбав. Так романтично, запаливши свічки, освідчився Алінці, почав у голос мріяти, які у них народяться симпатичні дітлахи...

Вранці вона поцілувала його, ще сонного, в неголену щоку і сказала, що просто помирає з нудьги. Хутко, по-діловому зібрала речі і пішла. „Хоча б поснідала...” – зітхав потім покинутий чоловік, підсмажуючи бекон. Їжу в їхній родині готував, зазвичай, він, тож не сумнівався: за день-два дружина засумує за його кулінарними шедеврами. Однак, напевно, Аліна сіла на дієту, бо відтоді жодного разу не потрапила своєму колишньому на очі. І це – в Чернігові, де протягом одного дня можна тричі здибатися з одним і тим же знайомим!

Кілька місяців він намагався її розшукати, замучив розпитуваннями всіх друзів, навіть приватного детектива найняв. Дзвонив у „ТСН” (почув у новинах про загибель молодої українки на курорті в Таїланді і похлинувся чаєм – а що, як це вона?), звертався до міліції (раптом його кохану поцупили й продали в сексуальне рабство?), а якось у Києві, вночі, сам ледве накивав п’ятами від двох кремезних ментів (поскаржилася їм добродійка, трохи схожа на Аліну, – побачивши здалеку знайому поставу, Ростик кілька кварталів відчайдушно гнався за молодичкою, яка мало не збожеволіла від страху). У нього від отих пристрастей теж дивом не зірвало „дах” – змарнів і схуд на одинадцять кілограмів. Проте всі пошуки виявилися марними – Аліна зникла, ніби й ніколи не існувала в його житті...

„Ні, це – просто нестерпно! Мені негайно треба щось зжерти. Я завжди нормально зустрічав Новий рік!” – промовив уголос, докірливо поглянувши на двері власної квартири. Але ті навіть не рипнули у відповідь. „Не буду стовбичити на сходах!” – вперто заявив він, показавши язика, немов хтось у цей час справді міг спостерігати у вічко за невдахою-сусідом. Але куди подітися? Ну, не дзвонити ж ось так (ні сіло ні впало, за десять хвилин до Нового року!) у перші-ліпші двері, пояснюючи про загублені ключі... Та він же зовсім не знайомий з людьми, котрі мешкають поруч – в одному під’їзді. Ну, киває у відповідь на привітання кільком добродіям. От тільки на якому поверсі вони живуть? І як їх звати?

Та, власне, яка різниця? От не був жодного разу на останньому – чотирнадцятому – поверсі, то хоч тепер там побуває! Вийшов із ліфту: так, квартира №55. Ну, принаймні, не 13-та... Обережно натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинилися майже одразу – мабуть, тут чекали гостей. На порозі стояла гарненька дівчина – невисокого зросту, чорнява, кароока. Їй дуже пасував кирпатий носик, а особливого шарму додавала золотава сукня, яка звабливо оголювала плечі. Побачивши Ростислава Сергійовича, незнайомка сплеснула в долоні, схвильовано кинулася йому в обійми і... пристрасно поцілувала: „Ну, нарешті! Привіт! А я вже зачекалася!!!”.

Ошелешений Ростик спробував позадкувати назад, але панночка щосили пригорнулася до нього і ледь чутно прошепотіла: „Будь ласка...”. Вона, безперечно, прагнула будь що втягнути його до вітальні! Ростислав не звик боротися з жінками, отож змушений був підкоритися наполегливій Афродіті. Так він опинився у чужій квартирі – з юним створінням, яке фактично висіло на ньому, мов велика яскрава іграшка на новорічній ялинці, міцно обхопивши витонченими рученятами його бідолашну шию. Боже, хоча б хтось пояснив, що тут відбувається!

– Любий, – благально промовило дівча, – пообіцяй, що не сваритимешся...

– Ну... – збентежено знизав плечима.

– Розумієш, приходжу я додому, а двері – незамкнені, і на моєму ліжку спить якийсь юнак! Ти тільки не хвилюйся, я сказала йому, що у тебе – чорний пояс карате. Спочатку думала, це – грабіжник. Знаєш, як буває: вирішив „обчистити” квартиру, але, доки нишпорив по шухлядах, стомився і ліг відпочити... Та, насправді, я просто сама забула зачинити двері (пам’ятаєш, таке вже траплялося?), а він повертався з вечірки і випадково переплутав поверх.

– Ну... – спантеличено озирнувся довкола.

– Уявляєш? Як ото Женя Лукашин, котрого блондинка Барбара Брильська, тобто Надя Шевельова, з чайника поливала... А потім пришвендяв старий холостяк Юрко Яковлєв – ну, Іполит – і влаштував гучні „розбірки”. Справжній Отелло – це ж треба так розпсихуватися через якусь дрібничку! Але ти – не Іполит, правда?

– Я – не Іполит, – похитав головою. В усякому разі, з цим можна було погодитися.

– Отже, Слава зараз спокійно почимчикує додому? Ти ж не викинеш його з балкону і не спустиш зі східців? – лагідно поцікавилася вона.

– А хто такий Слава? – недовірливо витягнув шию.

– Милий, я ж тобі тільки-но пояснила... Власне, у чому ти мене звинувачуєш? Знайшов до кого ревнувати! Так, все. Давай не псувати свята! Запевняю тебе, він більше ніколи не переступить поріг нашої квартири... Славо, ви – мужчина чи ні? Чому я одна повинна стримувати цього буйвола?!

Повз них стрімко прошмигнув переляканий юнак із валізкою в руці. Він зовсім не прагнув серйозної бесіди – швидко упхав ноги в черевики і, схопивши куртку, мовчки вискочив за двері.

«Ви – теж Слава, тому ніхто не здогадається, що я вагітна від іншого!»

– Боже, і я півроку зустрічалася з цим нікчемою, – зітхнула юнка. – За першої ж небезпеки мерщій кинувся рятувати власну шкіру, залишивши мене в лапах шаленого ревнивця!

– Даруйте... – спробував не погодитися Ростик.

– Хоч би якесь словечко на захист пробелькотів, – не вгавала Тіна. –  Чкурнув, наче за ним сто вовків гналися! Блін, як все-таки світ змінився – ні лицарів, ні просто нормальних чоловіків, одне дрантя...

Вона нарешті відпустила його шию і зацікавлено почала розглядати гостя.  

– Між іншим, мене також Славою звуть, – перевів подих. – Ростиславом Сергійовичем.

Дзвінко, від душі, розсміялася:

– А я – Тіна, Тіночка – для рідних і друзів. А так – Валентина Валеріївна... От і познайомились!

– Ну, і що це все означає?

– А ви досі не здогадалися? – блиснула карими оченятами. – Він мене спокусив. А потім вчащав сюди, коли хотілося. Зручно, еге ж? Не треба ні до ресторану водити, ні мерзнути десь у підворітті! Я – одненька, навіть захистити нікому. Тато помер, а мама на заробітках – в Італії. Нездужає, тяжко працює, проте грошей – все одно катма. Ми ж купили квартиру, тепер треба сплатити кредит. Слава обіцяв на мені одружитися, і я завагітніла. Сьогодні вирішила йому сказати...

– І що?

– Сказала... Виявляється, це – моя проблема. Він не готовий стати батьком. Наволоч! Вибачте, що я на вас так налетіла. Саме лякала його своїм новим шанувальником – чемпіоном Чернігова з карате. „Крутого” знайомого я  вигадала, однак Слава, звісно, не повірив. А тут – дзвінок і... ви! Не знаю, як змогла все це утнути!

– Думаєте, він не повернеться?

– В усякому разі, сьогодні – ні. А залишатися в таку ніч одній не хочеться. Я ж так старалась, стільки всього наготувала! Сподівалася, хтось оцінить... Побудете зі мною?

– Мммм... Хіба вас уже не обманув попередній Слава? Звідки ви знаєте, що я – кращий?

– Ну, принаймні, не гірший...

– Дякую за комплімент! Значить, маленьку Тіну аніскільки не бентежить, що в двері її квартири посеред ночі подзвонив незнайомий тип?

– Будь ласка, не називайте мене маленькою. І ви – не тип, а сусід із третього поверху, до того ж – поки що вільний. Вас дружина покинула...

– Нічого собі! Дівчинка, виявляється, спостережлива... То, може, знає і причину мого несподіваного візиту?

– Ну, не за сіллю ж ви прийшли! Мабуть, я чимсь зацікавила...

– Не боїтеся отак зоставатися зі мною наодинці?

– А треба боятися? Що ви мені можете зробити? Я вже вагітна...

– Тіночко, я не звик обдурювати жінок, тому зізнаюсь: сьогодні  вперше вас побачив. Тобто, можливо, ми, між іншим, здибувалися десь раніше, але я вас, так би мовити, не помічав. Ні, ви – дуже мила, правда! Та надто юна... А сьогодні я просто „посіяв” свої ключі, от і вирішив десь перебути ніч. Подзвонив навмання – раптом хтось відчинить і не вижене... Ви розчаровані?

– Ні, я люблю пригоди, які гарно закінчуються. А ви?

– Кажуть, від долі не втечеш... Тим більше, „Міс 14 поверх” неперевершено зіграла свою роль!

– Ви мені лестите... Втім, дякую, що виручили. Ви – теж дуже милий. І терплячий! Знаєте, мені щойно спала на думку чудова ідея. Я її озвучу, перш ніж ми будемо кохатися, а то потім вийде, що ви мені чимсь зобов’язані. Бачите, я – також чесна...

– А ми кохатимемося?

– А ви не хочете? Не бійтесь, я – хороша. Слава був лише першим чоловіком у моєму житті. Ви ж – не садист? Зрештою, я вам довіряю – ви не можете мене скривдити... Але спочатку – ідея! Власне, це – прохання. Моя матуся незабаром повертається, і, самі розумієте, довго приховувати від неї свій стан я не зможу. Вона знає, що я зустрічаюся зі Славою, проте ніколи його не бачила. Ви – теж Слава, тому ніхто не здогадається, що я вагітна від іншого...

– Стривайте, ви пропонуєте мені всиновити майбутню дитину?

– Вдочерити! Ну, мені ж треба буде якось немовлятко записати... Ви – підходяща кандидатура, бо не якийсь там шалапут, а солідний мужчина. І неньці моїй точно сподобаєтеся! Присягаюсь, що ніяких аліментів з вас не вимагатиму. Не побажаєте зі мною жити – не треба! Я ж навіть одружитися на мені не прошу – лише станьте татом Марини...

– О, то у моєї донечки вже є ім’я?

– Щойно вигадала. Марина Ростиславівна! Правда, гарно? Не сумніваюсь, вона вами пишатиметься. То як, згодні?

– А якщо ні, ви мене виженете?

– Не можна так погано судити про людей. Тим більше, раптом ви передумаєте? Не даремно ж кажуть: як Новий рік зустрінеш, так потім і проведеш.

– Здається, ми його вже трохи проґавили. Чи у когось годинник поспішає?

– Ні, справді – десять хвилин на першу... Та нічого! Квапитися мені нікуди, вам – сподіваюсь, теж. Ласкаво запрошую до столу. Все є, крім заливної риби. Просто через цей фільм я її сприймаю, як персонаж з анекдоту...   

«Я знайшов жінку, з якою мрію тобі зрадити...»

За півгодини Ростислав Сергійович був цілком задоволений життям: Тіна зворушливо турбувалася про гостя, а приготовлені нею страви виявилися дійсно смачними.

– Мене мама змалечку куховарити навчила, щоб із голоду не померла, – посміхнулася, спостерігаючи, з яким апетитом Ростик наминає салат із крабовими паличками. – Адже всі чоловіки однакові: спочатку – вареники, а потім – інтим...

– Ні, я можу й навпаки. В разі чого – сам приготую: борщ, шубу і навіть заливну рибу!

 – Справді? Отже, коли подаватимете каву в ліжко, то не обпечете? Гм... Знаєте, якщо підете від мене, нікому більше про свої кулінарні таланти не розповідайте, інакше все подальше життя простоїте біля плити!    Ростислав відчув, як у кишені завібрувала мобілка, звичним рухом підніс її до очей і завмер, мов вкопаний.

– До речі, приємний рингтон, – кивнула Тіна. – Щось із класики? Я, чесно кажучи, Моцарта від Шопена не відрізню...

– Це – Огінський, його геніальний полонез, – відповів механічно, недовірливо розглядаючи власний мобільний телефон, ніби той вмить перетворився на НЛО.

– Що з вами? Славуню, ви аж спітніли і тримаєте мобілку, немов реактивний снаряд, який ось-ось вибухне... – поспівчувала Тіночка.

– Так і є, – схвильовано скуйовдив чуприну Ростик. – Це – Аліна. Три місяці не озивалася! Я вже думав, ніколи більше її не почую...

– Я теж так думала, – зітхнула господиня. – То в чому ж річ? Ви, мабуть, стільки мріяли про цей дзвінок! Говоріть, Славо, я не ображуся. Ви перед нею – невинний, мов янгол. Адже, відколи вона пішла, я не бачила поряд із вами жодної жінки. Ви їй не зраджували, так? І цього разу вбереглися... Власне, яке мені діло? Не зважайте! Всі оті балачки – лише мої дивні фантазії. На що я могла сподіватися? Ну ж бо, не зволікайте, тисніть на кнопку. Не соромтесь – я вам не заважатиму. Тіна – чемна дівчинка, чужих розмов не підслуховує. Почувайтеся, мов удома, а я тихенько на кухні посиджу...

Вона ще якусь мить знаходилась поруч, але, щойно Ростислав схвильовано промовив: „Привіт!”, мерщій вибігла, щільно причинивши двері.

– Привіт, любий, – пролунав у слухавці такий знайомий голос. – Не чекав? А я от повернулася – ще принадніша, ніж була! Тут усі жіночки – білі, мов сметана. А я – засмагла, наче щойно з Канарських островів прилетіла. Правда, з Канарами цього разу не вийшло. Нічого, ми там ще з тобою пораюємо. А що – не святі горщики ліплять! Милий, ти тільки уяви зараз моє тіло. Це щось неймовірне – суцільний шоколад! Ага, готувала своєму ласунчику сюрприз – два тижні вчащала до солярію. Думала – приїду, ти мене на честь Нового року, як завжди, гарнесенько почастуєш, а потім ми як ушкваримо нашу ламбаду. Ти ж просто шаленієш від моїх стогонів! Пам’ятаєш першу нашу ніч, коли я півгодини безперервно виводила свої „арії”, немов Монсерат Кабальє? Сусіди так налякалися, що хотіли викликати „Швидку...”, а ти пік раків, ніяковів і плів усілякі небилиці, доки я не вийшла в своїй красивій французькій білизні і просто сказала, що ми кохаємося... Любчику, ну, чому ти мовчиш? Славеняточко, ти мене чуєш?

– Так...

– Я вдома – у нашій квартирі! Але мені дуже самотньо... Славунчику, ти зараз де? Відверто кажучи, мій хлопчик свою принцесу неабияк здивував. Ти ж ніколи не любив зустрічати Новий рік у гостях!

– Так склалося...

– Ну, добре, милий, просто скажи, коли прийдеш, щоб я не хвилювалася.

– Я не знаю...

– Ростику, повірити не можу, ти досі ображаєшся? Це – смішно! Ну, подумаєш, з’їздила до Москви з одним жалюгідним створінням. Каюсь – захопилася, засліпили мене його статки. Але що я пережила, які поневіряння! То – справжнісінький монстр. Чудовисько. Обіцяв звозити до Парижу й Венеції, натомість мало не замурував у своєму будинку – сиди і пери йому сорочки та шкарпетки. Рабовласник! Маніяк нещасний! Ледве вирвалася... Ростику, ми ж непогано жили, правда? А тепер, я певна, буде ще краще! Ти мене любитимеш, а я навчуся готувати сніданки та вечері. Чого лише в житті не трапляється! Я – молода, пристрасна жінка і мені захотілося... Але ми –сучасні дорослі люди. Що це за дитячі образи? Добре, можеш також мені один раз зрадити, і ми – квити!

– Аліно, послухай, я завжди зберігав тобі вірність, проте щойно знайшов жінку, з якою мрію тобі зрадити... Тіна народить мені донечку – Маринку. Ми скоро кохатимемося. Як то кажуть, Новий рік – нове життя!

– Ростику, ти – взагалі, нормальний? Яка Тіна? Яка Маринка? У яке лайно ти збираєшся вляпатися?! Жінка, котру ти жадав понад усе на світі, чекає на тебе. Іди сюди – запевняю, в моїх обіймах одразу забудеш про всі оті дурниці!

– Ні, я залишаюсь тут. Розумієш, ми з Тіною – дуже схожі. Сподіваюсь, я буду гарним батьком.

– А тепер послухай мене, шановний Ростиславе Сергійовичу. Або ти негайно з’явишся вдома, або вже завтра вранці я вставлю нові замки!

– Не треба. Вчора увечері я загубив свої ключі...

Він рішуче вимкнув мобілку і пішов до Тіни. Дівчина старанно мила посуд на кухні. Побачивши гостя, спробувала непомітно витерти сльози. Привітно посміхнулася:

– Все гаразд?

– Авжеж.

Схлипнула:

– Прощайте, Славо. Хай вам щастить!

– Я допоможу...

– Ні, я сама – не люблю брудний посуд. Тому він у мене – такий гарнесенький. Стою собі – мию, витираю – і мрію про щось...

– А мені теж подобається мити тарілки та келихи. Один мій знайомий розлучився з дружиною, бо вона примушувала його прибирати після вечері. А я навпаки отримую задоволення!

   – Ви – молодець. Я на згадку про сьогоднішню ніч замовлю собі новий рингтон – полонез Огінського.

– Будь ласка, не роби цього, – промовив, похитавши головою.

– Чому? – не стрималася – заплакала.

– Як же ми тоді зрозуміємо, чия мобілка дзвонить? – і поглянувши на радісно збентежену Тіну, додав: – Все гаразд!

… Ростислав так і не повернувся до своєї колишньої квартири. Цієї осені у них із Тіною – дуже приємна подія: Марина Скляренко піде до першого класу.

Сергій Дзюба,
м. Чернігів