Жінка-УКРАЇНКА

Екранчик молільника засвітивсь, і вкотре на ньому проступило слово «Арсен». Зоряна спокійно допивала каву. Мелодія мобільника не змовкала, ставала набридливою, і дівчина, відчуваючи це, як і запитальні погляди подруг, нарешті поставила горнятко й узяла телефон.

– Я ж тобі казала більше не тривожити мене, – кинула різко, навіть не відповівши на привітання. – Невже досі не зрозумів, що між нами все закінчено? Можу повторити: ти для мене не існуєш. Мені набридли твої безпідставні ревнощі й те, що вважаєш мене своєю власністю. А що буде, коли я вийду за тебе заміж?! Розтопчеш, розмажеш, знищиш?

Вимкнула телефон. Через кілька хвилин він озвався знову. І знову висвітлилося те саме ім’я.

– Прошу тебе, Арсене, перестань, – цьогораз Зоряна спробувала по-мирному переконати хлопця. – Ми з дівчатами святкуємо день народження нашої подруги, а ти псуєш нам вечір. Ні, хлопців з нами нема. Хоча це не має жодного значення, бо ми з тобою вже чужі люди, але кажу тобі чесно: за нашим столиком у кафе – тільки дівчата. Всі з нашої групи, третій курс університету... Зрозумів? Що? Ти просиш про зустріч? Останню? В суботу, коли я приїду додому? На тому самому місці біля Дністра, де ми познайомилися?

Зоряна спеціально повторювала слова вимушеного співбесідника, щоби дівчата зрозуміли, про що йдеться. У серцях студенток, мабуть, прокинулося співчуття до Арсена, бо вони, не змовляючись, закивали головами: мовляв, погоджуйся на зустріч.

– Кажеш, навіть засудженим до страти дають виголосити останнє слово? Добре, я прийду, – крізь силу видавила із себе Зоряна. – Але ще раз застерігаю: ні на що не надійсь. Я ніколи не погоджуся бути іграшкою в твоїх руках, жертвою фантазій хворобливої уяви. Досить того, що відмучилася з тобою більш як два роки. Ти ж ревнував мене до кожного, кому сказала бодай слово чи хто на мене пильніше подивився. Нагадати тобі? У мене сесія, іспити, а ти тероризуєш дзвінками. Я через тебе без стипендії залишилась, у подруг гроші позичала, щоб вижити, бо батькам соромилася признатись. А тобі кожен стовп, кожне дерево моїм коханцем здавалися... Гаразд, я ж сказала, що прийду. О шостій одразу ж із автобуса. Тільки умова: до суботи щоб я не чула від тебе жодного слова. Мені треба вчитись, а не виправдовуватися невідомо за що. Второпав?

Арсен послухався: більше не телефонував ні того вечора, ні в наступні дні. А в суботу Зоряна раділа, що автобус приїхав з Тернополя до села раніше, ніж завжди. Отже, є кілька хвилин на розмову, батьки не тривожитимуться, де їхня дочка. Повернула від зупинки не в свою вулицю, а на спадисту стежку, що вела до Дністра. Перед очима затріпотів, опадаючи з клена, пожовклий листок, востаннє зігрітий призахідним сонцем. Згадала, що тоді, коли вони з Арсеном познайомилися, теж було надвечір’я, тільки не жовтневе, а червневе. Дівчина сиділа над річкою, втупившись у книжку: почалася сесія, і так хотілося здати її якнайкраще. Раптом здригнулася: з Дністра вийшов стрункий мускулистий хлопець і, стріпуючи зі себе краплини води, прямував до неї. То було як видиво, як марево. Зоряна аж стріпнула головою: може, перевчилася? Коли розплющила очі, незнайомець стояв уже поруч з нею.

– Арсен, – простягнув мокру правицю. – А ти Зоряна, я знаю...

– Звідки?..

– Що – звідки? Звідки я знаю?

– Ні, звідки ти взявся?

– Як звідки? З води. Хіба ти не бачила? Людина-амфібія. Іхтіандр із Дністра...

– А якщо серйозно?

– А якщо серйозно, то з Камінного. Знаєш таке село?

– Як не знати? Он воно, на протилежному боці річки. До Чернівецької області належить. То ти звідси приплив?

– Спеціально, щоб познайомитися з тобою. Я тебе давненько запримітив. І вже дещо розпитав про тебе...

– Що саме?

– Наприклад, як звати, де вчишся. І те, що ти не маєш хлопця... Я тобі цілком підходжу: на чотири роки старший, закінчив коледж, уже працюю, непогано заробляю, навіть машину купив...

Нині Арсен стояв біля того вузлуватого пенька, на якому Зоряна сиділа з книжкою в руках тоді, в день їхнього знайомства. Коли підійшла ближче, хлопець рвучко нахиливсь і вихопив із-за пенька мотузку. Нею почав швидко обмотувати себе й дівчину, силоміць втримуючи її поруч із собою. Очі його палали нелюдською люттю.

– Що ти робиш?! – скрикнула Зоряна. – Відпусти мене!

– Тепер ми будемо разом, – бурмотів Арсен. – Завжди разом. Дністер поєднає нас. Як колись познайомив. Ніхто не зможе нам завадити. Ти моя, тільки моя...

– О Боже! Ти п’яний, Арсене! – вловила запах перегару дівчина.

– Так, п’яний! І не тільки від горілки, а від любові до тебе. А ти хотіла поставити на мені хрест. Тепер хрести стоятимуть над нами обома... Якщо нас знайдуть... – потягнув до річки. Лише тепер дівчина побачила, що до ніг Арсена прив’язана каменюка.

Шубовснули з крутого берега у воду. Скориставшись тим, що хлопець відвернув від неї голову, підтягуючи за собою валун, Зоряна висмикнула з-під вірьовки руку.

Арсен цього не помітив.

– Люди, рятуйте! – щосили закричала дівчина.

Захмелілий хлопець тягнув її на глибоке, вода доходила вже до шиї. Неймовірним зусиллям Зоряна звільнила й другу руку. Піднявши обидві, різко пірнула, вислизаючи з куртки. Це вдалося. Коли виринула, віднесена течією на кілька метрів уперед, й оглянулась, Арсена не було видно ніде. Якось по-іншому хвилився Дністер: за тисячі років він надивився усього, але такого ще не бачив.

До берега підбігали люди з довколишніх обійсть. Двоє чоловіків кинулись у воду й попливли до Зоряни.

– Я сама! – кричала вона. – Сама допливу. Арсена рятуйте, він не вибереться, у нього камінь до ніг прив’язаний.

– Де, де його шукати? – навперебій запитували добровільні рятувальники.

Тільки через півгодини знайшли й підняли на берег тіло: річка віднесла потопельника на кількадесят метрів за течією. І валун не втримав на місці.

Зоряна не йшла з берега. Люди познімали із себе все, що могли, і змусили дівчину перевдягнутися в сухе. Тим часом підоспіли її батьки й повели дивом врятовану дочку додому. Вона тремтіла від холоду й щойно пережитого, від шоку то сміялася, то плакала. Сміялася з радості, що не потонула, і плакала, бо Арсена вже нема. Яка не яка, а людина, та ще й молода. І що хлопцеві в голову забрело?! Лихий чи горілка поплутали, позбавили здорового глузду.

...До університетської аудиторії Зоряна повернулася через місяць. Примусова купіль у Дністрі, смерть Арсена, набридання надміру допитливих сусідів, пояснення слідчому далися взнаки, й дівчині довелося лікуватись у психоневрологічному диспансері. Вона й досі здригається, коли десь бачить мотузку. А на місце двох зустрічей – першої та останньої віднесла вінок.

Богдан Мельничук