Жінка-УКРАЇНКА

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у своїй історико-релігійній монографії «Дохристиянські віру­вання українського народу» пише: «Усе життя первісної людини було наповнене різними обряда­ми культу та найрізнішими повір’ями. Від самого народження аж до смерті людина жила в обрядах, то в своїх домашніх, то в обрядах публічних чи свя­тах. Добрі божества допомагали їй, але було бага­то й такого, від чого треба було боронитися. І так в умилостивленні богів добрих і в убезпеченні се­бе від злого, проходило все життя людини. І всі її зви­чайний об­ряди та повір'я випливали з своєї віри, як висновок».

Цю ж думку продовжує сучасний етнограф, філо­соф і поет Микола Ткач у своєму дослідженні «Де­рево роду, (виданому 1995 р. МПП «Анфас»): «От­же, звичай є непорушним законом життя роду (народу). Він покликаний, відповідно до родової особливості, формувати та оберігати людину від по­рушення ладу як у ній самій, суспільстві людей, так і в довкіллі... Наші предки свято вірили, oо саме від обрядового дійства багато в чому залежить жит­тя їх самих, їхніх дітей, внуків і правнуків. Прове­дення обрядової дії не може бути довільним, воно  має відповідати певним часовим змінам: у природі, суспільстві, житті роду та окремої людини. Так, скажімо, календарні обряди проводяться в періоди що пов’язані з астрономічними змінами в річному русі Землі й Сонця, змінами квадр місяця, впливом інших планет і сузір’їв. Родинні обряди проводять­ся в час вікових чи соціальних змін в житті окре­мої людини, сім’ї, роду (народу). Всі ці обставини зумовлюють те, що обряд з одного боку інсценізує минуле, а з іншого – програмує майбутнє. І, таким чином, сполучає в собі триєдине буття: світ пращурів, світ сучасників і світ нащадків. Він є ніби перехідним місточком, по якому земне переходить в небесне, а небесне відлунює в земному житті».

І, нарешті, етнограф Галина Лозко у своїй книзі «Ук­раїнське язичництво». – К.: Український центр ду­ховної культури, 1994, стверджує: «Сьогодні нове – це добре забуте старе. Не дивно, що ми все частіше перечитуємо, переосмислюємо нашу історію, звер­таємось до пам’ яток нашого минулого, щоб збаг­нути, що ми втратили і чим збагатилися за останнє тисячоліття. Ми з подивом відкриваємо для себе глибинні традиції наших предків, їхню природже­ну мудрість, гармонію єднання з космосом, яку ми майже втратили».

Тож чи не час повертатися до рідних святинь?

Не маючи чим замінити культуру давніх богів, християнство створювало легенди про святих му­чеників і пристосовувало їх до свят рідної віри. Святі стали вважатися покровителями різних ремесел, за­хисниками проти стихійного лиха тощо. Обрядова практика рідної віри не зникла з прийняттям християнства ні серед народних мас, ні серед освіче­ного князівсько-боярського середовища. Загально­визнано, що Русь перед християнізацією  була  державою  з  глибокою  культурною  традицією.

Похід дівчат у луг чи гай  по калину

До прекрасних давньоукраїнських, тепер, на жаль, забутих передвесільних звичаїв належить похід дівчат по калину, що проводився між Першою і Другою Пречистими, а саме – з кінця серпня до 20-х чисел вересня, тобто напередодні теж  втраче­ного свята Рода-Рожаниць.

…Святково одягнені дівчата, у вінках, збиралися  гуртами, і  йшли по калину на луг чи  у ліс. Цей похід  був дуже урочистий і веселий, супро­воджувався співами, іграми, хороводами – туди й назад. З дівчатами йшли також діти-підлітки 9-14 років – як хлопчики, так і дівчатка.

Прийшовши на луг чи до лісу, дівчата знаходи­ли перший кущ калини-«первака», співали та води­ли навколо нього хороводи, проводили ігри. Потім сідали навколо куша і всі разом полуднували. А на­бирали з собою дівчата чимало смачної святочної  їжі, якою пригощали й дітей, що були з ними. За їжею та під час ігор  лунали жарти, загадки та співи любовного змісту із загадуванням імен своїх хлопців. До цього часу калини ніхто не ламав. Закінчивши частування, дівчата з усіх боків «напа­дали» на цей кущ. Кожна дівчина з першої злама­ної гілки брала дві ягідки в рот, промовляючи чарівні слова про кохання та свого обранця.

Обламавши пер­ший кущ, водили хороводи зі співами та з пучками калини в руках, підіймаючи їх догори, опускаючи донизу, прикладали до обличчя, перекладали з однієї руки в іншу. Знову жартували, знову проводили ве­селі забави, фарбували одна одну ягодами. По закінченні тут же вплітали гілочки калини в свої вінки, оздоблювали нею коси.  Додому повер­талися у веселому настрої, з піснями і хороводами.

Під вечір хлопці виходили зустрічати дівчат. Вони робили засідку і, коли дівчата підходили, вискакували з неї, намагалися відняти пучки калини, фарбували дівчат  ягодами, а дівчата – хлопців. У село входи­ли гучною юрбою, усі нафарбовані, наче загримовані. Інколи й парубочі сорочки були  червоними. Всі потішалися з цієї забави.

Кожну дівчину з калиною вдома зустрічала ма­ти – на своєму подвір’ї  чи у воротях, брала з її  рук  китицю й примовляла: «Будь, доню, і ти червоною та здоровою кали­ною, незайманою та чистою до вінця! А ти, калино, будь гожою на коровай, гільце, квітки весільні та хрестинні, на здоров’я людям, на добро нашому двору...».

Цим звичаєм дівчата символічно «повідомля­ли» про своє повноліття, готовність до шлюбу. Ка­лина - уособлення жіночої плідності. Присутність дітей ритуально необхідна як продовження роду, а гостинці дітям (бублики, горішки, цукерки, яблу­ка) – дівоча  пожертва   богиням  Рожаницям.

Свято Роду-Рожаниць

І на небі, й на землі
Та й гарная вість,
Що в нашої Марусечки
Та синок єсть.
Ой спасибі тому ковалю,
Що сковав дитину,
Під сію годину.
І ковав, і хотів,
І куючи, не впотів.
І ніжками не тупав
І в рученьки не хукав,
І добро, і тепло
Добувати було.

Серед багатьох осінніх свят виділяються суто жіночі, так звані «осенини» або «осінки». Пізніше вони тісно переплелися з християнськими, якими церква вшановувала святих жінок-великомучениць, найперше Богородицю – на Другу Пречисту і По­крову. Наприклад,  св. Варвара – покровителька теслярів, мулярів, ремісників та захисниця заміжніх жінок, св.Катерина– оберігає дівочу чис­тоту  ( раніше цього дня відзначали Свято Дівочої Долі).

Ще в дохристиянські часи, в останню п’ятницю жовтня, проводили День Мокоші– покровительки здоров’я родини, жіночо­го рукоділля, цілительки, берегині домашнього  вогнища. Приносять їй у жертву прядиво, полотно, а наступного дня почина­ють великі роботи (ткан­ня, вишивання, пошиття одягу тощо). У п ‘ятницю взагалі забороняється працювати голкою та ножицями, ве­ретеном, бо в цей день, за повір’ям, душі покійних родичів відвідують свій рід, але пряля їх не бачить (за Г.Лозко). У цей день християнська церква вша­новує св.Параскеву, і свято на її честь називається Параскеви-П’ятниці.

В прадавній українській культурі особа жінки домінує над чоловіком. Вона – охоронець родин­ного вогнища, мати і вихователька дітей. Вона про­довжує рід людський, формує духовний світ май­бутнього покоління.

Образ жінки стоїть у центрі весняно-літньої й осінньої календарної обрядовості, народної поезії та фольклору. Чи не тому дослідники налічують  кілька мільйонів народних пісень різних жанрів, почесне місце у яких займає мати, жінка-трудівниця, її кло­поти і турботи (за Є.Товстухою).

Чи не найцікавішим у осінньому календарі жіно­чих свят є день Рода-Рожаниць, що християнсь­кою церквою відзначається 21 вересня, на Другу Пречисту. За ст.ст. 8 і 9 вересня наші пращу­ри проводили свято Рода – духу предків, покрови­телів родини, хати, родоначальника життя. Його супроводжували жіночі божества Рожаниці – мати й дочка, які були поєднані з зірками. Вважалося, що кожна людина при народженні отримує свою зірку, що  згасає, коли та помирає.

«Рожаниця оберігала вагітну від злого слова, ли­хого ока, злих духів як  вдень, так і вночі, додавала змореній майбутній матері сил, терпіння, душевної рівноваги і снаги, щоб народити здорову, доноше­ну дитину. Це божество пильнувало також здоров’я і душу породіллі, її родини, оселі. Отже, глибока повага до своїх пращурів, батьків, особливо матері, була закладена  в  матрицях спадковості наших да­леких предків ще за сивої-сивої давнини» – пише лікар-терапевт Євген Товстуха у своїй книзі: Ук­раїнська народна медицина.– К.: Рось, 1994).

Митрополит Іларіон у своєму, згаданому вище творі, відзначає:

«Рожаниці – це богині людської долі, як грецькі Мойри чи латинські Парки, це феї, що появляються при народженні дітей. У нас Рожаниці святкували на Собор Богородиці. (Отже, змішу­вали ці два свята – язичницьке і християнське). Справляли це свято так,що справляли трапезу з «крупичного хліба, сира й добровонного вина», пи­ли, їли і співали Тропаря  Різдва Богородиці».

Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви у вигляді хліба, меду, каші (куті). Так, у Софії Київській, у перші роки її існування,  збиралися язичники на свої стародавні свята. Пізніше це стурбувало священиків, і  відпра­ви  суворо  заборонялися.

Найдавніші зображення Рода і Рожаниць зна­ходять археологи: це невеличкі скульптурки у ви­гляді пари (як близнюки), що вважалося ознакою найвищої святості і плодючості –їх, вірогідно, мала кожне подружжя.

У нашого народу є багаті традиції, по’язані з на­родженням дитини. Поява на світ нового члена сім’ї споконвіку для всієї родини є великою подією і відповідно супроводжувалася  різноманітними об­рядами. Їх хранителькою була народна аку­шерка – баба-повитуха (баба-бранка, баба-пупорізка), яка не лише допомогала породіллі, а й виконувала різноманітні функції ритуального ха­рактеру. Ще за часів Трипільської культури ці жінки вважалися жрицями язичницького культу, тобто посеред­ницями між людьми і міфічними істотами-Рожаницями, а пізніше – між родиною і церквою. Вони полегшували пологи, допомагали новонародженим, вводили дитину в рід, навчали молодих батьків, як доглядати маля.

І сьогодні родильні звичаї, об’єднані у кілька­денний обряд, що супроводжуються прекрасними піснями, зберігають давні традиції, і так само, які в усі часи, вводять дитину в життя, в родину, при­лучають до своєї сім’ї. Недарма і в пісні співається: «Да нема древа ряснішого над калину. Да нема ро­ду ріднішого над дитину».

В одному з фольклорних вечорів, що прово­дилися  у 90-х роках мин.стол. у Київському місько­му будинку вчителя, брала участь справжня баба-повитуха Ганна Филимонівна Коваль – керівник фольклорно-етнографічного гурту «Брикса» села Бохоники Вінницького району Вінницької області. У програмі «Щоб було дитя вродливе, щоб було ди­тя щасливе» були відтворені обрядові дійства: Ро­дини. Хрестини.Похрестини. Потретини, що й дотепер частково  збереглися на Поділлі.

... Вийшла на сцену маленька, сива жіночка в українському вбранні, яка прийняла на свої натру­джені руки  на той час більше як 200 немовлят. Бігли до Ган­ни Филимонівни і з навколишніх сіл, клали хліби­ну на рушник (коли хотіли, щоб народився хлопчик), чи на хустку, коли чекали на донечку. Можна сказати, півсела навчилося у цієї справжньої Берегині  роду  людського давнім народним звичаям: і як очи­щати породіллю, і що при цьому примовляти, і яких пісень колискових співати…

Скільки народної мудрості було в тих настав­ляннях та наученнях: при вагітній не можна лихо­словити та сваритися; вагітну жінку слід всіляко оберігати. Якщо жінка, яка чекає дитину, щось про­сить, ні в якому разі їй не можна відмовити, інак­ше миші погризуть збіжжя; красти – боронь, Боже, – у дитини буде родима пляма у вигляді того, що взяла без дозволу. Шість тижнів не виходити ніку­ди, дитини не показувати, щоб ніхто не зурочив. А якщо й виходити, то шпильку свячену слід носити від пристріту. Та не згубити сповивача, стрічки, мо­тузки–того,чим зав’язували дитину, бо на весь вік можна залишитися одинокою.Отакі  мудрі життєві настанови почули присутні того незабутнього вечора.

Родини. Хрестини. Похрестини. Потретини

Багато цікавих звичаїв нагадали того незабут­нього вечора, любовно організованого Всеук­раїнським товариством «Просвіта» ім. Т.Шевченка, Українським державним центром культурних ініціатив з допомогою Вінницького обласного уп­равління культури (консультант – кандидат істо­ричних наук Світлана Творун). Було показано, як проводяться перші обрядові відвідини молодої матері. Молодиці приносять дарунки: бублики, печене м’ясо, яйця, варені яблука. Як зайшли, говорять:«Помогай, Бог! Як вас тут Бог милує? Чи живі, здорові?» Породілля відповідає: «Тільки осталися живі, жиру нема. «Нехай вже на синах та на дочках виростає жир. На тобі гостинця та закладай бочки, де були сини й дочки». Гостей запрошують сідати, пригощають, після  чого  вони розходяться .А ще співають:

Молодій мамі кинемо по таляру.
Хай росте дитя родині
На честь і славу.

Хрестини раніше намагалися зробити у  день народження, оскільки, за звичаєм, до цього матері не можна  годувати дитину Крижмо, у  яке загортають немовля, має бути чистеньке, біленьке, «тільки не з квіточками, бо буде лице цяточками». Головними дійовими особами обряду є кум і кума (або кілька кумів). Якщо якась пара – неодружені парубок і дівка, їм дарували по два калачі і дві квітки, щоб швидше були в парі. Баба-повитуха, викупавши дитину, сповиває її і кладе туди шматочок хліба, сіль, вугілля, глину з печі – печину, та залізну невелику річ. При цьому навчає куму робити те саме, і коли хтось із поганим оком на дорозі зустрічається, слід приказувати: «Сіль тобі в очі, печина тобі в зуби, залізяка на груди!». На покуті баба стелить кожух і кладе на нього дитину. Кума в цей час бере зі сто­лу цілушку від хліба, кладе в пазуху і ніби до себе говорить: «Щоб на все добре було». Після цього ко­жух з дитиною кладуть на вишиту подушку і з чо­тирьох кінців батьки і куми піднімають його, тричі приказуючи: «На щастя, на здоpов’я, на многії літа!». Нарешті баба передає дитину кумові, говорячи (тричі): «Даю вам народжене, принесіть хрещене». Далі кум віддає дитину кумі (якщо хлопчик, то на порозі, якщо дівчинка – через гребінь). І несуть її  так само – відповідно до статі, ступаючи  з правої ноги. Прийшовши з церкви, гості несуть багато їжі й подарунків. Обов’язково приносять хліб. Вшановують дитину, батьків, бабу-повитуху:

Ой ми вчора на родинах були,
А сьогодні на хрестини прийшли.
А ми прийшли з божого дому,
Принесли дитину додому.
Дитина хрещена
Через куми принесена.

Баба, в свою чергу, кожному з присутніх дарує «квітку» (букетик з колосків жита, квітів, калини, барвінку), щоб дитині життя було здоровим, щас­ливим, гарним і з рідною землею пов’язаним, ні в чому щоб вона не мала потреби, як той, хто завжди має хліб. Здійснюючи ритуал, баба приказує: «Даю вам «квітку», щоб добре жилося, щоб наша дити­на була велична, як квітка на хрестинах; скільки квіточок, щоб стільки було діточок». «Квітку» з хре­стин кожний обов’язково мав принести додому.

Панове-гості, та собі погадайте_,
За квітки хоч по грошу кидайте...

На тарілочку кидали золоті та мідні гроші (а на вечорі в Будинку вчителя – паперові), приймаючи ще й калача. А наступного дня, на похрестинах, везли бабу в шинок «віяти» її гроші: мідяки, на горілочку, золоті – на закусочку. Про це також є пісня: 

Запрягайте, запрягайте
Да шістнадцять пар волів,
Да повезем бабусеньку у пиво...

Третього дня – на потретини – гуляли за раху­нок кума, який усіх частував горілкою, «щоб не би­ли дитини на вулиці» і «щоб у неї не кидали каміння»...

Да чотирнадцять пар волів,
Да повезем пана-кума у пиво.
Запрягайте да дванадцять пар волів,
Да повезем пані-куму у пиво...

У творчій спадщині видатного вченого-етнографа Павла Чубинського є цікавий опис родильних і хрестильних звичаїв..Вони включені у збірку йоґо праць під назвою «Мудрість віків».– К.: Мистецтво, 1995.– Книги 1 і 2.

Обряд «зливок» здійснюється або на другий день «хрестин», разом з похрестинами, або ж похрести-ни на другий, а зливки на третій день. Обидві ці святкові дії, поєднані разом, проюдяться таким чи­ном: вранці баба приносить непочатої води (такої, котрої ніхто не пив і не брав), кладе в ночви «нав­хрест» (тобто хрестоподібно) калини, гвоздики, вівса, любистку, рути, барвінку і взагалі всілякого «зілля», ставить посеред хати, і породілля зливає бабі воду на руки над ночвами, приказуючи: «Ти, мені, ба­бусю, очищала душу, а я тобі очищаю руки». Баба відповідає: «Нехай тобі, онучко, Бог простить гріхи». Зливання повторюється три рази. Потім породілля  б’є три поклони: «Прости мене, Господи, і ви, старі люди». – «Нехай тебе Бог прощає». Тоді породілля дає бабі сім пирогів і намітку (цей подарунок на­зивається «пупець»). З корита воду зливають у горшик, і якщо дитина хворіє «жовтяницею» (жовту­хою), то з цієї води роблять для нього купіль.

Є деякі відмінності у проведенні «зливок» у різних місцевостях. Трохи інакше його показувала і Ганна Филимонівна. Схожий на подільський варіант записав в одному з сіл Чернігівщини етнограф і фольклорист Опанас Маркович:«... положать Да баба візьме, породіллю поставить долі, да із того горшка да і ллє їй воду ту, що із вербою, на руки, то вона й помиє; да тогді так, у праву руку й наллє води, – то вона і пустить так – по ліктю, а другу руку піддержує так, щоб бігла вода; да тую воду, що біжить по руці, да вже у рот хапа та й п ‘є ту воду. І на другу руку так же. Аж тричі пускає воду на обидві руки. А тогді дасть породіллі тую воду; то породілля вже бабі ллє на руки, а баба миє; да й баба так само пускає во­ду по руках, да їй (породіллі) дає воду ту пити із рук. Тогді вже баба візьме да горщик поставить з водою, ту воду поставить. Як хлопчик, то породілля правою ногою на сокирі стоятиме, а як - дівчина, дак на гребені да голку додолу» («Фольклорні записи Марка Вовчка та Опанаса Марковича». – К.: Наукова думка, 1983).

Народилася дитина. Засвітилася нова зоря. Свя­то не тільки для батьків, а й для всієї родини, ро­ду і народу.

Піклуючись про духовне відродження, не слід забувати про головне – відродження генофонду нації, адже в Україні статистичні дані народжува­ності свідчать не на користь держави.Отже, насам­перед, варто приділити увагу родині та родинному вихованню. Бо  сім’я – це святиня людського духу, заповіт і заповідник народних чеснот, вихователь­ка   поколінь,що підростають..

Сьогодні, у часи економічної, політичної і ду­ховної кризи, люди, втомившись від всіляких не­гараздів, усе більше починають повертатися до на­родних витоків, до неписаних законів народної педагогіки, вивіреної тисячолітнім досвідом наших предків, до відновлення традицій української родинно-побутової культури, втраченої останнім ча­сом.

І хочеться вклонитися тим жінкам-трудівницям, які зуміли зберегти багатство творчої душі народу – багатоголосну пісню, розкішні вишивки, обрядові дійства, звичаєву мудрість – все, що залишили нам у спадок минулі покоління.

У полі калина,
У полі червона
Хорошенько цвіте.
Ой, роду наш красний,
Роду наш прекрасний!
Не цураймося,
Признаваймося –
Небагацько нас є.

Ольга РУТКОВСЬКА.

З книги «Забуте і воскресле». Т. І, Київ, 2007. –с. 70-78.