Жінка-УКРАЇНКА

День 4 вересня став чорним для сотень українських воїнів-зв’язківців, які прощалися зі своїм другом, командиром, бойовим побратимом та Справжньою Людиною, комбригом полковником Борисом Кифоренком… Більше півтисячі людей того дня прийшли до Одеського гарнізонного Будинку офіцерів, аби провести в останню путь загиблого у бою під Іловайськом офіцера…

Борис Кифоренко, як розповідають буквально всі, хто знав цю людину, був великим життєлюбом, веселим, доброзичливим та компанійським чоловіком. А як офіцер, говорять його колишні підлеглі та друзі, полковник Борис Кифоренко був вимогливим, але надзвичайно справедливим командиром. Ніхто, згадують у частині, хто б не звернувся до комбрига за допомогою, не уходив від нього з невирішеним питанням – командир допомагав усім…

Борис Кифоренко народився у Вінниці 11 квітня 1974 року. Ріс і навчався хлопчина у дуже красивому мальовничому селі Демівка Чечельницкого району Вінницької області. Це – старовинне село, яке багато чого пережило протягом своєї понад півтисячолітньої історії – і монголо-татарську навалу, і гайдамацький рух, і багато війн. Мати Бориса, Ірина Василівна, працює завучем у школі, тож із звитяжною історією рідного краю хлопець був знайомий добре.

Демівка розташована між селами Берізки-Чечельницькі та Ольгопіль поблизу соснового лісу та гори. Місцевість – краса неповторна! А у лісі, лише в 4 кілометрах від села, стояла ракетна частина. Можливо, ще й під враженнями від вигляду мужніх захисників Вітчизни хлопець вирішив обрати військову долю – після закінчення у 1991 році середньої школи він вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв’язку.

У 1996 році молодий лейтенант Борис Кифоренко приїхав до Одеси й служив там 18 років, до самого початку цьогорічної неоголошеної війни…

Служба Борису Борисовичу завжди подобалася, він знав службу й тому швидко ріс у кар’єрному плані. Судіть самі: у червні дев’яносто шостого новоспечений офіцер був призначений на посаду помічника начальника технічної частини по засобах зв’язку полку зв’язку корпусу Військ ППО, а вже через 11 місяців доручили командувати телефонною ротою. Згодом – рота матеріально-технічного забезпечення  полку зв’язку, а ще менше ніж за два з половиною роки – вже посада начальника штабу – першого заступника командира батальйону зв’язку рухомого командного пункту полку зв’язку.

У 2004 році майор Борис Кифоренко закінчив факультет підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня Національної академії оборони України та повернувся до Одеси, яка вже стала для офіцера рідною. За 10 років служби у Перлині біля моря після академії Борис Борисович виріс з начальника штабу – першого заступника командира телеграфно-телефонного батальйону полку зв’язку до начальника інформаційно-телекомунікаційного вузла окремого полку зв’язку Повітряного командування “Південь” Повітряних Сил Збройних Сил України. У квітні ж цього року він був призначений на посаду командира окремої бригади зв’язку оперативного командування “Південь”, що дислокується на Дніпропетровщині.

Цей рік розпочався для Бориса Кифоренка невдало – захворів батько, сімдесятирічний Борис Миколайович, захворів і він сам. Вже відбулося призначення на посаду комбрига, а сам новопризначений комбриг знаходився у госпіталі, де його прооперували…

Щойно лікарі дозволили йому повертатися до виконання службових обов’язків, офіцер кулею полетів у бригаду. За кілька днів прийняв справи та посаду та – на Донбас, у зону проведення антитерористичної операції…

– Нам довелося прослужити разом лише два з половиною місяці, та за цей незначний час я переконався: настільки цілеспрямованих, грамотних та справедливих командирів раніше мені зустрічати не доводилося, – говорить про комбрига його «комісар» – заступник по роботі з особовим складом підполковник Павло Хмарський. – Як офіцер-вихователь, я був просто у захваті від нового командира! Адже, між нами говорячи, Борис Борисович перебрав на себе значну частину моєї роботи – у бригаді навіть жартували, що відтепер в частині два «замполіти»!.. Життєрадісний, перспективний офіцер, прекрасна людина – всі бачили його вже в недалекому майбутньому генералом, та й він сам, мабуть, був упевнений в тому, що стане генералом! Все обірвала російська граната в сім тридцять ранку 29 серпня під Іловайськом…

Велика колона техніки та особового складу відразу декількох різних військових частин та добровольчих батальйонів з Іловайська вийшла о шостій ранку й пішла на прорив з котла. А за півтори години українські вояки потрапили у засідку. Бійня була страшною, загинули й зазнали поранень не десятки - сотні людей. Хвилин 35 по колоні лупили з гармат 2А42 – озброєння бойових машин піхоти БМП-2, гранатометів та стрілецької зброї, включаючи крупнокаліберні кулемети. В уазик, у якому їхав комбриг Кифоренко, влучив постріл з гранатомета. Майор та капітан, які сиділи на задніх сидіннях, загинули одразу, а командира та водія, старшого солдата Павла Шапошникова, вибуховою хвилею викинуло з машини. Водій отримав контузію та численні осколкові поранення кінцівок, а командирові перебило обидві руки й ноги. Поранення були дуже важкими, хоча, напевно, якби б полковникові Кифоренку своєчасно надали медичну допомогу, він, мабуть, і вижив би… Та допомоги від росіян, а саме вони, а не місцеві сепаратисти обстрілювали колону, чекати не доводилося…
Поранений водій підповз до свого командира та хвилин 15 вони ще розмовляли, поки до понівеченого уазика не під’їхала російська БМП-2. Усе – як має бути, десантники з російськими шевронами на рукавах, вони навіть не намагалися приховати свого походження! Обом пораненим вони зв’язали руки скотчем та кинули напризволяще, поїхавши далі. У Павла, на щастя, поранення були легкими, а ось Борис Борисович по-справжньому стікав кров’ю. І так – ще довгих чотири години… А потім “легких” поранених росіяни забрали з собою, а «важких» залишили помирати під спекотним серпневим сонцем. Це – у кращому випадку, в гіршому ж… Коли ворог завантажував на машини тих із поранених, які могли самі пересуватися, наші хлопці чули постріли й інакше ніж добиванням поранених природу й причину цих одиночних пострілів та коротких, економних черг, хлопці пояснити не можуть. Причому, чули ці постріли і Шапошников, і інші люди навіть з інших частин, яким пощастило тоді вціліти у розбитій колоні…

– Ховали Бориса у селі Авангард, передмісті Одеси, – із сумом розповідає друг загиблого, який довгий час служив із ним в Одесі, а зараз є заступником командира однієї з частин Вінницького гарнізону з озброєння, підполковник Валентин Шевчук. – Народу на похороні було – просто тьма! Щонайменше – півтисячі чоловік… Прощалися з Борисом у гарнізонному Будинку офіцерів, причому міліція мусила перекривати дорогу – так людно було того дня біля ГБО…

Справжній український офіцер, справжній полковник і Справжня Людина, Борис Кифоренко загинув у самому розквіті сил, щойно зустрівши свою сорокову весну. А залишилися в нього молода тридцятидворічна вдова Ірина з двома доньками на руках – старшій, Вероніці, виповнилося 13 років, а найменшій, Мариночці, лише півтора рочки… Хочеться вірити, що друзі загиблого комбрига та його товариші по службі не залишать сім’ю, а його загибель не буде марною, і наша Україна вистоїть у цю годину лихоліття – вистоїть та зміцніє!

/files/ddd.jpgОлексій Тригуб
http://www.krula.com.ua