Жінка-УКРАЇНКА

Юлія Григорук

Зустріч весни

Розлучились й зустрілися знову
Той хлопчина і це дівча.
Про прекрасне їхню розмову
Навіть вітер не помічав.
Лиш на березі океану
Знов зустрілись вони разом,
Він вітрильником виплив з туману,
Бо почув її серця зов.
Прихилити він ладен небо
Для кохання свого, й зірки.
Та дівчині нічого не треба,
Хай пливуть за роками роки.
Тільки б поруч завжди був милий
І підставив мужнє плече,
І щоб разом вони прожили
Ще багато сотень ночей.
Та хлопчина - моряк завзятий,
Манить небо його й глибина.
Океан - величезне свято!
Чом кохана його сумна?
Мабуть, важко їй зрозуміти
І прийняти розлуку знов,
Щоб у море знов відпустити
Довгожданну свою любов...
Як прекрасно знову відчути
Навкруги морську тишину.
Вітер віє і сонце сходить,
І чекають вони весну.
Він - у хвилях, де сонце й море
Розділяють небесну блакить,
А вона - на землі, у горах,
Довгожданну очікують мить,
Як на обрії знову вітрильник
Виглядатиме миле дівча,
А на ньому - моряк всесильний,
Хоч недавно було хлопча.
Як обійме він щиро кохану,
Поцілує усмішку ясну,
І подякує долі, що разом
Знов зустріли вони весну.

Воскова плакала свіча

Воскова плакала свіча,
Горіла й плакала одразу.
Ніхто цього й не поміча.
Не в силі стримати образу...
Про неї вже весь світ забув,
Хоча вона дарує світло.
Маленький вогник у теплі тонув,
І сльози крапали додолу непомітно.
Ніхто не знав, яка її біда,
Ніхто не зжалився над нею опівночі.
Вона згорала, зовсім молода,
І меншала потроху неохоче.
Вона згорала. Згасла аж до тла,
Зоставивши сльозу тихенько, нишком...
І навіть не дізналась, що жила,
Аби хтось закінчив читати книжку.

Лише сьогодні

Ми живемо лише сьогодні,
Бо в минуле перекриті дороги.
Набридли вже сірі будні,
І совість, впущена під ноги.
Лиш спогади залишились,
І фото зосталось на пам'ять,
А так, вже усе віджило,
Хіба не померло кохання.
Залишилась ностальгія,
Що душу на шмаття крає,
І світу з-за неї не видно,
Бо небо її безкрає.
А жити потрібно сьогодні
Уперше, немов востаннє,
Покинути сірі будні,
Збагнути силу кохання.
Бо завтра може й не бути,
Життя не стоїть на місці.
Сьогодні живем майбутнім,
А завтра у ньому тісно.
А жити потрібно на повну,
Із вірою у майбутнє,
І мить цінувати кожну,
І знати: лише сьогодні...

Коли тобі важко

Коли тобі важко, то треба щосили триматись,
І, стиснувши зуби, підвестись і далі йти.
І, попри поразки, все рівно з колін підійматись.
Лиш тільки тоді досягнеш своєї мети.
Коли тобі боляче - треба, як можеш, терпіти,
Щоб ворог ніколи не бачив твоєї сльози.
Кохати, дружити, творити і просто жити!
І не боятись нічого, навіть грози.
Коли тобі холодно - треба швиденько зігрітись
Й усіх обігріти теплом своєї душі.
І бути уважним до кожного, гідно жити,
І не зважати на бурі, чи то дощі.
Коли тобі страшно - потрібно зібрати всю мужність,
Хоч серце щемить, - все рівно здолати свій страх.
А загалом - не можна бути байдужим.
І твердо тримати ввесь світ на своїх ногах.

Татку

"Відчепися від мене, дитино!
Я не твій! І не буду твоїм" -
Ти покинув мене, сиротину,
На поталу грядущих днів.
Не було в мене щастя доволі,
І дитинство моє пішло.
Я сама, як билина в полі.
Не зігрієш своїм теплом.
Я, мов пташка, маленька, безкрила,
Що не може злетіть в височінь.
Подаруй мені, Боже, сили,
Щоб хоч трохи підвестись з колін.
Подаруй мені, Боже, волю,
Щоб хоч трохи вільніша була,
Щоб моя стражденна доля
Краплю щастя мені дала.
Розумію, усе це марно.
Світ посіяв у серці страх.
Але ж я не така бездарна,
Щоб скитатись по білих світах.

Попереду гори, позаду - верхів'я сосен,
А в небі хмарини зіткані із води.
Я вмочую ноги в холодні травневі роси,
Що змиють у серці твої далекі сліди.
Нам зовсім не легко піднятись у синю далеч
Туди, де у висі здіймалися віщі дуби.
А сльози солоні, і краплі на віях зостались,
Лишивши у травах сотні маленьких "якби"...