Жінка-УКРАЇНКА

Новела

Хоч так крути, хоч сяк, а Катерині було вигідно, щоб її чоловік... помер. І чим швидше, тим краще. Він часто хворів, заледве викарабкувався з однієї напасті, як реп’яхом прилипала інша болячка, однак жодна з них не була смертельною. Довгими зимовими ночами, не маючи сну через надсадний Петрів кашель, що чіплявся від найменшої застуди, Катерина розмірковувала, як би то прискорити чоловікову кончину. Те, що вона не за горами, ­– зрозуміло, бо ж чоловік старший од неї на десяток літ, уже давненько на пенсії, але наскільки це все затягнеться – відомо тільки Богові. А сам Петро до могили, певна річ, не поспішав.

Та чекати манни з неба було не в характері Катерини. Тим більше, що в її розмисли стукала, ніби підпихала в плечі, невлаштованість. Точніше, тіснота в квартирі. Як не переставляй меблі, не наталовуй комірчини, а з двома Катерининими дітьми від першого чоловіка – дорослими сином та дочкою – у двокімнатній “хрущовці” тісно. Плутаються то одне, то інше під ногами, псують до решти настрій, і без того зіпсований на ринку, де торгувала овочами. А не стало б Петра – жили б по-іншому. Не тільки просторіше, а й із надією на краще майбутнє дітей.

Останнім часом не було таких дня і ночі, аби жінка не шкодувала, що пустила Петра в хату. Спочатку, відразу після переселення сюди, коли він ще шоферував, то неабияк допомогав грішми. Своїх дітей не мав, тож Катерининим не шкодував. По суті, вони й інститутські дипломи здобули за ті гроші. Бо біологічний батько, тобто перший чоловік Катерини, повіявся до Росії на заробітки – й за ним пропав і слід. Переказували їй, що має там нову сім’ю, дітей. А нажитих із Катериною ніби викреслив із пам’яті. Петро ж опинився тут, у цій квартирі, коли його дружина злигалась із міліціонером. І облаштували дільце так, що чоловік після розлучення на вулиці опинивсь, а помешкання коханцям залишилося.

Отоді Катерина й погодилася прийняти Петра до себе. Знала його як постійного покупця – чемного, спокійного, не перебірливого. І не скупого: завжди від копійок при розрахунку відмовлявся. Та й згодом, коли підкріпили почуття записами у паспортах, сімейними грішми дружина розпоряджалася. Петро віддавав їй усю зарплату, залишаючи собі кілька десяток на дріб’язкові витрати, не пив і не курив, а Катерина керувала фінансами так, щоб на все вистачало. Насамперед, звісно, дітям вділяла, щоб не гірше від інших були взуті й одягнуті, не почувались обділеними. А собі та чоловікові – й з “гуманітарки” можна.Так тривало років десять.

А потім Петра випхали на пенсію – і ніби джерело зміліло. Тих копійок, що раз на місяць листоноша приносила чоловікові, на два-три дні вистачало. І на ринку виручка в Катерини зменшилася, бо ж довкола крамничок, крамниць та універсамів набудували, багаті там закупляються, а з бідних який зиск. До того ж, син та дочка, хоч і з дипломами, роботи знайти не могли, доводилося й далі їх утримувати.

Та ще клята тіснота! Якби було більше помешкання, то, може, й зятьок прибився б, бо у Регіни вік майже критичний для заміжжя. Андрій ще може погуляти, знайде собі пару і в тридцять, а дочці не бажано в старих дівках засиджуватись. А куди його вести, того зятя?! Ні, Петра таки треба позбуватися!

У тріскучі морози посилала чоловіка до гастроному і вдавала, що не може знайти шарфа та рукавиці – обходилося нежитем і тим таки кашлем. Раз у раз Катерина навмисно робила в помешканні протяги, відчиняючи навстіж вікна і двері, але від запалення легень Петра Бог милував. Велику надію мала на Петрову аденому простати – професійну хворобу чи не всіх водіїв та й загалом біду старших чоловіків. Уже й цілком відлучила Петра від сімейного ложа – може, швидше буде рости пухлина, в онкологічну переродиться. Катерина наплела чоловікові, що лікарі заборонили їй любов’ю займатися, хоча знала, що саме це може допомогти йому. “Так то й так”, – мирно сказав Петро, уникаючи чергової сварки, бо дружина спалахувала з найменшого приводу, й зануривсь у народну медицину. І – о диво! – не тільки уникнув онкологічного диспансеру, а й аналізи поліпшилися. Катерина, правда, підозрювала, що допомогли не лише трави, а й самотня сусідка, котра не раз запрошувала Петра чи то кран поремонтувати, чи лампочку вкрутити або шафу пересунути. Але то лише здогадки, не спійманий – не злодій.

Тим часом Петро і далі студіював книжки та брошури з народної медицини, бо аналізи показали не тільки добре, а й погане: малу кількість лейкоцитів у крові.

- Є загроза білокрів’я, – пояснив чоловік у відповідь на запитання дружини, – треба знову шукати народні засоби…

Катерина й собі заглянула в ту книжку, з якої він вичитував рецепти. Ще й Регіні показала, які фактори прискорюють перебіг хвороби.

- О! – радісно вигукнула дочка, яка була втаємничена у плани

матері. – Читай ось тут.

І обоє втупились у рядки: “При лейкемії на хворого неҐативно впливає випромінювання від телевізора чи комп’ютера”.

- То й що з того, доню? Він же не сідає за комп’ютер, та й телевізор майже не дивиться.

- Мамо, ти відстала від технічного прогресу. Знаєш, що таке «Wi-fi»?

- Якась китайська страва? – спробувала здогадатися Катерина.

Регіна розсміялася.

- Ну ти й темнота провінційна! Це пристрій для бездротового інтернету. Слухай уважно: в нас комп’ютер – у великій кімнаті, там, де вітчим сидить за столом і порпається, мов курка в смітті, у своїй макулатурі. Ось ми йому за спиною і поставимо “Wi-fi”, мовляв, щоб транслював інтернет на мій ноутбук у спальню. Випромінювання битиме вітчимові у спину, лупитиме по печінці, хребту, нирках. Вони довго не витримають… Тож не пошкодуй триста гривень на «Wi-fi”/, то така маленька коробочка, а користь з неї нам великою буде…

- Може й справді, доню…

Мати дістала із сумки гаманець. І вже увечері жовтувата коробочка спрутом присмокталася до комп’ютера, наставивши ріг-антену на Петрову спину. Андрієві наказали мовчати. На щастя, через кілька днів до хлопця зайшов товариш. Угледівши «Wi-fi» за спиною Петра, вигукнув:

- Дядьку, вам що, на цвинтар дочасно закортіло?!

І пояснив, у чому справа. А почувши, що в Петра ще й аналізи крові погані, аж за голову схопився.

Довелося мамі з донею вимикати «спрута» і навперебій пояснювати, що вони й не здогадувались, як він діє на організм людини. Безпечна після від’єднання від мережі жовтувата коробочка лягла на дно шухляди, а Катерина зітхнула:

• Ніби власноруч порвала і викинула триста гривень…
• Не поспішай з висновками, – прошепотіла дочка. – А раптом це

дало певний ефект. Усе-таки кілька днів опромінювало…

   Черговий аналіз підтвердив її слова: показники погіршилися. Мама й доня радісно потирали руки. А Петро ще наполегливіше взявся шукати порятунку в народній медицині. З’їздив до кількох цілителів, побував навіть у Наталії Земної – і на тумбочці біля ліжка виріс гайок зелених упаковочок із флакончиками з цілющими настоями. Незабаром навіть зовні стали помітними зміни на краще зі здоров’ям Петра: його обличчя порум’янішало, мова повеселішала, в очах з’явився живий блиск…

   Але Катерина не була б Катериною, якби відступила від свого. Знову погортала одну з книжок на чоловіковій тумбочці. Знахар Олександр Аксьонов радив “Як вилікувати 200 найпоширеніших хвороб». У цій книжці жінка вичитала фразу: «Лейкемія (рак крові) часто є наслідком чаклунства». Ось воно, те, що треба!

… Ворожку знайшла аж на Житомирщині. Баба, достеменно, як у казці, жила в дерев’яній хатині на краю лісу. Довго відмовлялася від чаклунства, пояснювала, що це може погано позначитися на Катерининих дітях, але замовниця наполягала на своєму. Кілька хрустких купюр із зображенням вежі Луцького замку та журавля, схожого на того, що бродив неподалік обійстя ворожки, допомогли владнати справу.

…Незабаром після того, як Петра провели в останню дорогу, Катерина і Регіна підшукали Андрієві багату наречену. Щоправда, з трирічною донечкою – “випадковим наслідком першого кохання”, як пояснювали теща і тесть. Цей “гріх молодості” вони пообіцяли компенсувати новенькою квартирою, й добродушний Андрій погодився на такі умови. До того ж, раз у раз натрапляв у шухляді під комп’ютером на інтернетівського «спрута» й розумів, що при непокорі ріг-антена може бути з волі сестри потай спрямована і в його спину. На щастя,  батьки нареченої дотримали слова, і незабаром після весілля молодята відсвяткували й новосілля.

А ще через місяць Катерина тішилася зятем. Не втомлювалася розказувати, який він добрий та чемний, як по-родинному називає її «мамою». Тільки та радість тривала недовго! Одного вечора зять і дочка посадили Катерину за стіл «для серйозної розмови». Вона тривала недовго:

- Мамо, у нас із Борисом незабаром буде поповнення, а тут, самі розумієте, тіснувато, – почала Регіна. – Тож ми купили вам хатину в селі. Недалеко, за сорок кілометрів від міста. Там і город є, кури та порося зможете тримати.

- Автобус двічі на день, коли матимете якусь нагальну потребу – приїдете до нас, – додав Борис. – І ми до вас будемо навідуватися, бо ось-ось машину придбаємо. А поки що пакуйте речі: я на ранок замовив «бусика».

Закусивши губу, щоб не заплакати, Катерина пішла до шафи. Насамперед демонстративно накинула на голову чорну хустку і зав’язала кінці на вузлик – мов на цвинтар збиралася.

…У цій хустині Катерині таки довелося йти на похорон. При першому ж виїзді новим авто Борис не справився з керуванням, розминаючись із “фурою”, наїхав на бетонну огорожу, і МНСники змушені були розрізати машину, щоб дістати бездиханне тіло Регіни. Борис із незначними травмами потрапив на лікарняне ліжко, а потім відбувсь умовним покаранням: адвокат переконав, що в аварії винен шофер вантажівки, який фарами осліпив Бориса. Про те, що права в нього куплені й досвіду їзди – ніякого, судді могли тільки здогадуватися.

…За іронією долі Регіну поховали поруч із вітчимом. Нинішньої весни Катерина, перед Великоднем прийшовши на цвинтар причепурювати могили, не могла вирішити, до котрої підійти раніше. До тієї, де лежить чоловік, якого сама ж згубила. Чи до тієї, де спочиває дочка, яка пішла із життя через мамин гріх з ворожінням на смерть. Катерина стояла і вагалася, бо якщо по правді, то любила обох – і Петра, і Регіну. Тільки дивною та любов була…

Богдан Мельничук

м. Тернопіль.
       25. 07–02. 08. 2014.