Жінка-УКРАЇНКА

Війна увірвалася в наше життя, немов цунамі, вихор, шторм, землетрус. Увірвалася і перекроїла все – плани на літо і на майбутнє, родинні і дружні зв’язки, спокій та впевненість у завтрашньому дні. Цю гібридну війну вітчизняні ЗМІ називають АТО, військовим конфліктом і т. д., але суть від цього, на жаль, не змінюється. І як тепер бути? Чим допомогти нашій армії, біженцям зі Сходу, солдатам, які отримали поранення? Кожен вирішує це питання по-своєму: хтось переказує кошти на спеціальні рахунки або знайомим волонтерам, інші опікуються біженцями, ще хтось – відвідує поранених вояків АТО, які проходять лікування в госпіталях.

Україна в ці буремні дні справді поділилася на «фронт» і «тил». Ми не говоримо про громадян, які вважають, що в країні нібито нічого не відчувається. Мова йде про тих небайдужих, які не змогли всидіти вдома і відправилися воювати. А також – «волонтери ти» у лікарні, у пункти прийому допомоги від громадян, у спеціальні спільноти в соціальних мережах. До активної роботи «в тилу» долучилися як бабусі-пенсіонерки, так і юні студенти, бізнесмени, домогосподарки. Чи не яскравою прикметою цього часу є те, що у ці складні часи до допомоги нашій державі долучаються ті, хто на перший погляд, сам потребує допомоги – люди з інвалідністю. Але вони і самі можуть допомогти. І не просто можуть, а допомагають.

УЛЯНА СМИРНОВА ДОПОМАГАЄ, ЧИМ МОЖЕ

Уляна Смирнова – студентка, спортсменка, активістка. Навчання в Університеті «Україна» дівчина поєднує зі спортом (карате) та громадською діяльністю. Так, Уляна співпрацює з «Групою активної реабілітації» (ГАР) та ВБО «Волонтерське об’єднання «Крила». Вона не може залишатися байдужою до долі України. Дівчина відвідувала Євромайдан і була організатором акції людей з інвалідністю проти агресії «Беркута». І зараз, коли Україну шматують на частини і намагаються затягнути у безодню війни та смерті, Уляна допомагає співвітчизникам подолати це лихо. Допомагає, чим може.

Що Ви відчули, коли дізналися про агресію Росії щодо України?

Гірке розчарування. Мені дуже боляче, що таке взагалі можливе сьогодні.

Ви відвідали з друзями поранених бійців АТО у Київському військовому госпіталі. Як проходила зустріч? Про що розмовляли?

Дуже хвилювалася… Я не вперше йду до людей, які отримали травму і знаходяться у лікарні, адже вже багато років займаюся програмою «Перший контакт», за якою ми всебічно підтримуємо людей після травм хребта та спинного мозку. Але вперше і з жахом, власне я, йшла до людей, які постраждали на війні… Нас було багато – Віталій Пчолкін, Олена Молоданова, Олександр Оніщенко та Олена Акопян, багаторазова паралімпійська чемпіонка, і лиш це допомогло мені не розридатися. Адже всі наші герої були привітними і навіть намагалися виказати захоплення нашою слою духу, тим, що ми всі спортсмени та активісти. Ми прийшли до госпіталю сказати наші слова подяки, за захист нашої країни. Трошки розповіли про позитивні приклади з життя та запропонували підтримку. Зараз багато людей думають, як допомогти пораненим вже за межами госпіталю, коли вони повернуться додому. Я дуже переживаю за те, аби хлопців не покинули напризволяще і робитиму все від мене залежне, аби цього не сталося.

Що Ви відчули, коли зайшли в госпіталь, до палати?

Було дещо страшно, бо не кожного дня йдеш говорити з людьми, які були на реальній війні, що йде в Україні… Біля госпіталю нас зустріла волонтер Ірина Солошенко, яка щоденно там допомагає, і завдяки цій тендітній дівчині в госпіталі вже йде ремонт, там купили матраци та багато чого іншого для хлопців. Ірина одразу нас налаштувала на позитивний лад.

Хто з бійців, із якими ви зустрічалися, запам’ятався найбільше? Можливо, у нього є цікава історія.

Кожен герой стоїть перед моїми очима і завжди буде в моєму серці вдячність до цих мужчин. Кожен із них заслуговує на пошану, історія у кожного – не проста... Мабуть, найпершим мені згадався зараз хлопець, який втратив обидві кисті рук і збирається, після виписки, йти далі служити. Слава героям!

Як Ви вважаєте, які враження залишилися у бійців після вашого візиту?

Сподіваюся, що добрі. Вже за хвилин 10 ми всі розслабилися й почали жартувати та розповідати історії. Думаю, ми всі залишили слід у пам’яті одне одного.

Що б Ви побажали зараз бійцям, які проходять лікування в Київському військовому госпіталі?

Не можу тільки їм побажати, пробачте! Бо ж майже по всій Україні госпіталі переповнені нашими захисниками. Наприклад, наша організація, ВБО «Волонтерське об’єднання «Крила», опікується Дніпропетровським військовим госпіталем. Він знаходиться найближче до зони АТО і просто забитий пораненими. Бійцям навіть немає на чому нормально лежати... Не вистачає медичного оснащення.

Я від усієї душі бажаю, кожному з наших хлопців, якнайшвидшого одужання та не загубитися у звичайному житті. Усе буде добре, і ми переможемо!

На Вашу думку, як соціально активні люди з інвалідністю можуть долучатися до заходів з допомоги армії і, зокрема, пораненим бійцям АТО?

Я би тут не виділяла людей з інвалідністю, або без неї... Кожен із нас при силі зробити щось корисне – прийти і підтримати, збирати гроші, долучитися до волонтерів у супермаркетах, писати в соціальних мережах про потреби...

Слава Україні!!!

***

Додамо лише, що Уляна Смирнова є директором ВБО «Волонтерське об’єднання «Крила». Ця організація проводить акцію «Врятуймо Україну разом», в рамках якої надається підтримка і матеріальна допомога Дніпропетровському військовому госпіталю. Цей госпіталь є одним із найближчих до зони АТО, через це поранені воїни до нього поступають неперервно. Адреса, за якою можна дізнатися детальніше про акцію: http://kryla.org.ua/vryatujmo-ukrajinu-razom/

ОКСАНА РАДУШИНСЬКА І «ПОДІЛЬСЬКА МУЗИЧНА СОТНЯ»

Інша наша героїня – відома письменниця, поетеса, теле- і радіоведуча Оксана Радушинська. Цього року в Університеті «Україна» Оксана отримала диплом з відзнакою спеціаліста за фахом «журналістика», і вирішила продовжити навчання на освітньо-кваліфікаційному рівні «магістр» (заочно). Хоча Оксана – уже відома, «коронована» в Україні і як журналіст, і як поет, і як письменниця.

Із самого початку російсько-українського конфлікту, Оксана разом зі своїми друзями – хмельницькими музикантами і артистами – організувала серію концертів для наших вояків, зокрема – для бійців Старокостянтинівської бригади тактичної авіації ім. Петра Франка в Хмельницькій області.

Один із концертів для бійців української армії Оксана Радушинська та її друзі-артисти провели у Хмельницькому військовому госпіталі.

За велику громадську активність хмельницькі журналісти охрестили Оксану та її друзів-артистів «Подільською музичною сотнею».

Що Ви відчули, коли дізналися про агресію Росії щодо України?

Певно, те, що й більшість із нас: страх, недовір’я, розгубленість. Загалом є дуже чітке визначення тому комплексу відчуттів, що на тривалий час оселилися в душі, сперечаючись зі здоровим глуздом – когнітивний дисонанс. Тоді, у березні, направду було страшно: за своїх рідних, близьких, за власне життя. Було боязко за друзів – різного ступеню близькості, – котрі рішуче постали до оборони. А ще – відразливо за поведінку інших, що вирішили відсидітися і пристосуватися до обставин. На той час я ще не знала, чим можу прислужися людям у цій війні. Хіба підтримувати словами і молитвами. 

Що надихнуло Вас і Ваших друзів на проведення концертів для наших вояків?

Звичайна людська небайдужість і прагнення щось робити, а не сидіти сидьма й чекати, поки інші все зроблять за тебе. Вплинули й розповіді про те, що мобілізовані вояки мало не божеволіють від щохвилинного нервового напруження, у котрому вони перебувають 24 години на добу, очікуючи наказу до дії. Це було ще на початку квітня, коли й мови не було про АТО, про рішучі дії, про реальну боротьбу з ворогом. Отут і прийшло розуміння того, що пісня, щире слово, загалом мистецтво здатні діяти, наче бальзам на душу. На щастя, серед моїх знайомих і друзів-артистів виявилося немало патріотів зі схожими, як у мене, громадянськими переконаннями.

Як військові зустрічали артистів?

Так як зустрічають люди людей, котрі приходять із добром. Перед першим концертом відверто хвилювалася – боялася нерозуміння, боялося можливої злоби на кшталт: «До чого нам ваші пісні? Не до пісень!..» Але, тільки почала говорити до вояків (оскільки не вмію співати, як мої друзі, то працюю ведучою наших концертів), одразу ж відчула навзаєм приязність і теплоту. Звісно, усі ми по-різному виказуємо свої емоції: хтось відкривається, починає підтанцьовувати, підспівувати, а хтось – слухає, аплодує, вигукує «Браво!», чи просто собі слухає. А потім підходить вояк і, заглядаючи у вічі, тихо каже: «Дякую». Більшого й не треба!

Після того, першого, концерту були й інші: у військових частинах, в обласній філармонії збирали гроші для бійців АТО, в госпіталі для поранених вояків. Заходи щоразу інші. Ось, скажімо, після нещодавнього, що відбувся у військових авіаторів, усіх дівчат учасниць концерту просто задарували оберемками польових квітів!

Ви долучилися до організації концерту у Хмельницькому госпіталі. Розкажіть, будь-ласка, детальніше.

Насправді у військовому госпіталі, як і у військовій частині, неможливо організувати концерт без узгодження з керівництвом. Це природно. Щоб отримати такий дозвіл для госпіталю, залучила колегу-журналіста з регіонального представництва медіа-центру Міноборони. А потім і з медичним керівництвом спілкувалася. До слова, ініціатива була сприйнята жваво і з великою радістю, оскільки моральний стан поранених – не останній фактор у процесі видужування. А за кілька днів ми з друзями у парковій зоні госпіталю, просто неба вже бажали для вояків видужання, співали, розмовляли, розповідали анекдоти і пригощали їх смаколиками. Слухали наш концерт і медпрацівники, котрі також бували у «гарячій точці» на сході країни.

Які були враження у бійців від концерту? Як вони зустрічали артистів?

Хлопці слухали нас приязно і стримано. Спершу ніхто не підспівував, не реагував якось надто бурхливо – приглядалися. Сміялися після анекдотів, аплодували пісням і віршам. А на завершення нашого годинного концерту, котрий, до слова, відбувся без будь-яких заготовлених сценаріїв – як імпровізація і щирий емоційний дарунок для слухачів, хлопці вже посміхалися і дивилися на нас, як на друзів. А ми, в свою чергу, пообіцяли знову завітати до госпіталю за місяць. Тільки щиро сподіваємося, що з цими чоловіками там вже не зустрінемося, бо вони видужають і повернуться до звичного життя.

Які у Вас враження від концерту?

Вразила війна в очах зовсім молодих чоловіків. Можу помилятися, але здається, що вони досі крізь неї дивляться на події та на людей, вимірюючи цінність кожного слова і вчинку дуже чіткими критеріями, котрі верховодять у тій реальності, де лунають вибухи і свистять кулі. Ми свідомо не розпитували їх про пережите, не співали сумних пісень, не затримувалися надовго на мінорних темах. Морально готувала себе до того, що спілкуватимусь із вояками з важкими пораненнями, з ампутованими кінцівками. На щастя, у Хмельницькому госпіталі таких на день нашого концерту не було. Але чітко розумію, що в жодному разі не можна виказати жалю до поранених. Підтримка – так. Розуміння – так. Сприяння – так. Але не жалощі! Адже це – чоловіки. Не можна принижувати гідність Людини, Чоловіка… навіть якщо йому ледь більше двадцяти років.

Що б Ви побажали зараз бійцям, які проходять лікування у Хмельницькому госпіталі?

Не лише тим, хто у Хмельницькому госпіталі, а й усім пораненим героям – швидкого одужання. У багатьох попереду тривалі і вартісні лікування. Тож – терпіння їм, мужності, витримки і… необхідних сум на благодійних рахунках!

На Вашу думку, як соціально активні люди з інвалідністю можуть долучатися до заходів з допомоги армії і, зокрема, пораненим бійцям АТО?

Чи можу я озвучувати якісь сценарії поведінки? Адже у кожного – власне світобачення, уміння, обставини, можливості… Так, я вмію організувати концерт, але чого варта ідея, якщо її немає з ким реалізувати? Мені поталанило знатися зі свідомими хмельницькими артистами. Серед них – народні, заслужені, відзначені перемогами престижних співочих конкурсів. Це люди різного віку. Але переважно в нас сформувався такий-собі кістяк друзів, середній вік котрих – 25-40 років. Усі – затребувані, професійні, сімейні. Тобто мають можливості і засоби себе реалізувати. Проте за першим моїм дзвінком чи повідомленням в соц. мережі – зголошуються на благодійну співпрацю. Знаю, що вони не підведуть! Як і мої батьки, котрі готові їхати зі мною з концертом навіть на схід, бо ж саму не відпустять (сміється – прим. С. П.), якщо виникне така потреба.

А допомогти армії, надто пораненим бійцям, може кожен із нас, хто має в серці бодай трохи любові і здатен нею поділитися. Адже матеріальні речі – суттєві, проте значно вагоміше те, що в душі!

***

Так. Допомогти може кожен з нас. І для цього не потрібно мати мільярди доларів чи євро. Також не стануть перепоною певні фізичні обмеження.

Просто потрібно мати бодай крихту любові – до Батьківщини, до ближнього. Любові до життя.

Світлана ПАТРА,
журналіст Імідж-центру Університету «Україна»