Жінка-УКРАЇНКА

Я, Омельченко (Козлова) Олександра (Олеся) Олексіївна, народилася у зимову морозяну ніч на Водохрещу, 19 січня 1952 року, в сім’ї хлібороба Олексія Тимофійовича Омельченка в селі Військовому Солонянського району Дніпропетровської області.

Тільки-но розплющилися мої очі у цей світ земної краси, як навіки в нього закохалася кожною своєю клітинкою, щомиті дивуючись неповторності, мудрості, багатомірності Природи! Усе життя вірю в дива, які непроявлено оточують нас і розквітають у моєму серці і у серці Всесвіту.

З маминих пісень, легенд злітала я здивованим пташеням у звабливо-іскристий світ і щомиті міцніли мої крила, а серце та душа наповнялися невичерпними мудрістю та високодуховністю народною.

Батько Олексій Тимофійович та мама Наталія Григорівна, які пройшли пекло фашистської неволі( мама була також у групі опору під час перебування у Нюренберзі), -- мій приклад стійкості, мужності, порядності у Любові до людини, народу, Батьківщини, Всесвіту.

Мальовниче село Військове, яке стало моєю колискою, готувало для мне нескінченність барв, вражень і чудес. Тут, серед розкоші батьківського саду, у просторі любові маминої пісні розквітав мій талант, який уже на сьогодні викристалізувався розмаїттям літературних жанрів.

В 1959 році пішла, а в 1969 році закінчила Військову середню загальноосвітню школу з відзнакою /похвальний лист з ряду предметів/.

Коли навчалася у 9 класі, Наталка Нікуліна, на той час уже відома поетеса, запросила на телепередачу. А після закінчення середньої школи я брала участь у республіканській нараді молодих літераторів у м. Ірпіні, на якій ряд письменників відзначили високу літературну обдарованість. З легкої руки заслуженого діяча мистецтв Володимира Яковича П’янова, дружба з яким збереглася на все життя, я почала друкуватися як Олеся Омельченко.

Мій земляк професор-літературознавець, академік Микола Пилипович Пивоваров, прочитавши мої поезії, коли я навчалася ще у 8 класі, сказав:» Олесю, з тебе будуть люди. Вдосконалюй себе!» І цим визначив мій вибір: замість омріяного факультету астрономії Одеського університету я вступила в 1970 році до Дніпропетровського державного університету на історико-філологічний факультет. Вчилася із захопленням. Брала участь у капелі бандуристів при Палаці студентів ім. Ю. Гагаріна, стала лауреатом республіканського конкурсу-огляду художньої самодіяльності у Києві; брала участь в роботі образотворчої студії, театрального гуртка при Будинку вчителя, займалася спортивною стрільбою, встигала робити і радіо- та телепередачі. Літстудійці університетської студії «Гарт» обрали мене своєю стростою, бо за всіх «стояла горою». У так звані «часи застою» мене, як і багатьох інших літстудійців студії «Гарт», переслідували за націоналізм, ім’я якому у сьогоденні – любов до рідного народу і України. Свою сміливу громадянську позицію я довела у дипломній роботі « Партійність позиції письменника та об’єктивність відображення дійсності на основі аналізу творів П. Загребельного «З погляду вічності» та В. Бабляка « Жванчик», на сторінках якої торкнулася проблеми русифікації. З цієї ж причини мене, кращу випускницю університету, не зважаючи на те, що уже пройшла творчий конкурс на заміщення посади редактора дитячих телепередач на Обласному телебаченні, не взяли на роботу після дзвінка відданих «ідеям доби» осіб.

В 1975 році я закінчила Дніпропетровський державний університет, а в 1978 році -- навчання на Центральних Республіканських заочно-стаціонарних курсах іноземних мов у м. Києві.

Особливо велику надію щодо розквіту мого таланту висловлювали заслужений діяч мистецтв України, літературознавець, перекладач Володими Якович П’янов, професор, академік, літературознавець, зав. кафедрою української філології театрального інституту ім. Карпенка-Карого Микола Пилипович Пивоваров, поети Микола Вінграновський, Любов Голота, Михайло Чхан, Марія Зобенко, Віктор Корж, Ігор Пуппо, Сергій Бурлаков та багато інших. Листи відомих письменників, які стали мені учителями та друзями, зберігаю, як святиню.

З 1980 по 1985 роки навчалася романо-германської філології у Харківському державному університеті. Тому Харків для мене – друге рідне студентське місто.

29 травня 1997 року мене прийняли до Національної Спілки письменників України, а у 2002 році – стала Членом Національної Спілки журналістів України.

За фахом – поет. Пишу вірші, поеми, фантастику, драми для дорослого читача, вірші, казки – для дітей. Пишу також гуморески, як віршовані, так і у прозі, оповідання, нариси, байки, повісті, статті для газет, досліджую історію рідного краю. Захоплююся астрономією, фізикою, медициною, парапсихологією, історією. Малюю. Граю на бандурі. Знаю німецьку, польську, чеську, російську мови. Англійську – зі словником.

Друкувалася переважно у поетичному жанрі.

Вірші я почала писати у 4 класі. Перший вірш надрукували, коли я ходила у 6-й клас /районна газета «ВПЕРЕД»/.

У 1967-68рр. мої вірші російською мовою друкувалася у міській газеті м. Верхня Салда Свердловської області/»Салдинский робочий»/. В той час гостювала у родичів.

В республіканській періодиці почала друкуватися з 1973 року /журнал «Україна», колективний збірник «Повноліття»/

Рік до вступу в Дніпропетровський держуніверситет працювала старшою піонервожатою Правлівської 8-річної школи, а також водночас викладала там співи, хімію, алгебру у 8 класі, німецьку мову у вечірній школі.

Після закінчення університету працювала два роки кореспондентом багатотиражної газети «Трибуна будівельника» тресту «Дніпроспецбуд».

З цієї ж причини інакомислення моя перша поетична збірка «Зачарований обрій» побачила світ не у 1975 році, як було заплановано у видавництві «Промінь», а в 1984 році. І то з багатьма редакторськими поправками. Але поет Олександр Зайвий про ту книжечку сказав:» Гарна книга. Я дам тобі рекомендацію до вступу в СПУ». Відмовилася. На душі було неспокійно. Моя друга велика книга поезій та поем «Присвячую себе...» вийшла за рахунок спонсорів у 1993 році.

У 1999 р. виходить книга( драма-феєрія) «Полум’я Любові”, у якій порушуються проблеми незнищеності краси і справжнього кохання, одвічного протистояння добра і зла, здатності на самопожертву заради Любові.

У книзі «Адам і Єва», до якої увійшли фантастична драма у віршах «Зорія» та драматична поема «Адам і Єва» (2001 р.), порушуються морально-етичні проблеми, пов’язані з існуванням людини, людства в цілому. Цитата із дослідження Марії Зобенко, лауреата премії ім. О. Гончара:

«Олеся Омельченко відкрилася нам як майстриня складного драматургійного матеріалу...Високу наснагу дарує поетеса своїм незвичайним твором, сягає гуманістичного пафосу-застереження («Зорія»), а ліро-епічна поема «Адам і Єва» -- це поетичний водоспад, каскади чистого могутнього світла, що то веселково, граційно грає на сонці, то запаморочує погляд темними вирвами стихії і невпокореними бурунами, куди зірватися – і вже не випливеш... Її трактування сучасне, соціально загострене, психологічно точне...Поетеса вправно типізує картини навколишньої дійсності, сімейного житття-буття сучасників. Вона володіє версифікаційною «технікою», пластикою перевтілень...» (ж. «Вітчизна», №5 – 6, 2002).

У 2006 році на 320 сторінках у видавництві «Дніпрокнига» виходить моя нова книга поезій, поем, уривок із роману «Дивограй» «Вселюбов».

Мої твори є в Інтернеті, На сайті «Літературне Придніпров’я» розміщена драма у віршах «Лабіринт» та вірші. Мої твори друкувалися у Росії, Ізраїлі, США. Стаття про мою творчість ввійшла до «Енциклопедії сучасної України».

У передмові до моєї поетичної добірки у журналі «Борисфен» Василь Перетятько писав:

«Номенклатура виховала своїх придворних поетів, дарувала зірки, всілякі звання. І вони вірно їй служили залежно від здібностей і хисту. А талант завжди прагне волі, духу, помислів, вчинків. Серед таких імен – ім’я Олесі Омельченко. Вона всотала з молоком матері волелюбність, гордість національного духу, закоханість у рідне слово...»

Мої твори по кілька разів на рік з’являються у різних українських та російських часописах, виданнях, колективних збірниках, антологіях без будь-яких рекомендацій. Якось, харківський композитор Микола Ведмедеря, прочитавши мої вірші для дітей у журналі «Дошкільне виховання», запропонував співпрацю. То ж згодом у книзі для дітей «Скажи на мене: зірочка»( 1996 р.) з’явилося кілька пісень на музику харків’янина. Казочку у віршах «Зайчик і Козлик» Микола Олексійович також поклав на музику, створивши цікаву дитячу оперу. На жаль, поставити її, як і видані пізніше віршовану драму-феєрію «Полум’я Любові” та фантастичну драму «Зорія», що завоювали неабияку популярність, поки що не вдалося. Щоправда, Харківський театр юного глядача міг би взятися за їх постановку, але не змогла знайти спонсорів. Адже у сільській місцевості це особливо болюче питання.

З 1977 по 1985 роки працювала викладачем української літератури та німецької мови у механіко –металургійному технікумі м.Дніпропетровська.

З осені 1985 року - на педагогічній роботі у школах міста, а з 1991 року працюю вчителем української мови та літератури, німецької мови у рідній Військовій середній школі Солонянського району Дніпропетровської області. Вчитель вищої категорії. Керівник літературної студії школи «Віконечко», вихованці якої щороку посідають призові місця не лише у районі, області, Україні, а і у Міжнародних конкурсах літературно обдарованих дітей. Я - член творчої групи вчителів іноземної мови району, керівник Пресцентру школи та Солонянського району, керівник «Євроклубу», член Асоціації українських германістів інституту ім. Гете при гірничій академії у Дніпропетровську.

У 2007 році, на святкуванні мого ювілею у палаці студентів ім. Гагаріна, поет Віктор Корж констатував:

«Її творчість потрібно було вивчати уже 20 років тому...»

А Володимир Якович П’янов у своїй привітальній телеграмі зазначив, що

«уже на сьогодні Олеся Омельченко внесла своєю творчістю неповторні сторінки у скарбницю української сучасної літератури.»

Про це ж говорили і професори Дніпропетровського та Запорізького університетів Нінель Іванівна Заверталюк та Ольга Дмитрівна Турган, доцент Тамара Якимівна Токар. Впродовж 15 років мою творчість вивчають у школах області, у ДНУ, про неї написано багато рецензій, серед яких дослідження Наталки Нікуліної та Марії Зобенко» (журнал «Вітчизна», 2002 р. «Фантастика і реальність у ліро-епічних творах Олесі Омельченко»)

Автор шести книг. Підготувала ще 8 рукописів: 5 драматичних творів у віршах, історико-філософсько-фантастичний роман у віршах про рідний край «Дивограй», події у якому розгортаються від палеоліту до 5000 року, книгу для дітей «Під крилами диво-саду», до якої увійшли казки, як у прозі, так і поетичні, вірші, пісні, драматичні твори, гуморески для дітей, а також -- 3 збірки поезій. Шукаю шляхів до видання своїх творів.

Так склалося, що мала багато особистих трагедій ( за 2 роки втратила рідного брата, чоловіка, маму), тому і з цієї причини опускалися руки шукати меценатів. Та і де їх знайти?!

Написано мною до 4000 віршів, 50 поем, 50 оповідань та етюдів, 60 гуморесок, безліч казок, драматичних творів, віршів для дітей, 6 драматичних творів для дорослого читача, багато байок, фейлетонів, мініатюр, кілька романів, статті-роздуми, нариси, дослідження по історії рідного краю. Пробую свої сили у перекладах з німецької, російської, польської мов.

Працюю зараз над казкою у прозі для дітей «Вовк Недригайло» та новими поетичними книгами, закінчую роботу над книгою оповідань, гуморесок, працюю над прозовим романом, пишу нову драму у віршах. Маю багато творчих планів.

Пишу для людей і про людей, про їхню велич і красу вселенську, про рідний край, його сучасне, минуле і майбутнє. У фантастичних творах прагну заглянути в майбуття, яким уявляю вільним від несправедливості, принижень, безчестя, бездуховності, сповненим сяйва й розуму, всепроникного світла людської душі.

Наш дивний прекрасний світ щомиті глибоко хвилює, болить у моїм небайдужім серці, дивує і надихає мене на творчість.

Відчуваючи свою мудру історію у генах, українцю, зможеш засяяти зіркою щасливого майбуття. Крони не існує без кореня. Осягни, мій рідний народе, мудру настанову предків – жити у гармонії з природою і Всесвітом, відчуваючи Бога в серці, даруючи Любов.