Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Чотири рецензії на одну книгу поетеси Світлани Костюк «Листи без конвертів»
1.Ігор Павлюк: Відкритий лист до Світлани Костюк
Світлана Костюк. Листи без конвертів: поезія [текст]/ С. С. Костюк ; худ. оформл. А. О. Костюка. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 112 с.
Ця перша паморозь осіння,
Цей витвір болю й самоти...
І я, в надії на спасіння,
Пишу до Вічності листи...
(Світлана Костюк. Із циклу «Окрайці думок»)
Чому «листи» Ваші, світло талановитої волинянки, «без конвертів»? Може, тому, що їх Автор – суперсучасна людина і користується лише електронною поштою? Знаю, що користується. І мобільним телефоном також. Більше того, Ви – активний автор відомого сайту «Поетичні майстерні»... І копійка у Вас при Вашій то щедрості і щирості на паперові (ще ті...) конверти, які, до речі, суттєво подорожчали, знайдеться...
А «Листи без конвертів» у Вас тому, по-моєму, що справжнє мистецтво завжди має ретро флер – це по-перше, а по-друге, воно завжди продовжує, підтверджує певну класичну традицію, за якою стоять певні, конкретні імена, зокрема Ліна Костенко у цьому разі, адже це, здається, у контексті її поетичного афоризму («Адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист») названа Вами книга лірики, яка одночасно – книга-щоденник, книга-сповідь Жінки, яка по-жіночому загадкова і поетично відкрита сучасному світові, адже найінтимніші листи Ваші – відкриті... Ви щиро і щедро ділитеся з нами своєю тонкою енергією з підсвідомою надією на взаємообмін, в якому зовсім нема взаємообману, користі тощо: свята «співпульсація вен» ліричного героя, який, якщо й не на сто відсотків сам автор, то його найближчий побратим по духу чи й по крові, із нашими...
Врешті, ми не арифметики і не статисти, щоби вимірювати «гармонію алгеброю». Та й для ніжно-ножової душевної енергії людство ще не знайшло одиниці виміру. Краще про це знаєте Ви сама – донька, дружина, мама, подруга, яка довірила мені рукопис своїх листів-віршів чи віршів-листів і за що аз грішний їй безумовно вдячний...
«Листи відкриті відправляю в світ людей... Вони в дорозі вже, беззахисні, як діти... А раптом хтось пригорне до грудей? Або вони когось зуміють обігріти...» – пишете на сторінці «Від автора».
Зуміють когось...
Вірю Вам – авторові, світловолосій симпатичній волинянці-полісянці, яка, як пишете сама про себе, «народилася у мальовничому селі Куклù Маневицького району, на Волині. Місцеву десятирічку закінчила із золотою медаллю. Навчалася спочатку на бібліотекаря, потім закінчила філфак Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Працювала в бібліотеці Маневицької середньої школи, кореспондентом районнної газети у Маневичах, директором школи в Іваничівському районі. Зараз проживаю у м. Нововолинську, працюю вчителем рідної мови та літератури».
Так-от пишете про себе, зазначаючи ще, де і що друкували, – і додаєте на завершення: «Довго стримувала себе, але не писати не можу. Тако...».
У тому «тако...» багато поезії, принаймні для мене ключ до неї, до поета, який може бути (знову ж таки за класиком) дипломатом, ченцем, сангвініком, холериком, лордом, купцем... вчителем чи директором школи, але не може не бути поетом, якщо дано... якщо «не писати не можу».
От і пишете Ви, як співаєте, як дихаєте, тому лакмусовим знаком, вищим пілотажем Вашого ліричного дару є насамперед вірші, які стали піснями, як-от «Незвична історія» у чудовому виконанні Оксани Первової, яку можна прослухати на youtube (http://www.youtube.com/watch?v=rL2TRn-eZHI&feature=youtu.be).
Інші вірші, як правило, безсюжетні, строфи, окремі рядки із цієї книжки з доволі розмаїтими римами та ритмами – внутрішня біографія їх автора – також виклично, жестово пританцьовують, плачуть і сміються, прагнучи стати афористичними, самою природою, а отже вічними, як-от:
Гублю ключі, і гроші, і людей...
Гублю усе. Й немає тому спасу...
...Тулю пожовкле фото до грудей,
Де ми у школі, біля твого класу.
У цій, на першій позір не метафоричній, але екзистенційній, строфі з вірша «Гублю» чи не основний лейтмотив усієї Вашої поезії загалом і цієї збірки зокрема: пронизлива ностальгія за юністю, за першим коханням, за малою батьківщиною, за собою... Тобто весь набір душевно-духовних почуттів, які у красивій вербальній формі і в певному часово-просторовому контексті – поезія, яка потрібна людям у відпочинках між працею і молитвою, бо є, на моє переконання, молодшою сестрою релігії.
Канонічна, універсальна тритематичність у поезії загалом (кохання, батьківщина, космос) варіюється у Вас веселкою підтем (відкрито-віршованою душевною «Розмовою із сином», зачудований опис волинської природи (див., приміром, вірш «На Світязі») тощо), розмаїттям психофілософських підтекстів: вірність-зрада, фальшива та істинна позолота, як у вірші «Храм у душі»:
Храм у душі –
Ото справдешній Храм...
Фальшивої не знає позолоти...
Тут вільно найщирішим молитвам
У час важкий вселенської скорботи...
...Далекий він від брязкання монет,
Від суєти кар’єрного зростання,
Корисливих позбавлений тенет...
В нім тиша... поклоніння... покаяння...
Ці, здавалось би банальні, кардіографічні максими із художньою категоричністю інкрустовані символічними багатозначними трикрапками, стають живою поезією в матриці біографія-фотографія-тест, тобто коли віриш у те, що сам автор дожився до цього досвіду всіма фібрами того, що називають душею, яка пройшла і продовжує проходити через білий біль, як і належить християнці, яка ще не забула язичеські високі вогнища і глибокі та чисті ріки та ліси наших протопредків.
Тоді причащаєшся із тих віршів, як ходили на прощу до старців, які не мали вищої, а іноді й середньої освіти, професори, академіки, царі...
Тобто в поезії натурально важливіша освяченість, а не освіченість, якої, безперечно, Вам – золотій медалістці та професійному філологу – не бравує, але Ви інтуїтивно вгадуєте, знаходите ту золоту середину між філологією і власне поезією, позитивізмом та метафізикою, метафізикою та релігією, оперуючи світоглядною термінологією.
* * *
у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков
Ловлю себе на сердечній думці, що саме вірші такого – громадянсько-морального, публіцистичного – звучання парадоксально чи не найбільше імпонують, потрібні мені у Вашій жіночій, але не лише жіночній книжці, в контексті якої знову згадую слова поважаної Вами нашої Сучасниці – Ліни Костенко: «Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?»
Питання, судячи із дзеркально білих сторінок рукопису, який нині переді мною, риторичне.
А от прізвища у Вас, дорога Світлано, і в Ліни Василівни однокоріневі...
* * *
Лірика Ваша пахне лісовим сіном.
У ній, як грибів і ягід на рідній мені Волині, разом зі згаданою вище афористичністю, ненав’язливою метафоричністю, просто магічною чарівливістю, створеною Логосом («...Мені б уже / Не гратися ножем / З подвійним лезом. / Ділити біль і невигойний щем / Із білим безом*» (без (діалектне) – бузок), «зимовий вечір лащиться котом / Таким пухнастим і таким розніженим. / Блукає тиша сонна за вікном, / Порипуючи спогадом засніженим»), «Суспільство мені пропонує / Рейдерський світ контракт, / Який рясніє словами: «треба», «повинна», «мушу»... / Але я не здаюся... / Я просто роблю антракт – / Перебинтовую душу...» ), багато фігуральних знахідок-поетизмів, як-от: афоризм «А спокій справжній лиш на кладовищі» (вірш «Про себе»), використане чудове діалектне слово «гойно» (вірш «Нап’яті струни серця переріж»), рима – «поруч/покруч» (вірш «Цей темний морок зусібіч...»).
А ще поет, як і життя наше, визначається ритмом...
Звідси, від доброго відчуття та володіння ним, – і пісенність Ваших віршів, шановна пані Світлано: драматично-лірична, жартівлива, протяжно-сумна: від – і до, як кажуть у народі:
Зарясніє сльоза,
Наче зірка небесного саду.
Затремтить тишина,
Як холодний забутий перон...
Я покличу тебе -
Та лиш вітер прийде на розраду
І посадить мене у чужий незігрітий вагон...
Чи –
Назад відмотую кіно
На кінострічці.
Це все було, уже було:
Човни на річці
І лілій дихання святе,
Зелена ряска,
В барвінок вкутане село,
Найперша казка.
Або:
А спогади світлі ще бродять по душ коридорах,
А поле ромашкове манить в омріяні сіті…
А все, що минуло, здається, було тільки вчора…
Є цінність життя в неповторності кожної миті…
І – рядки із кришталевими нотками органічної енергії-сили, які важко читати, не перейшовши у спів-танок із гітаро., лірою чи кобзою у руках:
* * *
Цей темний морок зусібіч…
І так бракує сонця й свіч…
І так бракує висоти…
А ще чомусь не поруч ти…
А ще улесливості бич…
Фальшиві маски слів, облич…
І прогинання тих, що поруч…
І влада вже не влада – покруч…
… Я не плазую, не повзу,
Мене не зігнеш, як лозу…
Натхненним словом захищусь…
Згораю…
Падаю…
Свічусь…
А залишити пісню для поета, яка би стала народною – найвища міра його потрібності як «медіума історії» в світлій і прохолодній вічності.
Ви маєте такий шанс.
А це вже ого-го для поета...
* * *
Аналізувати вірші із цієї книжки, звичайно, можна до безконечності. Але чи не краще благословенно відкрити і прочитати, бажано вголос, бажано у товаристві споріднених.
Не можу не подякувати Авторові за рядки, присвячені мені... Буду старатися бути достойним похвали жінки-поета, поета-жінки.
Бажаю світлого і дзвінкого, теплого відлуння Вашої талановитої лірики у небайдужих до неба на землі і Землі у небі душах.
2. Вікторія Сікорська: «Стежка до істини»
Спроба читацького відгуку на поетичну збірку «Листи без конвертів» Світлани Костюк без претензії на літературознавчий аналіз
Днями отримала листа з мальовничої Волині під назвою «Листи без конвертів», вишуканого, по-жіночому емоційного…
Із Світланою Костюк, як і більшість сучасних жінок, познайомилася на поетичному форумі «Калинова Україна», де я прочитала декілька її віршів... Звернулася до неї з компліментом – зав’язалася розмова і наше спілкування.
* * *
Про народження-з’яву поета найкраще можуть сказати лише його вірші:
Душа, як аркуш, списаний слізьми,
Як ржавий спис, направлений до неба…
І важко залишатися людьми
У світі, де вже святості не треба…
У світі, що вирує і кипить,
Немов казан із пекла, з передраю…
Поети ще вимолюють блакить,
Тому так рано й нагло помирають…
Ось так легко і невимушено говориться у вірші «Про поетів», де авторка подає своє розуміння життєвої місії і з першого рядка полонить та заворожує увагу читача.
Вірші – як жінки, усі різні: є такі, які легше сприймаються на слух, є такі, що вимагають вдумливої праці над текстом. Поезію Світлани Костюк можна декламувати, слухати в авторському виконанні, можна співати, а також вдумливо читати, залишаючись із книгою сам на сам. Щодо читання, то в мене цей процес є особливим, більше схожим на ритуал. Зі швидкістю один вірш у день просуваюся подарованою мені книжечкою, час від часу гальмуючи на тій чи іншій сторінці, зачудовуючись не лише витонченим словом, а й майстерним оформленням з особливою поліграфічною любов’ю, погладжуючи лискучі папірці (мені, як жінці, важливі найдрібніші деталі). Такий темп влаштовує нас обох – і мене, і, я гадаю, збірочку також. Книга, як жива істота радіє, що в ній є постійна потреба, а я тішуся, що можу долучитися до витонченого спілкування з гарною високопробною поезією та водночас зазирнути у найпотаємніші куточки душі іншої людини – відвертої, емоційної, і, як мені здається, дуже доброї чуйної жінки.
Мої роздуми – суто суб’єктивні, тим є умотивований підзаголовок мого відгуку (зробила спробу відповісти листом на Лист). Поезія Костюк приваблює мене тим, що дозволяє сприймати вірш не як мозаїку, а як многогранник, як єдність змісту і форми, знаку і підтексту, кольору і звуку, руху, доторку і запаху… – і все це в сукупності своїй відтворює неповторність, оригінальність і чуттєвість оточуючого нас світу, у якому владарює Авторка як творець усіх законів, етичних, естетичних норм так блискуче представлених на поетичному полотні:
Зимовий вечір лащиться котом
Таким пухнастим і таким розніженим.
Блукає сонна тиша за вікном,
Порипуючи спогадом засніженим…
І я нічого в Бога не прошу
У цьому царстві крижаного спокою,
Жаринки мрій пригаслих ворушу,
Клубочки дум заснулих перемотую…
Пані Світлана – лірик, її слово струменить скрипковою мелодією серця. Поетична палітра поета повниться переливами метафоричності, глибинним філософським підтекстом думки, що причаїлася поміж традиційних строф. Початківець так не напише. Втім, не напише він і такої строфи:
Пасує осені й мені
Ця зір холодність,
А ще жорстокої судьби
Невідворотність…
Так може писати лише людина, човен якої у хвилях житейського моря зазнав неабияких випробувань і досвіду. Це щира сповідь жіночої душі, де повнота почуттів переливається то всеохоплюючою ніжністю, то щемливою ностальгією:
Я там щасливою була
У снах дитячих…
Летить мій ангел до села
І гірко плаче…
Таке особливе поєднання, на перший погляд, ніби приховує деталі, стає на заваді бажанню роздивитися, розібрати на складові, зазирнути «за завісу», у поетичну лабораторію митця. І разом із тим, саме така цілісність допомагає прогледіти, як спрацьовують усі грані на створення гармонійного художнього образу.
Авторка йде в поетичному світі за покликом серця. Ось як вона пише про «тінь сльози в чашечках конвалій»:
У чашечках конвалій – тінь сльози.
Пречистої. Пресвітлої. Святої.
Пташок небесних диво-голоси
І пахощі осонцевої хвої.
Уклін тобі, мій краю дорогий,
Де сосни, як послушники у Храмі,
Де незабудок ніжні береги
Заплетені джмелиними піснями.
Де спогади окрилені мої
Торкаються високої блакиті.
На струнах вітру плачуть солов’ї –
Найкращі солов’ї у цілім світі…
Порожній дім ще дихає теплом,
Лелечі гнізда моляться піснями.
А та верба старенька за селом
Щоночі тихо схлипує за нами…
Метафоричність цитованої поезії (навмисне не втрималася, процитувала увесь вірш, аби не переривати настрою та цілісності художньої емоції, що вирує) викликає в уяві читача не просто оприявлення картин природи, а олюднення її. І це не випадково, адже автор – не просто поет, а поет-жінка, якій притаманні інтуїція та особливе відчуття смаку слова.
Поетична сфера авторки – це передовсім та психологічна діалектика, гра думки, гра інтелекту, спрямована головним чином на трепети душі, на безмежно мінливі й часом таємничі духовні феномени людського життя. Це рефлексійна діалектика, яка, проте, не є самозаглибленням-самокопанням, а швидше уважним, не позбавленим навіть легкої іронії шуканням реального сенсу істини в тихоплинній мінливості станів душі та неосяжності світу, в якому існує ліричний герой і сама поетеса:
Я безпритульна вітру течія…
Крізь хащі пробиваючи дорогу,
Іду вже не «на Ви», іду на «Я»,
Карбую над собою перемогу
Це професійне шукання себе у величезному потоці життя. Це щира сповідь не просто поетичної душі, а душі жіночої, де глибочінь почуттів переливається то всеохоплюючою ніжністю, то щемливою ностальгією. Але понад усе, відчувається ще й інша хвиля цієї чуттєвої поезії – оптимістична, стверджуюча і життєлюбна:
заквітчую веселками життя
вплітаю музику у думу журавлину
зболілий вірш
під серцем
як дитя
перериває вкотре пуповину…
Глибоко ліричні і зворушливі рядки пані Світлани, варті музичної оправи, не дивно, що вони стали романсами та піснями, так гармонійно і природно лігши на музику О. Первової-Рошки, О.Пенюк-Водоніс:
В цьому дивному світі я знову шукаю себе.
Я шукаю себе, я боюся себе розгубити…
Просто душу, мов дзвін, чистий дзвін, що гуде із небес,
Важко так серед буднів земних від спокус захистити.
Після долучення до прочитання збірки «Листи без конвертів» декому може здатися надмірною романтична заанґажованість Світлани Костюк у власному поетичному баченні нашого сьогодення. Але ж саме за це ми, свідомо чи підсвідомо, й величаємо поетичне слово, яке підносить нас над реальною буденщиною до космічних почувань. Оце і є з Божого благословення, торкання до Істини. А в поезії великою таїною і безцінним скарбом є навіть стежка, хода, хоч якесь наближення до неї, до Істини. Тож наближень, передчуттів, нових зустрічей з нею, Істиною!!!
* * *
Пані Світлано, Ви – поетеса різнобарвна та різнопланова, Ваша лірика тонка, символічна, метафористика глибока, образи розмаїті. У Вас вийшла надзвичайно барвиста осіння казка, сповнена незабутніх ароматів та барв, що радує передчуттям нових, чистих і глибоких гармоній
Пані Світлано, ми не зустрічалися з Вами у реальному житті, але здається я знаю про Вас геть усе, і це завдяки Вашій інтимній відвертості зі своїм читачем. Я рада з того, що долучена до числа Ваших читачів.
З роси і води. Натхнення і народження-з’яв нових віршів!
Щиро дякую за подаровану естетичну насолоду!
З повагою Вікторія Сікорська,
доцент, канд. філол. наук,
доцент кафедри документознавства та інформаційної діяльності ОНПУ
м. Одеса
3. Дмитро Дроздовський: «Листи НЕ- мовчання»
Тому сповідатись буду своєму віршу…
В надії, що хтось почує…
І…
не захоче мовчати…
Світлана Костюк, «Сповідь віршу».
Листи без конвертів – це краще, ніж конверти без листів.
«Листи без конвертів» – так називається нова поетична книжка волинської письменниці Світлани Костюк (народилася в с. Кукли Маневицького району Волинської області).
У цій книжці для мене найцікавішим є психологізм суб’єкта лірики. Психологія стосунків між адресатом і адресантом позначена особливими рисами. Так, адресант (автор/ка поетичних послань) наділений особливою чуттєвістю. Він існує у вимірі, звідки, здається, ще можна відправити листа, але куди звичайні листи навряд чи дійдуть. І це не дистанція від цих «звичайних» листів, не перебування на якихось емпіреях. Просто адресат живе у «великому часі», наділений здатністю бачити ситуації в їхній онтологічній достеменності.
У журналістиці, скажімо, немає об’єктивності, але є достовірність. «Листи без конвертів» – це поезія, яка має свою достовірність і не претендує на об’єктивність. Вона не є «реальною», «фізичною», її достовірність, як на мене, іншого ґатунку. Я не хочу, щоб авторці дорікнули в тому, що вона розбудовує постромантичну традицію, в якій з’являється всевидючий ліричний Бог, котрий знає Істину. Навпаки, ліричний суб’єкт цієї поезії С. Костюк далекий від моралізаторства, повчання, ідеологічності, якоїсь іншої заанґажованості. Він (точніше, звичайно, вона) лише бачить Всесвіт і людей у «великій перспективі». Що поробиш, коли і в наш час є такі «суб’єкти», здатні відчувати час не як цейтнот або щось дуже прагматичне, а як відображення людського життя, емоцій, психології, як віддзеркалення внутрішнього стану людства. Ось таким і постає часопростір збірки «Листи без конвертів» – як проекція людських душ.
У цих листах-віршах гранично точно позначено людські долі, людські характери. Такий «реалізм» мені вельми імпонує, бо точне схоплення суті речей у мистецтві часто було способом відкрити для себе щось, що існує в іншому вимірі. Точність бачення відриває «шпаринку» в надреальність, яка для більшості людей не існує. Більшість бо ж пише листи в конвертах, якщо ще пише (про імейли не кажу, бо це окрема розмова; електронна комунікація у своїй суті має «діловий характер», і вельми нечасто за її допомогою можуть спілкуватися душі, хоча і таке, на щастя, трапляється).
Метафора «листів без конвертів», яку виносить у сильну позицію своєї четвертої збірки Світлана Костюк, – цікаве психологічне явище. Листи без конвертів – поняття, яке не має фізичної векторності. Такий лист необов’язково відправляти, а отже, він не залежить від ситуації, в якій перебуває людина, пишучи листа. «Ми часто пишемо подумки листи, яких не прочитають адресати…» (С. 10), – написано у словах «Від автора». Листи без конвертів у принципі можна так ніколи й не відправити. Вони пишуться, як це не парадоксально, для адресата й водночас без адресата. Пощо тоді пишуться ці листи?
Ця перша паморозь осіння,
Цей витвір болю й самоти…
І я, в надії на спасіння,
Пишу до Вічності листи…(«Окрайці думок»).
Звичайно, має місце сповідальний елемент. Але перед ким ця сповідь? Формально адресат може й не довідатися про ці листи.
Мені здається, що такі листи пишуться, аби насамперед бути правдивим перед собою. Бо часом людині хочеться сказати щось близькому другові. Але коли ця душа є вразливою, то ти не знаєш, чи маєш моральне право потурбувати іншу людину? «Дружба – поняття цілодобове», – сказав М. Свєтлов. Але ж часом друг може усамітнитися. Задля чогось дуже важливого. І ти не маєш права турбувати якого, бо ти як ніхто інший розумієш, наскільки важливою і потрібною може бути ця творча самотність. А якщо цим іншим є також творча особистість? Творчість ніколи не народжується з порожнечі. Але для цього художникові часом потрібно тримати дистанцію зі світом, принаймні в якісь моменти, аби творити. Він не може вичерпати всього себе на телефонні розмови чи відповіді на листи. Він мусить працювати. І, здається, ліричний суб’єкт Світлани Костюк добре відчуває цей парадокс, наявний у світі творчості й творчих людей. Самотність – іманентна ознака творчості.
Люблю цей час. І тишу. Й самоту.
Із чаші неба пити трунок дива…
І відчувати простір, висоту,
І вірити, що пишеш – знать, щаслива…
І наближати космос до трави,
Аби душа ширяла поза часом…
(«Натхнення»).
Митець не може працювати над чимсь вартісним, коли він розшарпаний, коли світ вривається в його душу і забирає час.
Ось тоді й пишуться листи без конвертів – як форма граничної людської етики у стосунках творчих людей. Такі листи – фактор онтологічного розуміння Іншого, якому ти не можеш завадити, бо не маєш на це морального права. Але слово в тобі може народитися. І коли ти вже не можеш не писати, тоді, можливо, і настає пора для листів без конвертів. Для листів, як мусиш написати, бо насправді це вони пишуть тебе. В них говориш не ти, радше, тут промовляє підсвідоме, яке схоплює сутність речей у їхній достеменній даності. Щоби бути щирим із собою та зі своїми близькими, мусиш написати ці листи. Відправити їх сьогодні, завтра, за тиждень, річ чи не відправляти ніколи – по суті, це не має значення. Бо адресат не є заручником цього слова.
Ось, наприклад, знайшов у книжці один лист без конверта, адресований Ліні Костенко… За епіграф узято рядок «Циферблат годинника на розі…».
Роки, роки… Летять за світлі далі,
Як пелюстки під подихом вітрів.
Шалений час так тисне на педалі,
Що й не збагнеш в калейдоскопі днів…
(«Роки, роки»).
Листи без конвертів – надзвичайно цікавий комунікативний феномен. У таких листів, і це посвідчує поезія Світлани Костюк, немає пози, штучності, красивостей, немає зайвих слів.
Я безпритульна вітру течія…
Крізь хащі пробиваючи дорогу,
Іду вже не «на Ви», іду на «Я»,
Карбую над собою перемогуУ цьому світі, де банкнотів шал
Заволодів піснями й молитвами,
Де править зло якийсь відьомський бал,
Відверто насміхаючись над нами.
(«Про себе»).
У такій поезії є спокій тиші, яка часом промовляє значно більше. Є неудавана емоційність, породжена особливою психічною організацією суб’єкта лірики, здатного відчувати світ як музику, як взаємодію різних людських енергій.
Саме ця тонка організація визначає і певну мінорність книжки С. Костюк. Мінорність, породжену знову ж таки не песимістичністю світогляду, а здатністю бачити речі на відстані у великій перспективі. Ліричний герой не нарікає, а лише фіксує те, що з точки зору християнського світогляду наближає світ до «великого самоспалення», до апокаліпсису. А поетичні листи без конвертів – спроба зафіксувати ці прикрі тенденції «у сфері людського». Людство конче потребує очищення, проте чи допоміг би прихід Христа сьогодні? Та й Діві Марії вистачило вже однієї смерті Сина… А з «великого часу», аналізуючи світ глобально і на відстані, помічаєш, як непомітно людиною опановують якісь прикрі звички, як людина втрачає здатність чути ближнього, бути другом, розуміти людину в біді і приходити на допомогу.
Особлива чуттєвість і психологізм суб’єкта лірики Світлани Костюк не можуть існувати у світі несправедливості. Така свідомість прагне очищення, свободи, чистоти, творчості. А як творити в болоті? Як творити, коли тебе можуть не почути, коли ти бачиш байдужість? Чи тоді взагалі потрібна поезія? Може, справді час писати листи без конвертів і ніколи їх не відправляти?
Світлана Костюк наважилася надрукувати дещо з того, що не могло мовчати. Світ іще можна змінити. А головне – любити все, що в ньому є. З цього випливає францисканська любов, яка не ділить, а об’єднує – те, що було, що є і що буде; людину і природу, відчуття і пам'ять.
Душа, наче рваний камінь, втрамбований в тишу…
Кажуть, не в моді зараз мислі крилаті…
Тому сповідатись буду своєму віршу,
Який запалю, як свічадо, в нетопленій хаті…
(«Сповідь віршу»).
Світлана Костюк, принаймні як я це собі уявляю, – людина, яка ще вірить у добро, яка здатна творити це добро. Це людина щирості та емпатії, яка, пройшовши непростий шлях у житті, сама пережила різне. І відчутий біль підштовхнув до поетичного слова. Проте ще раз наголошу: в цій поезії немає робленості, штучності. Правда, подеколи там відчувається біль…
А світ змалів… Він все-таки змалів…
На теплий дотик слів у безгомінні криги,
На посмішки людей в шалених ритмах днів,
На потяги сердець до музики і книги…
(«А світ змалів…»).
Можливо, хтось скаже, що це занадто альтруїстично для нашого прагматичного часу, в якому вже майже не лишилося романтиків.
Де правді народитись не дано,
Добро наївне прихистку шукає…
А всім буває просто все одно….
І це вбиває…
(«Про себе»).
Що ж, звичайно, кожна епоха породжує свою цивілізацію. Але від того, що ми не бачимо атому, він не перестає бути однією з найбільших загроз у руках тієї ж таки людини. А поет – це або воїн, або мудрець, або пастор, або блазень… Поет у якійсь своїй частині не може бути кон’юнктурним. Так, поетові притаманне все людське, він може бути успішним державним діячем чи дипломатом (як Сен-Жон Перс чи Коррадо Калабро), поет може бути політиком, виразником політичних ідей (як Жан-Поль Сартр чи Ґабріель Ґарсія Маркес). Поети могли бути «придворними», могли писати оди вельможам, а проте саме поети могли сказати вельможі правду. Правду про те, що король голий…
Жовто-блакитним прапором
махаємо вже й без потреби…
Модними стали
вишивка…
калина…
молитва в церквах…
(«Вибір»).
Поети – це діти «великого часу», які мають здатність казати правду, коли інші державні інституції на це неспроможні.
Душа, як аркуш, списаний слізьми,
Як ржавий спис, направлений до неба…
І важко залишатися людьми
У світі, де вже святості не треба…<…>
Поети ще малюють глибину,
І неважливо, з прірви чи з вершини,
Бо їхню пісню, звірено-сумну,
За них вже доспівають полонини.
(«Про поетів»).
«Листи без конвертів» мені імпонують – своїм виваженим, рівним і точним розумінням реальності, людини в часі, творчості. А також тим, що в них іще раз проговорюються важливі і надзвичайно простір речі. Речі, замислюючись над якими, ми стаємо людьми.
Допоки ще Поезія жива,
Світ не загине…
Може…
Не загине…
(«Про поетів»).
// Літературна Україна. – 2013. – № 38 (5517). – 3 жовт. – С. 5.
4. Євмен Бардаков: «Рецепція на прочитані листи»
Кажуть, захоплення поезією личить делікатним юнакам, мрійливим підліткам, жінкам. Чухаю потилицю, роздумуючи, до якої категорії віднести себе. І,о, еврика! Прикинуся-но критиком поезії!
На кого має бути схожий критик і яким він не має бути. Гадаю, він не може своїми кирзовими чоботами «наукового методу» досліджувати (наслідити) в барвистому квітнику поезії, щоб не затоптати ненароком живу красу. Грубі руки критикана-аналізатора з його алгоритмами тестування віршів лише дегармонізують тонку тканину сенсу вірша, його мудрість заховану в символ чи красу замасковану метафорою. Та й відточений скальпель психолога-препаратора, риючись в комплексах давно похованих в підсвідомості вражень і споминів, може легко поранити, деформувати найпотаємніше.
Критик швидше повинен бути схожим на дегустатора в виноробстві і кулінарії чи нюхача в парфумерному виробництві. Він має сказати своє «Ах!» чи «Ох!», відмітивши достоїнства поетичного витвору, або «Отако…» чи «Отуди…», спрямовуючи авторів до вершин довершеності.
Я щиро радію кожному факту виходу чергової книжки українських авторів. Нехай, навіть, наклади їх будуть зовсім манюні – дарма.
Тож беру нову збірочку Світлани Костюк. Ця книга в товстій, надійній, гарно оформленій палітурці. Краса!
Спочатку я кругом ходив з нею, просто тримаючи в руках.
Потім повільно з перервами читав. Імпонувала мені при читанні розважливість, споглядальність, спокійна інтонація поезій, без надриву і демонстративності.
Ну, а от тепер намагаюсь висловити свої враження. Як критик, вірніше реципієнт – тобто суб'єкт, що сприймає адресоване йому повідомлення.
Збірка поезій Світлани Костюк називається «Листи без конвертів».
Хто не бажав би отримувати листи!? О, цей хвилюючий момент, коли з надією відкриваєш поштову скриньку і переповнюєшся дитячою радістю і цікавістю. А далі читання, під час якого виринає з листа новина, знання, емоція, душа, внутрішня енергетика відправника.
Добре, коли в людини є хтось, кому можна було б написати. Написати лист… Або книжку…Або хоча б покласти в пляшку записку і кинути в море…
Хто не волів би бути почутим?!
Але чому «Листи без конвертів»?
Можливо, тому, що автор не уявляє своїх адресатів? Або не хоче пристосовувати під конкретного адресата стиль свого письма і своїх листів? (Чув, що тепер стає популярним так званий посткросинг, коли надсилаються листи і поштівки не лише рідним та близьким, а й незнайомцям.)
Та на це питання поетеса намагається відповісти в першому ж вірші-зверненні:
«Від автора»(10)**:
«Мабуть у кожного потреба є така:
Комусь розповісти щось сокровенне…»
«…Листи відкриті відправляю в світ людей…
Вони в дорозі вже, беззахисні, як діти…
А раптом хтось пригорне до грудей?
Або вони когось зуміють обігріти…»
Поетеса пише різножанрові листи – це листи-звернення і листи-роздуми, листи-розповіді і листи-сповіді:
«Ігореві Павлюку»(17), «Розмова з сином»(18), «Сповідь віршу»(25),
«Сповідальне»(80)
«Листи до казки»(48):
«…Чогось мені тепер не вистачає
В холодному осінньому саду…
Бо й досі сниться: казка ще чекає…
Бо й досі (вірте!) я до неї йду…»
«Лист на кладовище»(59):
«…Без Вас чомусь змалів цей білий світ,
І важко передати це словами,
Бо неважливо, скільки тобі літ,
Коли так хочеш у обійми мами.
…А поруч розростаються хрести...
Село повільно переходить в тишу.
…Пожовкле листя схоже на листи,
Яких не пишуть…»
«До мрії»(79):
«А ми з тобою зовсім не такі…
Ми пишем вірші…Спокій нам не сниться…
Чужі нам звершення, якщо вони легкі…
І журавель нам ліпше, ніж синиця…»
«Розмова з собою»(46):
«...Але і в дитинстві ми гралися часто "в принцес",
І дуже хотілось для когось лишатись єдиною...
...Оголене серце пронести по долі своїй - це вже, знаєте, хрест...
Найважче - собі бути вірною, отже людиною...»
Світлана Костюк в збірочці поезій «Листи без конвертів» пише про різні, часом складні і делікатні речі.
Вона пише: «Про душу»(45), «Про рай земний»(20), «Про жіноче щастя»(90), «Про себе»(12), «Про найдорожче»(57) , «Про життя»(67),
«Про лукавство»(37):
«Ми любимо часто казати, що так боїмося гріхів…
Насправді лукавимо. Все це нічого не значить.
Бо граємо ролі. В лавині сфальшивлених слів
Забули, напевне, що Бог усе чує і бачить.»
«Про творчість»(28):
«Веселками заквітчую життя,
Вплітаю музику у думу журавлину...
Зболілий вірш під серцем,
Як дитя,
Перериває вкотре пуповину...»
«Про поетів»(19):
«Нема поетам місця на землі,
На цій планеті, скривдженій віками,
Тому ячать неначе журавлі,
І плачуть не сльозами, а зірками…»
Про час:
«А час біжить немов з берези сік,
Як пелюстки черемхи біло пінні.
Ця дивна мить і є земний наш вік,
Прекрасний у польоті та цвітінні…»(30)
Про натхнення:
«Люблю цей час. І тишу. Й самоту.
Із чаші неба пити трунок дива...
І відчувати простір, висоту,
І вірити, що пишеш - знать, щаслива...»(13)
І на завершення. Багато хто (в їх числі і я) знаходить в обміні текстами збудники приємних спогадів, віддушину і радість. Тож пишіть листи!
08.12.13
-------------------------------------------------
*Рецепція – (фізіол.) процес сприйняття та переробки інформації, що надходить в організм від сенсорних систем при дії на них адекватних подразників.
**– в дужках номер сторінки в збірці Світлани Костюк «Листи без конвертів».
