Жінка-УКРАЇНКА

©Ван Гог

Жити ілюзією простору
І чекати на те, що в тобі композитор
Напише мелодію позитиву –
Це ніби різати абсурд на абстракції…
Горить псевдо-зірка
Пророчить мені жорстокість.
Я щиро пишуся з маленьких літер:
Инакша сфера, инакше розуміння
Того, що инакше не буде
І я все залишу так само!

Облайкаю придорожніх псів
Та обрамлю долонями мислення –
Полегшено наболілого горба.
В тінях колючого дроту
Моє відбулося зачаття.
Параноя має безмір'я
Теоретика розпухлого мозку
Голими пальцями ніжить тишу…
Хоку. Грішні вірші
Написані слухом Ван Гога.

©2015 (А. Шопенґауер)

Бомжі ходять літом,
Бомжі п’ють боржомі:
Обличчя бордові
Війною налиті
В пластиковий вимір,
В розмір розмислу,
Місяць коромислом
Та в породіллі вим’я.
Випито дещицю
На сльози намазаним.
Порожніми фразами
Сніданок мерещиться…
А скоро наповнишся
Сліпим подаянням,
Облизаними бажаннями,
Що нині повчорилися
Дітьми соборними.
Знеславлені та покинуті.
На цій трагічній секунді
Розлетілися ворони
На живих полювати…
Розіп’ятим ранком
Словами бранки
Вдовиця-мати
Очі осліпила
Тіло замолоду
Хрестом розколотим
В полі застовпила.
Урожай на могили,
Хоч гріх так казати:
Бомжі біля хати
А решту з’їли…

στοιχεῖον

Все Надто пізно:
Захворів пофіґізмом
В квіткову крапинку
З терновим присмаком.
Фронтація Бісмарка
З надмірним дьогтем –
Очі холодні
Розгризли морози
На вікнах зсередини.
Слова заплетені
В стрічковий вітер
Ставнями сіріти
Суворим сходом
На лініях пін-коду
Потурять прощанням.
BIOS в останнє
Циркулює у системі,
Якось я не в темі
Банальних оновлень.
Збій організму
Парадоксально
Нагадує каїна
Якого на вилах
На місяці ув’язнено…
Вчинено двері
В давні трофеї
Вчать перебути
Та перестаратись.
Літо щербате
Залишить тілом гриба.
Подумки риба
У дощах плаває
Ситить отруту
Словом забутим
Вивіреним наніц.
Цей отриманий танець
Осипаних яблуками
На гнилизні бажань.
Злизую з ножа
Тінь закривавлену…
Флора і фауна
В пересторогах.
Дорога рішень
І просто дорога…

©ВОРОЖІННЯ на КАФЦІ

Автостопом до Голгофи:
Здешевіла вина на розлив,
Святкова сорочка на розділ,
Повсякчасна душа на виріст.
Очима промацуєш людство –
Терновим коханням на груди
Та списаним списом на сльози.
Задрали забрало до виші
Дивитись в засмолене небо.
Вертепи і радісне инше
На теплих струменях кайфу.
В карафці цитуючи Кафку
Втоплю покривавлену вічність.
Сьогодні глибинність блиску
Під склом посивілого хліву.
Картаті ворони на корчах
Сповідують жменю зерняток:
На завтра віддьогтені меди
Почнуться з аз, буки і веди.
Веду себе відбірним шляхом,
Віра в спокушений спокій –
З простреленим іменем ПАМ’ЯТЬ…

©Молитва матері

Все, мамо, війна! В окопах допостимо Паску
Слова відцвітуть, нова слава зросте ріднотрав’ям.
Та ти не хвилюйся. Молися. Це ще не фіаско
Якщо і загину – наснюся. Та чи не казав я,
Що нас, немов звірів, покинуть в зруйнованих клітках
Де продано все і розгублено ніби непотріб.
Рахую патрони, щоб трохи поспати. Покликав
Приємне відбуле у свій партизанський погріб.
Не плач, моя мамо, усе ще чужі не спалили –
Цвіте алича і річка біжить в море дзвоном.
Дасть Бог перемоги, додасть мені вітер сили
І небо розвидниться і перестане буть чорним…

©Молитва матери

Все, мама, война! В окопах допостуем Пасху,
Слова отцветут, новый мир возрастет роднотравьем.
Но ты не тревожься. Молись. Еще не фиаско,
А если погибну - приснюсь. Ведь как-то сказал я,
Что нас, как зверье, оставят в разрушенных клетках,
Где продано все и растащено, будто мы отребь,
Считаю патроны... немножко вздремнуть бы. Редко...
Былое возьму с собой в мой партизанский погреб,
Чтоб вспомнить. Не плачь, ведь не все сожгли чужеродцы,
Цветет алыча и сбегает река в море звоном.
Даст Бог нам победы, взойдет опаленное сонце
И небо очистится, и перестанет быть черным...

Вона

І що?
Я так і не розумію
В житті неприкаяний
Часом буваю каменем
Корінням залатаний
Та хіба я знатиму,
Що Сонце на серці
Мені буде вічність?
Вікном розчиниться море
Солоними пригоршнями
Мовчазні фольклори
Усім та не кожному.
Пташкам долонями
Дітям коріннями
Та ж прорости живильними!
Чому далі мучення
Приміського сполучення
Піду в закрайсвіття!
Сьогодні літо
І перший початок
Споминів завтра
Помилок в нікуди.
Відпусти, вампірице,
Життям дивуватись,
В простір дивитись
Давно гармати
Поранили душу.
А я надкушу
Те яблуко зелене.
Зламаю пагони
Липневого щастя.
Вона торкнулась
Нескошеного літа,
Вона промінцями
Торкнулася давньо.
Сорочку? Звільнити?
Та я ж дитина
Зі зморшками старчими
На лобі сина
На хаєрі пазлами.
На зап’ясті рурами
Іменами фігурними.
Скілько витримав,
А скілько вона витримала?
Життя як віхола –
Його не виховав.
І тими травами,
Вона від народження.
Ми пристрасть славили
Ми завороженні.
Візьму й так просто
Слова залишу я.
Люблю без пам'яті
Хай буде тиша.
Вона вирішує.
Вона розписує
Графіті всесвіту.
Мені ж залишилось
У ній воскреснути!
А знаєш, я сентиментальний
І часто плачу,
Що життя мене зломало...

©Травонепам’ять

Самотність – це коли з тобою друг Кахеті,
Коли свій біль від шуму глушиш роком.
Коли на квіткополі твої сліди травою стерті
А вірш написаний ніяко. У глибині душі толока
І ти волочиш своє слово гартуватися в закутку
Як на долоні в полі вірний вітер губить слайди.
І місяць з річки скинув потускнілу куртку –
У сон грядущий вцілив з-за смереки снайпер.
Тобі без серця вже, сталево, хоч тривожно
Під ранок, може, так не буде все як в з’яві.
Закрапав очі, на сльозу стократ примножив,
Бо потім знову дні повторяться кістляві…
Той парк не знав про те, що буде вбитим
І кровоточив миром в синь небес.
А що полям? Розгубить слайди вітер
І в титрах змочених загублять пам’ять десь…

©Імплантація простору

В поезії бомж, в провінції простір
Як квітка на попелі армагеддону.
Часом заквітну, а часом загострюю
Дороги мовчання розписані чорним.
Розсіюю сказане. В полі шакали
Оголюють мир, що на згарищах схуд.
Святиня небес на віче скликала,
А вибору в тебе – війна, чи хомут.
Чи ж я буду Хорсом? Залиш дерев’яним!
Ці крихти зірок не для наших ротів.
В огні запікаються внутрішні рани
Напівобезброєні, з крильми напів.
Тож чи варто мені малювати прощення?
У вирі мій бог не згадає діянь…
Річки піднебесся, степи надзелені
І танець двобою стихій Інь і Ян.

Володимир Вакуленко