Жінка-УКРАЇНКА

Грішна осінь

Степан вийшов на балкон винайманої квартири і закурив. Курив він рідко, лише в ті дні, коли мав секс. Сьогодні один із таких майже святкових днів.

Світити своїм обличчям, хай навіть у вересневих сутінках, наміру не мав, тому присів обпершись спиною на стіну і смачно затягнувся. Осіннє повітря переплетене із тліючим тютюном обпекло легені. Він заледве стримався, щоб не зайтися ганебним кашлем. У іншому випадку, що б про нього подумала ніжна оголена пані з якою їх розділяло навіть не пів метра. Хоча, якщо вже зовсім відверто, кому яка різниця, що вона  подумає? Степанові стало справді смішно, боятися, яке враження складаєш на повію, було геть не у його стилі. Він достеменно знав, що більше ніколи її не побачить. У нього було залізне правило – не входити двічі в одну і ту ж річку, і на разі не мав на меті йому зраджувати. От і не варто було перейматися, що зараз він виглядає, як привид з минулого століття, якого кожен у своєму житті хоч раз та й зустрічав. Ба більше, ті хто віком старші, іноді й бували ним, тим чоловіком, що сидить навпочіпки на балконі у сімейних трусах і палить із виразом глибокої задуми на обличчі. До повного образу, йому бракувало хіба білої майки – бірцівки. У цю мить він гостро відчував єдність із сотнею тисяч отих радянських мачо-коханців. Тепер таку картину маслом побачиш рідко, усі барикадуються, замуровуючи ці балконні п’єдестали пошани, металопластиком. Його орендований клаптик простору був отією залишковою рідкістю, хоч і невеликою, проте з вільним доступом повітря і чудесним краєвидом на вікна сусідського будинку.

Холод легенько добирався до його грудей повільно рухаючись по тілу від рук та ніг, та дарма: хіба можна охолодити вже давно замерзлу сутність? Чи може календарна осінь вибороти право на володіння душею у осені внутрішньої, що вдарила раптово із першими променями весняного сонця і триває уже роками?

До кімнати Степан повернувся у доброму настрої. Кинув оком на діву і звелів:

– Одягайся.

– Продовжувати не будете?

– Ми закінчили. Гроші я віддав Вані, а це тобі на чай, – і простяг їй чесно відпрацьовані сто гривень.

– Дякую. Було приємно… познайомитися.

Приємний вечір закінчився. Залишилися дрібниці: прийти додому з абсолютно незворушним виглядом і не сіпнутися жодним нервом, не відвести очей, не затремтіти голосом, не розтопитися, не розлитися під люблячим поглядом дружини.

Відчиняючи помешкання власним ключем він пригадував, якими легкими були кроки Олесі, коли вона бігла відкривати двері чоловіку. Тепер вона його не зустрічає, уже давно, та позбутися цього нав’язливого приємного спогаду ніяк не міг.

У квартирі було тепло і пахло смаженими пиріжками. Вона таки зробила вечерю. Попри все. Для нього. Маска незворушності миттю кудись зникла, оголюючи вираз глибокого жалю та смутку. Степану стало соромно. Липкими, неприємними вологими краплями почав виступати піт. Йому здалося, що від нього смердить цигаркою, повією, малосімейкою, усім, про що б хотілося забути.

– Привіт. Я вдома, – роззуваючись, намагався говорити швидко, щоб не залишити дружині можливості вставити слово, зав’язати розмову і відчути той сморід, – швиденько прийму душ. Вечір видався досить спекотнім як на вересень.

– Тільки швиденько. Вечеря вже на столі, – Олеся сиділа на дивані і зустрівшись із ним поглядом привітно усміхнулася ледь схиливши голову на бік. Лиш за цю усмішку Степан ладен був зробити усе на світі. Ну, майже усе.

Вода очищує і знімає втому, але не вміє змивати гріхи. Дає легкість тілу, але душу не здатна зцілити. Це ж не казка.

Загорнувшись у теплий махровий халат він майже з відновленою внутрішньою рівновагою якомога бадьоріше вийшов із ванни.

– Смачно пахне! Мої улюблені? Йдемо вечеряти, – і підхопивши дружину на руки поніс до кухні.

Олеся заливисто розсміялася та раптом змовкла пильно вдивляючись в його лице. Вона все знала.

– Я люблю тебе! Ти увесь мій світ, – його голос таки зрадив і почав тремтіти, – ти моє Все!

– Знаю, – прошепотіла, дужче тулячись до нього усім тілом, та раптом зойкнула, – не перечепись, уважніше!

Степан із своїм скарбом на руках, балансуючи на одній нозі, іншою відіпхнув важкий і громіздкий інвалідний візок, що став на їхній дорозі.

Чорний сатин

– Відкривай!!! Відкрий, ти вдома! Безхребетне створіння, хоч раз глянь мені в очі.

Долоня правої руки, якою вона незграбно гепала у двері, розчервонілася і доволі сильно пекла. На певний час це її спинило: потерла руку об стегно, розімнула пальці, кілька разів стиснула їх у кулак, подула – ніби полегшало. Перевела подих і відкашлялась. Перекинула з одного плеча на інше сумку і знову взялася за старе.

– Відкрий, – на цей раз уже не кричала, а якось голосно цідила крізь зуби, – ти ж мене знаєш, я так просто не заберуся. Відкрий, поки я ще прошу.

Вона ще щось шипіла, але слова почали зливатися в єдине.

– Нехай так, засранець. Ти ж знаєш, що я повернуся. Міліція, суд, все, все ще буде, згадаєш моє слово. Будеш сам не рад, що не впустив.

З-за дверей почувся тихий мат.

– То все-таки вдома!!! Ти мене не посилай, я баба скандальна. Ти ще не знаєш на що я здатна, я тебе посаджу, скотина, чув? І най сусіди чують! Чуєте, посаджу скотину!

Жінка знову закашлялась, видно від незвички до крику.

– Подзвони, зустрінемось на людях, не в квартирі, – сказано голосно, але вже без того вразливого крику. Напевне сили забракло, – я даю тобі останній шанс. Як завтра до опівдня не задзвониш, я розпочну справжню війну.

У відповідь – той самий посилальний гулкий рик.

Вона ще трохи постояла притулившись до дверей, вслухалася. Тиша. Сьогодні бій програно. Та що таке один бій, проти цілої війни? Гордо підняла голову, випросталася, щоб бачив, що її не зламати (знала, що дивиться у вічко) і подалася геть.

– Коли ж ти вже здохнеш, суко! Щоб тобі ноги повсихали сюди ходити, корова стара.

Орко теж нарешті відійшов од дверей. Про-всяк випадок він їх притримував аби та навіжена таки не увірвалася до хати. Десь усередині було розуміння, що слабкій жінці не під силу вирвати залізні, хоч і китайські, двері, та все ж страх зустрітися з нею змушував підпирати їх плечем. Тепер воно затерпло, а це, відповідно, подвоїло злість.

Він витяг цигарки і підійшов до вікна. Вона не кваплячись йшла вулицею, ледь припадаючи на праву ногу. Мабуть, знову болить колись поламане стегно. Це до негоди. Глянув на небо і таки справді – воно поволі затягувалося грозовими хмарами. Буде злива. Її нога – найкращий барометр, не зараз, так у ночі впаде дощ. Прикметно, що за п’ятнадцять років жодної помилки, щоразу біль супроводжувався дощем, як і тоді… У той поламаний день, шістнадцятого липня 96 року, коли вона купувала ожину, небо спаскудилося хмарами й готувалося пролитися через край. Неподалік вдарив грім. Уже б утікати з ринку, але вона ще розмірковувала, яку б то краще взяти. Купувала ожину для Орка, тому мусіла обрати найкращу, найбільшу, найсолодшу. Коли ж, нарешті, визначилася, небо не втримало, розлилося. Важкі краплі падали їй на маківку, плечі, зливалися цівочкою й текли поміж лопаток. Йшов дощ і йшла вона. Хмари затуляли сонце, а вона ягоду від несподіваної води. У голові були думки лиш про те, як не замочити ожину, яку так любить її син. Орест в той день так і не дочекався своєї чорної малини, та й мати геть забула про його існування, коли раптово втратила рівновагу (нога у мокрому босоніжку послизнулася), впала і від шаленого болю втратила свідомість. А далі все класично: пів року у гіпсі на витяжці, ще пів року реабілітації, постійне вживання знеболюючих і, в якості маленького додатку, метеозалежність на усе життя.

Віра Дмитрівна відчувала у своїй спині його погляд, десь між третім і четвертим хребцями. «За що мені таке? То таки карма чи ще якась містична хєрня. Чого саме зі мною таке мало статися??? Де, бляха, та клята справедливість? Я йому все, а він…? Зараза! Хай би може де на які заробітки  звалив, нероба. Як же мене те все дістало… Щоб тобі повилазило!!!». Потік думок перервав голос старої сусідки, тієї, про яких говорено «без мила в душу».

– Віруля, а шо то ви так швиденько? Шойно йшли до хати і вже назад. Мо’ він де з дівкою чи дома нема, то ви б зачекали. Сідайте туво, я подвинусь, – підіймаючи свій кістлявий зад припрошує Віруню сісти на лавку акурат навпроти Оркового вікна.

Він відсахнувся від шиби. «От, стара шкапа! Язик би їй до слупа прив’язати,» – з ніжністю подумав про котрусь із пліткарок. Витягнув свій мобільний і набрав Святіка.

– Зачекайте, абонент розмовляє. 

Дмитрівну двічі просити не довелося.

– Я коло вас на дві секунди, бо маю йти ше на ринок. А він у хаті, баб Ганя, в хаті, тіко, зараза, двері не відкрив.             

– Тааа ви шо? Та як то не відкрив? Може таки дівка є?

– Та яка там дівка! Сам він. Хату пантрує аби я замок не зрізала, навіть вечорами ніде не волочиться, все сидить. Хіба яйце знесе, бо я ся не вступлю!

– Так, таки так, нема чого, пів життя на ту хату спину гнула, щоб зара того лишитися…

– А я про шо? Мені тільки-но 55-й пішов, я ше жити хочу. Та й Вітька мій каже, що не піде сюди, поки той гівняр не вибереться. Самі, бабо, подумайте, як то ми всі втрьох на 24-х метрах вижити маємо, га?

Небо набрало грозових барв. На іншому кінці міста Святослав Б. нарешті закінчив довгу телефонну розмову і збирався випити свою, вже геть охололу, філіжанку кави. Знову задзвонив мобільний. Знову кава так і залишиться на столі.

– Ого, які люди! Орко, ти?

– Привіт! Та я, хто ж ще. Ти як там поживаєш? Ше в «дурі» робиш?

– Все помаленьку. Та роблю, де б мав дітися? Мало того, з минулого року, заввідділом. Зацінили, нарешті, – Святослав з любов’ю поправив настільну табличку з власним ім’ям, – А ти як?

Т– а так… Є тут одна справа… Пам’ятаєш, ти казав, шо якшо шо, то можна звернутися. Довідку мені тре зробити. Для старої. Поможеш?

– Орест, які питання? Але то не по телефону. Завтра, коло третьої, підтягуйся. Зайдеш в центральний корпус, на третій поверх, другі двері зліва.

– Ну, то гарно. Подякував. До завтра.

От так просто. Орест підозрював, що Святік не буде особливо пручатися, армійські друзі як не як, але таки здивувався, що навіть не довелося вдаватися в деталі. «Ще б завтра все так легко пройшло… Але то вже дрібниці, цікаво, якою буде ціна питання? Головне, щоб не зажерся…, – він нарешті сів у глибоке м’яке крісло, закинув голову догори, мрійливо закрив очі, і як тіло змінило положення, так і його думки полилися в іншому напрямку, – Ну, тепер побачимо хто кого. Йди, йди в міліцію, суд – вперед. Я тепер все заберу, а тебе, психічну, до дебілів поселю! Хтіла жити з своїм хахарем у комфорті, то я зроблю тобі путівку на «курорт», безстрокову!» – і недобра посмішка перекосила його обличчя.

– Слухай Вір, а той… Орко твій де жити піде, як ти його виживеш, до батька?

– А мене шо то має хвилювати, га? Молодий, руки-ноги має, най заробить на хату. Он на чехи най їде чи ще куди. Він хіба мене питав, де я ті сім років жила? А старий його вже другий десяток в тюрмі гниє, ви ніби, бабо, шойно то взнали, то хіба Орко туди, до нього перебереться. – жінчині уста розтягнулися в гримасній усмішці, – я вже й з юристом балакала. Завтра йду до суду заяву писати. Може, буде вам на шо подивитися, баб Ганя, як ото прийде міліція, за жбари його з квартири викине, а може й посадить. Хата ж на мене написана.

– Бійся Бога, жінко, то ж твій син!

Він про маму свою думає? Як мене через нього Вітька покине, то ото щастя буде, нє? І шо то ви Бога згадали??? Як свої діти не маєте, то й мовчіть, розсілися тут і язиком чешете, порядних людей обмовляєте. Ет…

Віра Дмитрівна важко піднялася й попрямувала купувати ожину. Баба Ганя хотіла плюнути їй у слід, але вчасно помітила, як сусідка з четвертого поверху вийшла тріпати килими, то й не стала паплюжити таким негідним вчинком свою репутацію.

Чорним сатином остаточно затягнуло небо. От-от його сльози повинні впасти на потріскану землю. В повітрі вчувається наближення зливи, та принаймні двоє людей на все місто знають, що це лиш забавки природи, а справжня гроза розгуляється завтра.

Людмила Ґрацієвська
(Тетяна Кітчак)