Жінка-УКРАЇНКА

Мабуть, не вистачить на світі слів, щоб висловити те, що для мене означає «Україна». Це, перш за все, це − рідна земля, − земля, де я народилася, де зростала, пізнаючи її красу, чарівність, неповторність, що воєдино сплетені з її випробуваннями, болями та стражданнями.

Завдяки моїм рідним, яким я щиро вдячна за своє виховання, у моєму серці ще з раннього дитинства почали проростати паростки любові та захоплення рідною країною, її прекрасною природою, її милозвучною мовою, краса якої виливається у поетичному слові та народній пісні, неперевершеним мистецтвом, що розквітає з давніх-давен у барвах вишиванок, рушників, килимів, у орнаментах писанок, у квітчастих візерунках збанків і тарелів…

Для мене, як для творчої людини – Україна, її життя, культура, історія – це невичерпне джерело для творчості. Господь створив нашу планету дивовижною та прекрасною, де кожен її куточок є неперевершеним витвором мистецтва вселенського масштабу, все ж для мене рідна земля є найкращою та найближчою серцю, яка дає наснагу творити і у творчості оспівувати її унікальність, її співочу душу.

У студентські роки, коли я обрала для себе поле професійної діяльності, українське народне мистецтво стало для мене потужним подихом натхнення ще у навчальних творчих роботах. Зацікавлення народними мистецькими традиціями не покидає мене і зараз. Його самобутні мотиви можна побачити у моїх картинах, костюмах, виробах зі шкіри, декоративних ляльках.

Та не лише українська минувшина, але і її буремне сьогодення не може залишити байдужою кожну творчу душу. Нелегка зима, яка нас змінила, передусім пронизала нашу свідомість, перевернула її «з ніг на голову» (чи, можливо, навіть навпаки, «з голови на ноги», бо, мабуть, щось не так було з нею, що ми, українці, дозволили довести країну до такого стану).

Поряд із вибухами, які ми чули на протестних площах, потужний вибух відбувся і у культурному вимірі. Українські реалії наскрізь прошили серця не тільки відомих літераторів,журналістів, художників, музикантів, але і багатьох звичайних людей, яку, можливо, навіть і несподівано для самих себе почали виливати свої киплячі емоції, переживання за долю України у пронизливих, до болю правдивих віршованих та прозових рядках, мелодіях, малюнках.

Усе те, що зараз відбувається в нашій країні, перевернуло і мою душу, торкнулося всіх струн серця. Я, теж мабуть несподівано для себе, знову звернулася до віршування (перші спроби поетичної творчості були ще у шкільні роки). Чомусь так сталося, що мої переживання, думки, осмислення нашого болючого сьогодення виходять у світ не через більш звичні для мене мазки пензля, а через авторучку та комп’ютерну клавіатуру, які допомагають мені складати слова у поетичні рядки. В цих рядках я змогла вилити свої сльози – сльози, якими плачуть очі та душа ще від тих «чорних» лютневих днів, коли жорстоко знищували вірних синів та дочок України; сльози болю через тяжкі втрати, яких зазнають українські матері, дружини, діти, схилившись над могилами своїх захисників; сльози розпачу, що так багато громадян України через свою духовну та інформаційну сліпоту не бачать правди і допомагають штовхати власну країну до могили та розривати її багатостраждальне тіло і душу на шматки.

Проте, поряд з тими всіма випробуваннями, які Україна проходила в різні історичні епохи та проходить зараз, я вірю, що горе обов’язково має змінитися щастям, страждальні сльози – радісними посмішками, а крізь матеріальні та духовні згарища і руїни проростуть квіти оновлення, добра, взаєморозуміння, успіху та добробуту. Та щоб ці квіти росли і буяли в цвітінні, ми, українці, повинні піклуватися ними, наче дбайливі садівники і з щирою вірою просити допомоги і благословення у Всевишнього, бо у Святому Письмі написано: «І все, чого ви в молитві попросите з вірою, то одержите (Мт. 21:22).