“Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”.
З гімну України
Виглядала сина мати
І молила Бога,
Щоб з війни його діждати,
Господи, живого!Він один у неї в світі.
У лиху годину
Мусив край свій боронити –
Неньку Україну!Цілу зиму ждала мати…
Вже й весна минає,
А нема війні тій клятій
Ні кінця, ні краю!Не такі сини хутенькі,
Як лихі новини:
Заридала гірко ненька
Над убитим сином.І заплакав з нею світ весь –
Засльозилось небо.
Як тепер на світі жити
Без синочка нені?Хто утішить-допоможе?
Але – знов про сина:
"У своєму Царстві, Боже,
Прихисти дитину!"Припадала тужно ненька
Синові на груди.
…"Згинуть наші вороженьки…"
Ой, коли ж те буде?!Виглядала мати сина
Із війни живого.
Де тепер знайти їй сили
Вижити без нього?Син на фото в однострої:
В рамочці світлина.
Гладить ніжно так рукою,
Мов живого сина.
Іван Левченко,
першодрук, 27 травня 2014 року