Жінка-УКРАЇНКА

Жадібні ведмежата

В одному лісі жило собі двоє братиків-ведмедиків. І все б нічого, та були вони страшенно жадібні. Весь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, як їм щось подобалося, то забирали в інших звірят силою.

Ось і сьогодні такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші Ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть, щось не поділили.

– Це я знайшов! - кричить один малюк.

– Ні, я! - кричить другий.

– Мої ягідки-малинки! - вперто верещить перше Ведмежа. - Бо я старший!

– Аякже, чого це твої, як мої, - супиться і шморгає носом друге.

І така вже сварка, що мало не плачуть, мало не поб’ються. Аж тут зі старого лісу вийшов на галявину дідусь Ведмідь і грізно так гримнув на обох малят:

– А чого це ви знову сваритесь, непосиди? Що сьогодні не поділили, га?

Братики трохи побоювалися старого діда Ведмедя, бо мама завжди їм казала:

– Ось не сваріться, бо почує дідусь, ото вам перепаде на горіхи.

Тому, трохи позадкувавши, малі обережно відповіли:

– Ми знайшли малину, солодку-солодку, а поділитись не можемо.

А дідусь Ведмідь давно вже думав і гадав, як би малюків навчити жити дружно, не сваритись, не бути жадібними й усім ділитися. Думав-думав і таки придумав.

– Нумо, хлопці, зберіть хутенько малину в горнятка.

І Ведмежата один наперед одного стали зривати малину. Коли на кущику не зосталося жодної стиглої ягідки, дідусь промовив:

– А тепер віддайте горнятка мені. Бо я старший.

Малюки густо почервоніли, закліпали очима. Та що робити, простягнули горнятка з малиною дідусеві, а самі пішли нізчим.

– Отакої, брате, ми знайшли, зірвали, а дідусь відібрав.

– Угу, якось це несправедливо.

Та дідусь-Ведмідь і не думав ображати малюків.

– Агов, пустуни, а прийдіть-но сьогодні до мене під вечір обов’язково.

– Добре, прийдемо,- озвалися ображені Ведмежата, бо не могли вони не послухати старенького.

А дідусь тільки всміхнувся хитро собі у вуса.

Скоро чи нескоро, але прийшов час, і у двері дідусевої хатинки-барлогу хтось несміливо постукав.

– Заходьте-заходьте, мої любі, - озвався старий Ведмідь.

Двері відчинилися і до барлогу зайшли зніяковілі братики.

– Підходьте ближче, підходьте, зараз будемо чаювати.

Ведмежата зачудовано роззирнулися і пішли до столу. А там –що лиш не лежало: цукерки, мед, малина, варення, тістечка, медові пряники, запашні пампушки.

– Пригощайтеся, мої хороші, - підморгнув дідусь, - гуртом завжди смачніше, а я зараз ще липового чаю зварю.

Повеселіли наші бешкетники і нумо пригощатися. А коли вже прийшов час іти додому, Ведмежатка про щось пошепотілися і спитали:

– Дякуємо тобі, дідусю, за смачну гостину, а чи можна до тебе ще завтра прийти?

– А чому ж ні? Звичайно, можна.

Малята вийшли з хатини і радяться:

– Он який у нас дідусь хороший, сам малину солодку не їв, нас пригостив.

– Тож давай і ми гостинців дідусеві завтра віднесімо, бо якось негарно. Він нас частував, а ми що?

– А ми йому завтра солодкої малини нарвемо.

З того часу наші Ведмежатка завжди ділилися всім, що мали, і між собою, і з іншими звірятами, бо як казав дідусь-Ведмідь: «Гуртом смачніше!»
 

Про ромашку та мурашку

На галявині лісу росла собі Ромашка, одним-однісінька. Поряд росли дзвіночки, кульбабки та багато різних квітів. Та лише Ромашка - одна. І було їй дуже сумно, ні з ким поговорити. Дзвіночки передзвонюються між собою, кульбабки зайняті своїми парашутиками-насінинками, весь час повчають їх, як найдалілітати. А до Ромашки нікому діла нема.

Та одного дня все змінилося. Якось під вечір почула Ромашка, що хтось тихенько плаче. Озирнулася довкола і побачила маленьку Мурашку.

– Гей, малечо, ти чого плачеш?

– Ой, як не плакати, коли ніжечка дуже болить, - відповіла Мураха.

– А що сталося з твоєю ніжкою? - стривожено спитала Ромашка, бо була дуже добра і завжди всіх жаліла.

– Я її подряпала, і тепер йти не можу. Бачу хмара насувається, дощ буде, а додому мені далеко, - сказала Мурашка і знову заплакала.

І справді, потемніло, загриміло, пішов густий дощ.

– Ховайся, - крикнула Ромашка і низенько нахилила свою голівку, утворивши затишну, чарівну білу парасольку для Мурашки.

– Ой, спасибі тобі, Ромашечко, що заховала мене від дощу, а чим я тобі віддячуся?

– А ти поговори зі мною трішки, бо дуже мені самотньо тут.

Розмовляли вони, розмовляли, аж поки дощик не закінчився. Мураха розповідала, де бувала, що бачила, а Ромашка уважно слухала і всміхалася, раділа, що знайшла собі подружку. Коли дощик перестав крапати, Ромашка підвела голову до сонечка, що зя’вилося між хмарками, аби просушити свої пелюсточки. А Мурашка зібралася йти додому.

– Куди ж ти з хворою ніжкою підеш, біднесенька? – зупинила її Ромашка.

– Попросімо дядечка Подорожника, хай полікує, він добрий лікар.

А дядько Подорожник ріс поряд, почув про Мурашчину біду, дав краплинку свого соку, Ромашка свою пелюсточку для перев"язки, та й полікували Мурасі ніжку. Тут ще й дядько Джміль мимо пролітав, Ромашка його попросила допомогти Мурашці дістатися дому. Він теж не відмовив, посадив її собі на спину та й полетів до мурашника. Ох і дякувала Мурашка новим друзям. А дядько Джміль підморгнув Мурасі і промовив:

– Завжди пам"ятай, ніколи нікого в біді не лишай. Тоді завжди знайдеться хтось, що й тобі допоможе колись, - та й полетів собі, а Мурашка помахала йому вслід лапкою і, задумавшись, пішла до дому.

З того часу вона часто провідувала Ромашку, розповідала їй про новини в мурашнику чи лісі, не забувала подружку. І якось також віддячила Ромашці добром за добро. А було це так. Настав час Ромашці висипати достигле насіннячко, а на біду вітру нема, насіння не рознесеться галявиною. Зажурилася наша Ромашечка, ось тут і допомогла Мураха подружці. Покликала всіх своїх родичів, а вони схопили кожна по насінинці і розбіглися в різні боки галявини, залишили там насіннячко та й пішли по своїх справах. А наша Мурашка задоволено потерла лапку об лапку і сказала:

– Наступного року ти вже будеш на галявині не сама, не сумуватимеш. І підморгнула дядькові Джмелеві, котрий пролітав поряд. Добром за добро.