В одному лісі жило собі двоє братиків-ведмедиків. І все б нічого, та були вони страшенно жадібні. Весь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, як їм щось подобалося, то забирали в інших звірят силою.
Ось і сьогодні такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші Ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть, щось не поділили.
– Це я знайшов! - кричить один малюк.
– Ні, я! - кричить другий.
– Мої ягідки-малинки! - вперто верещить перше Ведмежа. - Бо я старший!
– Аякже, чого це твої, як мої, - супиться і шморгає носом друге.
І така вже сварка, що мало не плачуть, мало не поб’ються. Аж тут зі старого лісу вийшов на галявину дідусь Ведмідь і грізно так гримнув на обох малят:
– А чого це ви знову сваритесь, непосиди? Що сьогодні не поділили, га?
Братики трохи побоювалися старого діда Ведмедя, бо мама завжди їм казала:
– Ось не сваріться, бо почує дідусь, ото вам перепаде на горіхи.
Тому, трохи позадкувавши, малі обережно відповіли:
– Ми знайшли малину, солодку-солодку, а поділитись не можемо.
А дідусь Ведмідь давно вже думав і гадав, як би малюків навчити жити дружно, не сваритись, не бути жадібними й усім ділитися. Думав-думав і таки придумав.
– Нумо, хлопці, зберіть хутенько малину в горнятка.
І Ведмежата один наперед одного стали зривати малину. Коли на кущику не зосталося жодної стиглої ягідки, дідусь промовив:
– А тепер віддайте горнятка мені. Бо я старший.
Малюки густо почервоніли, закліпали очима. Та що робити, простягнули горнятка з малиною дідусеві, а самі пішли нізчим.
– Отакої, брате, ми знайшли, зірвали, а дідусь відібрав.
– Угу, якось це несправедливо.
Та дідусь-Ведмідь і не думав ображати малюків.
– Агов, пустуни, а прийдіть-но сьогодні до мене під вечір обов’язково.
– Добре, прийдемо,- озвалися ображені Ведмежата, бо не могли вони не послухати старенького.
А дідусь тільки всміхнувся хитро собі у вуса.
Скоро чи нескоро, але прийшов час, і у двері дідусевої хатинки-барлогу хтось несміливо постукав.
– Заходьте-заходьте, мої любі, - озвався старий Ведмідь.
Двері відчинилися і до барлогу зайшли зніяковілі братики.
– Підходьте ближче, підходьте, зараз будемо чаювати.
Ведмежата зачудовано роззирнулися і пішли до столу. А там –що лиш не лежало: цукерки, мед, малина, варення, тістечка, медові пряники, запашні пампушки.
– Пригощайтеся, мої хороші, - підморгнув дідусь, - гуртом завжди смачніше, а я зараз ще липового чаю зварю.
Повеселіли наші бешкетники і нумо пригощатися. А коли вже прийшов час іти додому, Ведмежатка про щось пошепотілися і спитали:
– Дякуємо тобі, дідусю, за смачну гостину, а чи можна до тебе ще завтра прийти?
– А чому ж ні? Звичайно, можна.
Малята вийшли з хатини і радяться:
– Он який у нас дідусь хороший, сам малину солодку не їв, нас пригостив.
– Тож давай і ми гостинців дідусеві завтра віднесімо, бо якось негарно. Він нас частував, а ми що?
– А ми йому завтра солодкої малини нарвемо.
З того часу наші Ведмежатка завжди ділилися всім, що мали, і між собою, і з іншими звірятами, бо як казав дідусь-Ведмідь: «Гуртом смачніше!»
Про ромашку та мурашку
На галявині лісу росла собі Ромашка, одним-однісінька. Поряд росли дзвіночки, кульбабки та багато різних квітів. Та лише Ромашка - одна. І було їй дуже сумно, ні з ким поговорити. Дзвіночки передзвонюються між собою, кульбабки зайняті своїми парашутиками-насінинками, весь час повчають їх, як найдалілітати. А до Ромашки нікому діла нема.
Та одного дня все змінилося. Якось під вечір почула Ромашка, що хтось тихенько плаче. Озирнулася довкола і побачила маленьку Мурашку.
– Гей, малечо, ти чого плачеш?
– Ой, як не плакати, коли ніжечка дуже болить, - відповіла Мураха.
– А що сталося з твоєю ніжкою? - стривожено спитала Ромашка, бо була дуже добра і завжди всіх жаліла.
– Я її подряпала, і тепер йти не можу. Бачу хмара насувається, дощ буде, а додому мені далеко, - сказала Мурашка і знову заплакала.
І справді, потемніло, загриміло, пішов густий дощ.
– Ховайся, - крикнула Ромашка і низенько нахилила свою голівку, утворивши затишну, чарівну білу парасольку для Мурашки.
– Ой, спасибі тобі, Ромашечко, що заховала мене від дощу, а чим я тобі віддячуся?
– А ти поговори зі мною трішки, бо дуже мені самотньо тут.
Розмовляли вони, розмовляли, аж поки дощик не закінчився. Мураха розповідала, де бувала, що бачила, а Ромашка уважно слухала і всміхалася, раділа, що знайшла собі подружку. Коли дощик перестав крапати, Ромашка підвела голову до сонечка, що зя’вилося між хмарками, аби просушити свої пелюсточки. А Мурашка зібралася йти додому.
– Куди ж ти з хворою ніжкою підеш, біднесенька? – зупинила її Ромашка.
– Попросімо дядечка Подорожника, хай полікує, він добрий лікар.
А дядько Подорожник ріс поряд, почув про Мурашчину біду, дав краплинку свого соку, Ромашка свою пелюсточку для перев"язки, та й полікували Мурасі ніжку. Тут ще й дядько Джміль мимо пролітав, Ромашка його попросила допомогти Мурашці дістатися дому. Він теж не відмовив, посадив її собі на спину та й полетів до мурашника. Ох і дякувала Мурашка новим друзям. А дядько Джміль підморгнув Мурасі і промовив:
– Завжди пам"ятай, ніколи нікого в біді не лишай. Тоді завжди знайдеться хтось, що й тобі допоможе колись, - та й полетів собі, а Мурашка помахала йому вслід лапкою і, задумавшись, пішла до дому.
З того часу вона часто провідувала Ромашку, розповідала їй про новини в мурашнику чи лісі, не забувала подружку. І якось також віддячила Ромашці добром за добро. А було це так. Настав час Ромашці висипати достигле насіннячко, а на біду вітру нема, насіння не рознесеться галявиною. Зажурилася наша Ромашечка, ось тут і допомогла Мураха подружці. Покликала всіх своїх родичів, а вони схопили кожна по насінинці і розбіглися в різні боки галявини, залишили там насіннячко та й пішли по своїх справах. А наша Мурашка задоволено потерла лапку об лапку і сказала:
– Наступного року ти вже будеш на галявині не сама, не сумуватимеш. І підморгнула дядькові Джмелеві, котрий пролітав поряд. Добром за добро.