Жінка-УКРАЇНКА

Нічого не буває випадково.

Кожен з нас прийшов у цей світ, щоб пройти свій шлях і виконати свою справу. Можливо, людина так ніколи і не усвідомить, яка це справа, і навіщо вона живе, але кожен покладе своїм життям свою цеглинку чи піщинку у величезну і загадкову Світобудову - для цього ми тут.

Світ і люди змінюються завдяки цивілізації - це зовнішній бік, але сутність життя і суть людини залишаються такими ж, якими були багато віків тому. Біологія людини, її почуття, прагнення, оцінка добра і зла, біль, страх - все в нас таке саме, як у предків! Але людина, скільки б не вчив її сторонній досвід, все одно йде шляхом своїх особистих помилок, і все пропускає через свою - єдину й неповторну - душу.

Так склалося, що я нічого не винайшла нового за своє життя. Я просто жила, осягала світ, вбирала в себе враження, відчуття -існувала. Дуже багато читала, близько сприймала долі інших людей - реальних і літературних героїв, вважала себе маленькою і незначною порівняно з ними. Мене виховували таким чи-ном, щоб я знала своє місце і чесно й сумлінно виконувала на цьому місці свої обов'язки. Але це місце і коло обов'язків повинен був визначити для мене хтось інший, не я сама - батьки, школа, а далі чоловік, інтереси родини, навіть суспільства.

Мене вчили гарним речам - бути справедливою, працьовитою, охайною, вірною, вдячною, освіченою. Не вчили, на жаль, бути жінкою - в часи моєї юності у вихованні не зважали на стать. Я почувалася нарівні з чоловіками майже у всьому, дуже довго не усвідомлювала себе іншою, ніж вони (проте, завжди це відчувала). І хоча була привабливою дівчиною, від природи жіночною, я тільки в зрілому віці осмислила свою обраність, відчула, що бути жінкою - це і особливий дар, і особлива місія. Відчула свою жіночу суть.

За своїм філософським складом я фаталістка. Вірю, що кожен має свою долю. Але фаталістка оптимістична! Колись прочитала фразу, що належить великій людині: "Я не тільки схиляюсь перед неминучістю, вона надає мені сили". На перший погляд - парадокс: неминучість, неможливість зміни ті чи інші обставини, мали б, здавалося, пригнітити людину, змусити опустити руки. В мене - навпаки. Коли переді мною стає перепона, трапляється неприємність, виникає проблема, все це дає приплив енергії на те, щоб пережити цей момент подолати і жити далі.

Медицині відомо, мені довелося з цим, на жаль, зіткнутися, що в результаті пошкодження або втрати людиною якогсь органу, організм знаходить внутрішні резерви, щоб перебудуватися і замінити втрачене чимось іншим - замість ушкодже них судин виникають нові (хай не настільки ж повноцінні, але вони допомагають кровообігу). Можна навести ще приклади. Я думаю, таке властиве усій живій природі - в тому числі суспільству, - і не втрачаю оптимізму

Усвідомлення неминучості, фатальності, накреслення долі -допомагає мені жити. Відколи я зрозуміла, що доля веде людину шляхом, призначеним особисто кожному з нас, не випадковим, а второваним предками і спрямованим далі для нащадків. Я ядушею відчула свою відповідальність за кожен крок на цьому шляху, вартість кожної помилки, вагомість добрих недобрих вчинків, нерозривний зв'язок мене самої з моєю долею, зв'язок двосторонній - я не тільки покладаюсь на неї, вдячна своїй долі і люблю її такою, яка вона є. І сподіваюсь на взаємність. Це відчуття підтримує мене.

Релігія винайшла велику формулу, на якій стоїть життя -Віра, Надія, Любов. Людина може втратити надію, але залишаться віра і любов - вже з ними можна встояти. Можна дощенту зневіритися - тоді підтримають любов і надія. Кажуть, що надія вмирає останньою. Але ніколи не може вмерти Любов, бо тоді не залишиться ні віри, ні надії - вони неможливі без любові. Любов - це те, що тримає нас на світі, і на чому тримається світ. Це основа основ, джерело добра і всього су- щого. Немає нічого вищого за Любов.

Навіть найчерствіша людина, навіть наймізерніше створіння любить щось або когось, це найприродніша потреба -любити самому і щоб любили тебе. Це почуття у всіх розвинене по-різному і спрямоване на різні речі, але немає жодної істоти, якій би воно не було притаманне. Часом любов може набувати навіть потворних форм, але й тоді вона викликає якесь співчуття. Та на щастя, це буває рідко. Переважно любов прекрасна, вона робить прекрасними людей і світ. ЇЇ джерела - в природі, у барвах дня і ночі, у квіті й листі, вогні і воді, у звуках і дотиках, у високих пориваннях, щедрості, безкорисливості, у родинному теплі і щирій дружбі, у таїні народження нового життя, співчутті і доброзичливості. Навіть у болях і стражданні: вони неминучі, але любов гоїть рани і повертає до життя.

Немає жодної жіночої долі, на якій би не позначилася любов. І весь світ потребує жіночої любові. Жінка сильна. Жінка романтична. Жінка - творець, жінка - берегиня. Все залежить від неї в родині і на роботі. Жінка здатна на все. Головне - мати гідну ціль і спрямувати на неї всі свої сили і натхнення.

А може бути трохи інакше: я, наприклад, ніколи не ставлю перед собою певної цілі, не домагаюся її. Так теж буває. Я живу сьогоднішнім днем. А дні ці різні, і кожен приносить якісь несподіванки. Моє завдання - вчасно цю несподіванку зустріти і правильно на неї відреагувати. Можливо, я не досить мудра, щоб передбачати. Але мушу бути мудрою в ту мить, коли життя ставить мене в складну ситуацію, бо від того, як я її вирішу, залежить і мій завтрашній день, і майбутнє тих, хто мене оточує. Мені, звичайно, прикро, коли помиляюся. Та вдячна й помилкам, бо вони нас вчать...

Життя складне? Важкий наш час? Я не згодна! Хіба моїй мамі, бабусям і прабабусям було легше? Складна і суперечна сама людина. І насамперед варто розібратися із складнощами у самій собі, знайти рівновагу (це надзвичайно важко) - а тоді навколо створиться аура, в якій буде добре і тобі, й іншим. Треба прагнути цього - і це станеться. А в кожному з нас невичерпні скарби добра і любові.