Жінка-УКРАЇНКА

У Дніпропетровську завершився Всеукраїнський літературний конкурс Імені Олександри Кравченко (Девіль).

Є якась загадка у стрімкому злеті письменниці. Вона майже не знала учнівського періоду і одразу ж стала кумиром чисельних прихильників красного слова. Її перу належить понад двадцяти романів пригодницького, соціально-психологічного жанру. Наклади її книг сягнули рекордних величин.

За професією інженер, Олександра довгі роки працювала в одному із науково-дослідницьких інститутів Мінчормету, однак література для неї стала не тільки захопленням, а й творчою програмою усього подальшого життя.

Уже більше року, як пішла вона у засвіти, але твори продовжують виходити. Нещодавно словацькою мовою в Братиславі опублікований її роман “Перстень Дарини”.

На Дніпропетровщині існує чимало літературних премій славетних земляків: імені Валеріана Підмогильного, Дмитра Яворницького, Павла Кононенка, Івана Сокульського. І тепер ще одна — Олександри Кравченко. Передбачаємо цілком природне запитання: а хіба особливої відзнаки не потребують такі визначні майстри письменства, як Федір Залата, Олександр Билінов, Сергій Завгородній, Михайло Чхан чи Олександр Зайвий, котрі також вписали золоті сторінки у духовну скарбницю Придніпровського краю. Цьому важко заперечити. Всі вони гідні щонайвищого пошанування. Але, можливо, Олександрі Кравченко пощастило більше на тих, хто у такий спосіб вирішив увічнити її ім’я. І, в першу чергу, — це чоловік та однодумець письменниці Володимир Кравченко, який зініціював і матеріально підтримав вищезгаданий конкурс.

В обласній бібліотеці імені Свєтлова, де постійно проходили творчі вечори Олександри Кравченко, відбувся завершальний етап літературного марафону. Втім, численним шанувальникам таланту письменниці знову хотілося заглибитися у чарівний світ її романтичних героїв, що й спричинило імпровізовану читацьку конференцію.

Відкрив її член Оргкомітету, письменник Володимир Луценко.

В Олександри Петрівни, – нагадав він, – є сакраментальна фраза, яка, по суті, дає ключ до розуміння її творчості: “Господь усім дає частку світла при народженні, та не всі зберегти уміють. А хто збереже, то збагне і велику таїну перетворення душі”.

Нехай усе це із царини метафізики, але, схоже, авторка справді зазнала божественного озаріння. Уже в своєму першому романі “Таїна перетворення”, використовуючи платонівське визначення душі, як розуму, що потребує постійного вдосконалення, письменниця показує болісний процес духовного катарсису двох люблячих сердець. Він, Руджієро, – успішний воєнноначальник, амбітний та неприступний, і вона, Лавінія,- безрідна, замкнена в собі, вихована на книжкових романтичних історіях, далека від реалій життя. Через інтриги та непорозуміння ім доводиться долати нелегкий шлях один до одного. Проте це не чергова варіація Попелюшки. Тут значно все складніше. Тільки тоді, коли вони пізнають самих себе (теж платонівське), коли душі очистяться від намулу буденності, випромінюючи оте світло добра і справедливості, що дарує Всевишній при народженні, герої, нарешті, здобувають істинне щастя.

Утвердження загальнолюдських цінностей, подолання зла в душі — ось у чому полягає таємниця її перетворення.

Це наскрізна лінія і подальших романів Олександри Кравченко. Міняються лише епохи та місце подій.

Мимоволі пригадується ще один давньогрецький філософ Гермотим із Клазомен. Згідно легенди, його душа могла покидати тіло і вільно блукати там, де їй заманеться. Нехай жартома, але щось аналогічне бачимо і в Олександри Кравченко, її здатність переміщатися в часі і просторі. То вона в Італії часів Данте (“Таїна перетворення”), то в Київській Русі ХІІ ст. (“Київська наречена”), то у спаленій Наполеоном Москві (“Лист Софії”) чи у столиці Гетьманщині Глухові ХVІІІ ст. (“Озеро страху”). І знову повертається у сьогодення (“Дарую вічну молодість”, “Фіалковий колір помсти”) і т. д.

Письменниця завжди прагне створити ефект присутності, і якщо створює історичне тло, то до найменших подробиць. Ось вона водить нас вуличками Флоренції епохи Відродження і ми зачаровуємося їх екзотикою. А захопившись пригодами Київської Русі ХІІ ст., ми в деталях можемо уявити собі і як люди одягалися в ті часи, що іли-пили, якими грошима розплачувалися.

Іншого разу читач потрапляє в круговерть історичних подій 1812 року, переданих з неймовірною точністю – до опису французької амуніції і кінського упряжу (заради таких подробиць автору довелося перелопатити не один десяток архівів).

А загалом твори Олександри Кравченко досить світлі, життєствердні, наповнені позитивної енергетики.

Здавна для митців слова існує дилема: чи йти назустріч читачу, чи вести його за собою. З цього погляду, підкреслив поет Сергій Бурлаков, творчість Олександри Кравченко чекає вдумливого дослідника, який би розкрив секрети популярності її романів.

Тим паче, що нині існує мода на штучне затуманення змісту, ускладнену метафоріку, протистояння містики і тверезого інтелекту, а часто-густо напливу кепсько контрольованого потоку свідомості, докінечно відпрацьованого іншими літературами.

Найкоротший шлях до читача – шлях геніальної простоти. Не примітивної спрощеності, а саме тієї вистражданої простоти, за якою лежить глибокий життєвий зміст, філософія буття, щедро зігріта серцем автора, а не вишуканими стилістичними карколомностями і “словниковими холодинами”.

Один митець ускладнені речі прояснює своїм розумом і сумлінням, а інший-навпаки, здавалося б, прості речі оповиває словесним туманом, штучним нагнітанням часом несумісних понять.

Романи Олександри Кравченко тяжіють до прозорого стилю, виваженої стилістики, гарно продуманого сюжету, конкретно-життєвої деталістики, глибокої історичності. Можливо, саме це і не дає “розтікатися мислію по древу”. Звичайно, перевести скупий історичний факт у розлогу художню форму вимагає значної художньої уяви, підігрітої належною емоційною напругою. Романістка Олександра Кравченко уміє тонко поєднати, на перший погляд, непоєднувані історичні реалії, вміло поріднити минуле з сучасним. Одну особистість з іншою особистістю.

Особливо це помітно у романі “Озеро страху”, в якому ми зустрічаємо унікальний образ Кирила Розумовського, котрий ще на світанку нашої державності утверджував високий інтелект українців. У своїй садибі він відкрив самодіяльний театр, участь у якому брали навіть кріпаки. У цій українській глибинці панував європейський дух. Олександра Кравченко на сторінках роману звела громадського діяча із мандрівним філософом Сковородою і відтворила це так, що перед нами Григорій Савич постає не в хрестоматійному, глянцевому вигляді, а як мислитель, котрий був плоть від плоті свого народу, і який висловлював, здавалося б, прості істини, можливо, освячені латиною чи аурою грецьких філософів, але всеціло заглиблені в український грунт. А на завершення Сергій Бурлаков прочитав вірш “Взаємодія”, присвячений родині Кравченків.

Два серця бились в унісон -
Єдина воля і надія,
Єдиний долі камертон…
Така вона взаємодія.
Злилися квіти і метал,
Турботи спільні у господі,
У творчій праці день світав,
Бо творчості не скажеш:
- Годі!
Та не уникнути розлук,
Життя — одвічна таємниця…
Сторінка випала із рук
Підбита,
Як на злеті птиця.
І охопив глибокий сум
Те серце,
Що за двох горіти
Зосталось
В колі прикрих дум,
Що теж тривожились, як діти.
Та чесне слово не згаса,
Завзяття творче не зникає,
Живе в ній вікова краса -
І переводу їй немає.

Цікавою родзинкою про творчість Олександри Кравченко поділилася кандидат філологічних наук, відомий на Дніпропетровщині журналіст Любов Романчук. Вона, зокрема, зупинилася на інтерпретації письменницею легенди про чашу Грааля. Чи справді в цю чашу була зібрана кров розіп’ятого Христа, а, може, це якийсь магічний жезл, довести важко. Полювання за таємничою посудиною, що дарує вічну молодість і невичерпний харч, розгорнуте в епоху середньовіччя лицарями усіх рівней, продовжується і понині. Свого часу світ буквально збурунив роман Дена Брауна “Код да Вінчі”. І цю естафету у справі романтизації історії охоче підхопила дніпропетровська письменниця Олександра Кравченко. В її романі “Королева Таврики”, що вперше вийшов під псевдонімом Девіль, полювання за чашею розгортається… в Криму. І якщо Ден Браун лише художньо оформив одну з існуючих версій, яка зводить реліквію до зашифрованої алегорії “священної крові” Ісуса, то версія Кравченко виглядає куди привабливішою.

Ідея обрати ареною дій старовинний півострів з’явився у письменниці, що підтвердив і її чоловік Володимир Кравченко, під час відпочинку в коктебельському Будинку творчості. Оглядаючи залишки фортеці древньої Кафи, вона дійшла висновку: коли Київська Русь лежала в руїнах, тут вирувало життя, кипіли пристрасті, визначалась політика. Стала вивчати матеріали і наче провалилася в ті часи. Гори перелопаченої літератури і архівних документів навели на думку, що саме тут, в одній із численних недосліджених печер, священна реліквія і могла зберегтися. Опосередковано цю версію підтвердила кримська “легенда про золоте ковадло”, в яке був устромлений меч, що мав дістатися тільки справжньому королю (в британському циклі це король Артур).

Відповідно цьому і закручується сюжет. Нібито 205 року християни, тікаючи від суворого римського імператора, вивозять із собою святині, в тому числі і чашу Грааля. Бурею корабель відносить до берегів Таврики, де він розбивається об скелю. Виживший єпископ Климент ховає скарби в печері поблизу Сугдеї.

Перш, ніж герої роману відшукають заповітну печеру, їм доведеться пройти через складні випробування і навіть взяти участь у політичній грі, що розгорнулася між Мамаєм, генуезцями і Русю. Історична канва дотримана до деталей.

Дещо відстороненою від романних уподобань авторки виглядає її книга “Амазонки Дніпра”, на якій зупинилася дитяча письменниця Еліна Заржицька. Вона цілком справедливо відзначила новаторський характер твору, де зібрані легенди ріднокраю з оригінальними сюжетами і художнім осмисленням історичних фактів. Придніпровська земля оповита магією романтичних таємниць, а її дивна енергетика ніби яскрить із тих курганів, якими вона була вкрита, від широких розливів Дніпра до безкрайніх степових просторів. Саме тут колись зароджувалася історія багатьох цивілізацій.

Усі сюжети пов’язані з долею жінок, представниць різних народів, що населяли територію нинішньої Дніпропетровщини. А це: арії, кіммерійці, скіфи, сармати, анти, печенеги, половці, древні русичі, козаки. Події кожної легенди розгортаються у місцях, що легко угадуються. У новому світлі постають перед читачами Дніпро і Самара, Інгулець і Саксагань, дніпрові пороги і Солоний Лиман, Монастирський острів і скарби курганів.

Назва “Амазонки Дніпра” має подвійний смисл — як буквальний, так і переносний. Буквальний тому, що, згідно свідченням Геродота, колись племя амазонок висадилося на північному березі Меотіди (Азовське море) і, заглибивши у степ, зустрілося зі скіфами. Від супліки скіфів і амазонок з’явився могутній народ сарматів, де жінки також були вояками.

У переносному ж смислі, як вважає авторка, амазонками прийнято називати незалежних, сильних духом жінок, котрі уміють відстояти свою внутрішню свободу. Такими сприймаються героїні легенд — мужні, самовіддані, чарівні і мудрі, здатні на велику любов і великий подвиг.

Такою “амазонкою” сприймається і сама письменниця — Олександра Кравченко, що подарувала читачам унікальні скарби придніпровського духу.

Олександра Петрівна чимало залишила після себе і літературознавчих праць. Особливо цікаві її розвідки про геніальну Лесю Українку, на чому акцентував поет Григорій Гарченко. У своїй статті “Пророчиця на всі часи” письменниця оригінально інтерпретує її сюжети на біблейські, античні, середньовічні сюжети. Зокрема, звертає увагу на вірш Лесі України “Забута тінь”, який нібито не торкається глобальних світових проблем. Йдеться про легендарну любов Данте до Беатріче. Але ж в цій історії існувала ще одна людина, “забута тінь”. Це – дружина флорентійського вигнанця, яку ніхто не оспівав і не уславив, від якої не залишилось навіть власного імені. І Леся Українка, стверджує дослідниця, зуміла надати цьому образові філософського трагізму, надзвичайної психологічної глибини.

Зупинялася Олександра Кравченко і на оригінальній версії популярного сюжету “Камінний господар”, де головним героєм Леся Українка зробила не дон Жуана, не донну Анну, а саме самовіддану Долорес, жертовне кохання якої не мало земної винагороди.

В обговоренні творчості Олександри Кравченко взяли участь також письменники Анатолій Шкляр, Наталія Дев’ятко, Людмила Некрасовська та інші

***

По закінченні читацької конференції відбулася церемонія нагородження. Співголова Оргкомітету літературної премії імені Олександри Кравченко (Девіль) Володимир Кравченко і голова журі Володимир Луценко назвали лауреатів.

Переможцем конкурсу став добре відомий в Україні письменник Валерій Гужва за книгу “Стигма. Привид Шекспіра” його герої-люди так званих вільних професій. Зокрема, художник, якому вдалося втекти із концтабору соцреалізму стати в еміграції відомим митцем. Повернення в нову Україну для нього хвилююче, хоча і не безпроблемне. Або ж це актори, режисери, які живуть в театральному, дещо маскарадному світі, де вирують непідробні пристрасті.

Другу премію за роман “Пустоцвіт” отримали кияни Тимур і Олена Литовченки. Автори успішно працюють в жанрі історичного роману. На цей раз вони розповіли про долю Кирила Розумовського, який зробив фантастичну кар’єру, а от скористатися нею як слід, на благо України, він так і не спромігся.

Третю розділили письменники Олександр Жовна із міста Новомиргород Кіровоградської області за книгу “Її тіло пахло зимовими яблуками” і дніпропетровець Олександр Кутняк за повість “Надія”. Цим творам притаманна філософська заглибленість, дослідження складної екзистенції людини. Олександр Жовна дивує свіжістю бачення і простотою правдивості, природністю слова й емоційністю напруги. А повість Олександра Кутняка про кохання. Вона, можно сказати, має версію суб’єктивного досвіду автора про проблему смерті як антиподу кохання.

Заохочувальних премій удостоєні Світлана Талан із Сєвєродонецька Луганської області (“Мої любі зрадники”), дніпропетровець Володимир Кільченський (“Присмак волі”) та Олег Майборода з Дніпродзержинська (“Не зовсім казки”).

На конкурс надійшли твори майже з усіх регіонів країни. Добре слово хотілося б сказати на адресу таких непересічних авторів, як Аліса Гаврильченко (Кременчук), Віктор Тимчук (Вінниця), Наталія Осипчук (Київ), Володимир Вакуленко (Львівська область), Олег Волик, Лариса Омельченко, Дмитро Бондаренко, Андрій Василенко (всі Дніпропетровськ).

Володимир Луценко

http://www.dniprolit.org.ua