Жінка-УКРАЇНКА

Чи хтось міг іще позавчора спрогнозувати, на скільки щиро ми будемо пишатися нашими вояками? Точніше, не вояками, а армією? Навряд. Я не могла. Хоча мій рідний Старокостянтинів – віддавна військове містечко з колись потужним секретним військовим аеродромом (другим за потужністю чи то в радянській Україні, чи в союзі… Не буду стверджувати напевне, бо було це в пору мого трохи несвідомого дитинства . Хоча відтоді часи змінилися, та значна частина місцевого населення так чи інакше досі «зав’язана» на службі в армії. То й байдужість, більше того – часто-густо зневага з боку держави до людей, котрі покликані стояти на її сторожі, відома не лише з офіційних фактів, а і з особистих дружніх спілкувань, із того, що бачиш, про що просто знаєш.

За останні роки отакий стан справ зробився практично нормою. Якісь поодинокі позитивні моменти відверто сприймалися, як виняток із правил, але аж ніяк не логічними кроками цивілізованої держави, щодо своїх армійців. Залишені мало не напризволяще, відверто розграбовані, не укомплектовані технічними засобами, соціально незахищені, недофінансовані… Власне, чи треба продовжувати, адже усе й без того знаємо і розуміємо. Не знали тільки, яким непохитним залишається для наших військовиків словосполучення «Честь маю!» 

На тлі тривожних повідомлень із Криму сформувалося ще й паралельне враження від спілкування з офіцерами частин нашого гарнізону. Готуючи повідомлення для радійних випусків районних новин, випало поспілкуватися з «ракетниками», «автобатівцями», «авіаторами» і всі, як один, стримано та чітко запевняють у повній бойовій і моральній готовності виконати наказ, в разі потреби захищати Україну. Сподобалася порада від льотчиків: «Живіть спокійно, займайтеся своїми справами і нічого не бійтеся»  Вони не просять допомоги від місцевого населення, котре, до слова, самоорганізувалося в патрулі, що охороняють частини від можливих провокаторів, а підприємці, без спонукання «згори», взялися підсобити харчами, якимись необхідними засобами. Вони просто просять нас… жити. І це так символічно. Як і допомога офіцера, котрого тисячу років сприймаєш, як друга, а він на посаді начальника ГБО, у певний момент співпраці в інформаційному просторі виручає, як колега! Sergey Cheplakov, це я про тебе!  

А та кількість чоловіків і жінок – від малого до старого, – котрі записуються в добровольці, аби боронити Україну?.. Більшість моїх друзів, двоюрідні брати, кум – одностайні в рішенні, котре викликає гордість і повагу (хоча й острах за їхні життя, бо ж статися може всяке…) Хтось повірив би такій реальності ще два дні тому?..

Напевне психологи мають пояснення схожого нечуваного єднання людей, згуртованих однією ціллю, одними намірами і подібними прагненнями. Мені ж здається, що ми всі просто дуже швидко й одночасно подорослішали. Навіть не на життя, а на кілька життів одразу. Зробилися морально досконалішими, більш гідними, менше компромісними. Ми стаємо собою, якими маємо бути, якими дивуємо світ, навіть самих себе, якими завжди бачив нас Господь, просто ми до пори не могли прозріти… Прозріли. Прокинулися. Більше не кунятимемо в байдужості. Тепер вже до самого денця душі, до останку сприймаємо:

Я пишаюся українцями!

Я пишаюся нашими військовими!

Слава Україні!

Оксана Радушинська