Є на Старосинявщині жінка, якою не можливо не захоплюватися. Попри те, що вона дуже рано втратила чоловіка і все життя самотужки виховує двійко синів, материнські турботи їй вдається ще й поєднувати з такою різнобічною громадською діяльністю, якою в районі не займається ніхто. Це той випадок, коли, як вона сама зізнається, «громадське переважило особисте». І хоча поет С.Гребельський і написав, що «вона в Старій Синяві // Купається у славі», та районна влада і її газета не балують увагою цю відому жінку – саме через її патріотичну позицію. Навіть попри те, що вона пошанована і обласною владою, і громадськими організаціями, і високо відзначена державою…
2014 рік – ювілейний для краян-письменників Старосинявщини. 28 січня відзначила свій славний ювілей член Національних спілок журналістів і краєзнавців України, Асоціації дослідників голодоморів в Україні, голова декількох громадських і творчих організацій, уродженка с. Теліжинці Любов СЕРДУНИЧ, відома в районі, в області і за їх межами письменниця. Любов Андріївна вищу освіту здобула у Кам’янець-Подільському педінституті (філологічний ф-т). Працювала вчителькою рідної словесності, кореспондентом районної газети «Колос», редактором обласної г-ти «Крок» (на громадських засадах) і кореспондентом обласної «Подільські вісті», позаштатним кореспондентом Хмельницької обласної телерадіокомпанії «Поділля-Центр» (автор і ведуча просвітницьких передач «До рідних витоків», «У нас є все своє!», «Криниця. Культура мовлення»). Очолює районне відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів (з 2009 р.) та РО ВТ «Просвіта» ім. Т.Шевченка (з 1997 р.). 1993 р. заснувала й очолює районну дитячу літстудію «Муза Надіквиння», 1998 – районне літоб’єднання «Джерелинка», яке теж очолила. Член Хмельницької літспілки «Поділля», Хмільницького літературно-мистецького клубу «Золота троянда» (віце-президент із питань української духовності), Київського літоб’єднання «Радосинь», Вінницького обласного літоб’єднання ім. В. Стуса, член Ради ГО «Берегиня», член Хмельницького обласного громадського комітету з відзначення 200-річчя від дня народження Т.Шевченка, учасниця 17-ого Всеукраїнського фестивалю мономистецтв «Розкуття» (м.Хмельницький, 26 – 28 травня 2011 р.), інших творчих гуртів. За заслуги у літературі та пропагуванні української мови відзначена Хмельницькою літературною премією ім. М.Годованця (2009), а за дослідження голодоморів – орденом «За заслуги» ІІІ ст. (2007) (http://www.president.gov.ua/ru/documents/7032.html?PrintVersion). Учасниця Помаранчевої революції (листопад – грудень 2004 р., м. Київ, м. Хмельницький, смт. Стара Синява), Всесвітнього форуму українців (серпень 2006 р., м. Київ). Нагороджена пам’ятним знаком «Гвардія Революції» (номерний, серпень 2005 р.)…
Долаючи усі життєві й матеріальні негаразди, Любов Андріївна примудряється суттєво облагороджувати й урізноманітнювати життя і своє, і, насамперед, своїх краян. Ревнительниця української культури та мови як єдиної державної. Волонтер. Дослідниця ріднокраю. У різних виданнях опублікувала понад 200 історичних розвідок, досліджень, краєзнавчих і публіцистичних статей. Близько 30 її віршів покладені на музику, а пісня «Старосинявщина» стала візитівкою району. Редактор, співредактор і співавтор багатьох літературних альманахів. Друкувалась у часописах «Українська культура», «Дивослово», «Радосинь», «Педагогічний вісник», «Заповіт батьків», у газетах «Проскурів», «Голос громади», «Подільські вісті», «Літературна громада», «Високий замок», «Народне слово», «Демократична Рівненщина», «Порадниця», «Жива вода», «Хмельниччина», «Подільський кур’єр», «Майбуття», «Колос», «Подільські новини», «Крок», «Пульсуючі джерела», «Скрижалі», «Я та місто»... Перекладає українською вірші Г.Ахматової, прозу М.Пришвина, А.Зимина й інших москвомовних авторів. Добірки віршів представлені на мистецьких інтернет-сайтах як переможниці всеукраїнських конкурсів у номінаціях «Поезія», «Проза», «Переклади». Відзначена Почесними грамотами обласної та районної влади за громадську, просвітницьку, волонтерську і депутатську діяльність. А ще – активне членство у Всеукраїнській спілці краєзнавців, Асоціації дослідників голодоморів в Україні та у Товаристві «Просвіта» ім. Т.Шевченка. Крім того, Любов Сердунич є автором 14 власних збірок.
– Але цей перелік Ваших іпостась і справ, якими Ви себе зобов’язали, гадаю, не повний. Любове Андріївно, як вдається все це встигати? І що спонукає до такої активної громадської і життєвої діяльності?
– Звісно, це не все, чим доводиться займатись у житті. Проте скільки б не було цих обов’язків, 24 години на добу достатньо для того, аби знаходити час на улюблені справи, які робиш не з примусу, а за велінням власного сумління. Час вельми дорогий, а життя – надто цінне, аби третину його витрачати на бездумний перегляд телешоу, насправді – піддатися зомбуванню. Що спонукає і надихає? Болить стан рідної мови, тому ревно захищаю її і, мабуть, тому прийнята до Товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка, очолюю районне його об’єднання і займаюся просвітництвом. Маю власні розвідки із краєзнавства, бо це цікаво і потрібно, бо в нас є що досліджувати, тому входжу до НСКУ. Багато років досліджую тему голодоморів, тож прийнята до АДГУ. Свої краєзнавчі і публіцистичні розвідки публікую у ЗМІ, тож входжу до НСЖУ. З доповідями й повідомленнями, які вміщені у науково-краєзнавчих збірниках і власних книжках, виступаю на конференціях із питань історії, етнографії, літературознавства, фольклористики різних областей: Хмельниччини, Житомирщини, Рівненщини, Волині, Вінниччини... А ще постійно опікуюся творчими дітьми району, 1993 року згуртувала їх у літературну студію, 2008 р. видала їхній перший доробок: альманах «Надіквиння». А 15 років тому створила й опікуюся районним літоб’єднанням «Джерелинка», видала ще 2 альманахи.
– Хтось може подумати, що Ви отримуєте кошти за таку діяльність, тому і займаєтесь нею. Але не все вимірюється грішми. На жаль, небагато серед нас тих, кому громадське таке ж важливе, як і особисте. Але чи достатньо часу на родинні справи?
– Звісно, усе це – без оплати, навіть збитково: членські внески, поїздки, канцелярські витрати... Але хтось же повинен займатись і цим. І якщо є бажання, а справа – до душі, то час знайдеш завжди. Діти виросли. Вони – мої однодумці, підтримують у всьому. Вважаю, на це вплинув насамперед мій приклад, бо змалку бачили мої зацікавлення, місце Книги в нашій родині. Те, що читаю я, прочитали і мої діти, причому – без примусу. 11 років тому, коли почалися проблеми з голосом, вирішила не обтяжувати себе рутинною роботою, хоча вона була й улюблена. Це був і мій протест проти недолугої освітньої бюрократичної системи. Вислуга років дозволяє займатися ще й іншими справами, на що бракувало часу, коли вчителювала. На моє учительське місце знайдеться багато, а те, чим займаюся зараз, у районі не займається ніхто, бо тут не платять. А хто займається частково, то лише за службовим обов’язком, тобто ще й отримує зарплатню. А я була б рада і передати деякі обов’язки.
– А коли і з чого все почалось? І що надихає на творчу працю та громадську діяльність, адже все це – за власні кошти? І таке широке коло Вашої діяльності…
– Віршувати почала ще школяркою, коли «мені тринадцятий минало»… А 1996 р. побачили світ мої перші три збірки. Майже щороку видавала нові. Зараз у моєму доробку 14 власних збірок, які вийшли протягом 16 років, і 5 колективних, які мені випала честь упорядковувати і редагувати. Після перших ластівок (а це – «Перша крапелька» з творами для дітей, «Джерелинка», збірка громадянської лірики, і «Квіти грудня» (з творами інтимної лірики) були «Городище над Іквою» – історична поема про часи Болохівської Руси на моїй батьківщині; збірка для дітей «На човнику долоньки». А «Загублений перстень» – це твори інтимної лірики і переклади Г.Ахматової й інших москвомовних авторів, у т. ч. й подільських; книжка «Барва смерті – 33-ій» (2004 р.) містить мої власні твори, статті і дослідження про голодомори; збірка «Душа не терпить порожнечі» – це громадянська лірика. 2007 р. світ побачили ще 2 книжки: «ОдКРОВеннЯ» (це збірка поезії та прози) і книжечка для дітей «Краплини сонця на долоньці», вийшла у видавництві «Бедрихів край». А збірка «Вустами правди і болю» (2009) містить унікальний матеріал: усну народну творчість періоду голодоморів. Збірник «Із народної криниці» (сценарії народознавчого характеру) – це посібник для закладів освіти і культури, витримав уже 2 видання, розповсюджений видавництвом по всій Україні і знову має замовлення. Далі – збірка «Дві барви», містить історичну поему, вірші, паліндроми та хокку. А остання на цей час – давно омріяна збірка паліндромів «Вітражі жартів». Це – твори рідкісного жанру, але дуже ориґінального, бо мало хто пише паліндроми (українською – вірш-перевертень). Збірка «Вустами правди і болю» та посібник уже мали перевидання. Як і раніше, пишуться вірші, проза і різножанрові твори для дітей. Але зараз переважають просвітницькі, дослідницькі, публіцистичні і краєзнавчі матеріали. Основний напрямок – просвітництво, популяризація всього українського, рідного: імена, традиції, звичаї, мова, релігія, звіроколо, обряди, свята... Бо у нас є все своє, і тому немає потреби позичати щось в інших народів. Треба лише відроджувати те, що віками приховувалося від нас імперськими системами, перекручувалося, привласнювалось іншими народами, треба міркувати, вивчати рідне, пишатися тим, що маємо, і поширювати, аби викорінити почуття меншовартости, посіяне в наших душах протягом віків нашої залежности від різних імперій і систем. Адже багато хто з нас просто захоплюється чужими легендами і міфами, а нічого не знає про рідну мітологію, легенди, народну творчість і культуру, на якій витворилась наша нація.
– Як людина творча і причетна до книговидання, як Ви вважаєте: що важче: відверто виливати душу на папері, створити поезію чи видати книжку? І що з цього приносить Вам найбільшу втіху?
– Життєпис будь-якого письменника, великого чи маловідомого, – це його твори. Більше того – творчість, як на мене, є душею автора. Кривити душею було б, м’яко кажучи, не чесно. Тож сповідаюся завжди одкровенно-відверто, сповідаюся насамперед сама перед собою, просто записую думки, враження, висновки, коли щось торкнулося душі. Тоді ще не думається, що твір читатиме хтось інший. Тому це – не важко: бути відвертою сама з собою, тобто з чистим аркушем. Важче ці думки зробити поезією, віршем легко, а ось поезією, аби – як ніхто, аби це було цікаво й іншим, це – важче. Бо ж поезія – це коли хочеться читати ще і ще. А найважче, мабуть, – видати книжку, бо це потребує чимало інших зусиль і затрат, фізичних, матеріальних і т. п.. Проте й це – не важко порівняно з, напр., радянськими роками. Все пізнається у порівнянні. Та ні, мабуть, найважче – це створити поезію. Бо це залежить не від бажання, не від часу, зусиль чи затрат матеріальних. Тут потрібен талант. Поетесою себе не вважаю, просто коли душа переповнена через край, то чуття виливаються у слова і лишають свій слід на папері.
– Розвій літературного життя в районі почався з Вашої до нього причетності. Тому в нашому краї поезія не виживає, а живе. До такого висновку приходиш, коли в літературному і мистецькому житті відбуваються події, які давно вийшли за межі районних. Одне з них – свято поезії «Старосинявська весна», котре з 1995 року гуртує поетів краю. Ви найбільше причетні до літературного життя на Старосинявщині, бо Ви – одна з організаторів щорічного свята поезії, голова районних творчих гуртів. Чим для Вас особисто є наше свято поезії?
– Саме існування такого свята поезії – це вже примітна й особлива подія. Чи багато в Україні у наш прагматичний час знайдемо творчих гуртів і проектів – не професійних! – які не лише виживають, тримаються на плаву, а й упевнено торують свій шлях заради високої мети? «Старосинявська весна», свято поезії, яке з районного переросло в обласне і вже стало традиційним, – саме з таких. Народившись 1995 р. як гілочка «Романівської весни», яке проводиться на батьківщині М.Рильського, воно вже 18 років не лише гуртує, а й гартує творчих людей і Старосинявщини, і сусідніх районів та областей. Адже гостями «Старосинявських весен» у різні роки побували члени НСПУ з м.Хмельницький А.Ненцінський, Б.Грищук, М.Федунець, М.Величко та члени Хмельницької міської спілки «Поділля» В.Цимбалюк, М.Лисайчук, В.Ярчук, з Івано-Франківська – Р.Юзва, з Києва – С.Цушко і В.Савелюк, зі Старокостянтинова – Л.Ярохно, К.Вовк, із Дунаївців – О.Ткачук, В.Захар’єв, Летичева – Т.Севастьянова, з Хмільника, що на Вінниччині, – ЛМК «Золота троянда»... Разом з вітаннями і квітами вони дарують власні поезії, пісні, авторські збірки. Наше свято для мене, та й для всіх, – це знайомства, цікаві спілкування, творчі зв’язки, а головне – спонукання краян, дітей до творчости. Взагалі на літературній мапі области Старосинявщина є помітною, позаяк, крім відомого свята, це – батьківщина поетів В.Ладижця, Р.Юзви, С.Цушка – членів НСПУ. Щороку мапа «СВ» та коло її друзів розширюється. І щороку щирим словом, передзвоном пісень і весняним квітуванням приходить на Старосинявщину свято поезії.
– А діти беруть участь у святі?
– Звісно. Це одне з головних завдань, які я, як голова районної дитячої літстудії, ставлю перед собою і перед літоб’єднанням: виявлення і підтримка творчої молоді та дітей. Студія «Муза Надіквиння» народилася 20 років тому, тобто з неї все й почалося. Діти першими згуртувалися, до них стали причетними їхні вчителі. Так виявили поетів із числа дорослих, так з’явилася «Старосинявська весна». А 1998 р. народилося районне літоб’єднання «Джерелинка», члени якого опікуються юними творцями слова. То яке ж свято поезії і весна без юних?! Щороку на святі ряснить молодими талантами. Як і завжди, чільну увагу приділяємо творчій юні, членам літстудії «Муза Надіквиння», яка має у своєму доробку власний альманах «Надіквиння», а «музівці» є учасниками і переможцями багатьох реґіональних, всеукраїнських і міжнародних літературних конкурсів. Протягом 20 років студія зростила понад 70 юних авторів. Працює кілька шкільних гуртків поетичної проби. З дарунками до свята щороку приходить і райлітоб’єднання «Джерелинка», і районна дитяча літстудія «Муза Надіквиння», у доробку яких лишень протягом 2009 р. – 6 книг, власних, авторських і колективних, які мені випала честь і обов’язок редагувати. Серед них – і альманах «Розмай» (доробок членів «Джерелинки», приурочений 10-річчю райлітоб’єднання), і збірник «Село моє, ти – писанка подільська» (це творчість одного села; серія, започаткована літоб’єднанням, в Україні, здається, нова). У збірнику – творчість 20 людей одного села – Паплинці, що на нашій славній Старосинявщині. Цей факт іще раз підтверджує думку нашого класика О.Гончара, що «українці – нація поетів».
– Згадався Ваш вірш: «Хтось бажає синім птахом стати, Хоч не кожному таке під силу. Я щаслива, якщо знаю: поруч Хтось бажає синім птахом стати». Він коротко і чітко передає Вашу причетність і відчуття щастя за успіхи інших.
– Я й справді більше тішусь успіхам своїх вихованців і дорослих колег по перу. Щаслива, якщо вдається в комусь розбудити приспані чуття, розвинути активність, прилучити до цікавих справ. Сприяє тому і членство в різних гуртах: залучаючи до них, даю можливість обирати те, що до душі.
– А Ваше членство у багатьох літературних, громадських і краєзнавчих спілках, товариствах, об’єднаннях, клубах – це лише формальне членство чи конкретна діяльність?
– Не кількість їх важлива. До того ж вступала до них не в один час. А все починалося 1998 р. з райлітоб’єднання «Джерелинка», а ще раніше – з районної дитячої літературної студії «Муза Надіквиння», якій передував шкільний гурток поетичної проби «Світанок». У цьому вбачала необхідність, адже творчих дітей багато, а опікуватися ними окремо, поза школою, було нікому. Ось так, гуртуючи творчих дітей і дорослих, створила районне літоб’єднання «Джерелинка», діяльність якого вийшла на творчі зв’язки з іншими гуртами літераторів, зокр., на співпрацю з Хмельницькою літспілкою «Поділля», до якої мене запросили, як і до Всеукраїнської творчої спілки «Літературний форум» і Хмільницького літературно-мистецького клубу «Золота Троянда». Творчі люди завжди знаходять один одного, бо, як і Антуан де Сент-Екзюпері, вважаю, що найбільшою розкішшю є людське спілкування. Приваблює слово спілка, бо ж це там, де спільно. Легше і цікавіше щось робити спільно, ніж поодинці. Тож я там, де цікаво мені і де, сподіваюся, цікаво зі мною. Це – як ковток води у спеку. Бо творчій людині, образно кажучи, хліба не дай, а дай слова і музики, дай почути інших і себе. Разом видаємо книжки, проводимо творчі зустрічі, презентації збірок, інші цікаві заходи. Люблю послухати розумних людей, люблю спілкуватись і маю потребу в тому, сама охоче ділюся думками й ідеями. Тому їх, гуртів, куди входжу, для мене ще й мало.
– І все ж, пані Любове, яка з уже не малого переліку Ваших книжок найбільш цінна і найважливіша для вас?
– Для автора кожна з його книжок дорога, позаяк усе, що написане, – це пережите, випущене із глибини серця, незважаючи на їхню досконалість, художню майстерність ачи навпаки. Однак є і ті, що, на думку фахівців, мають не лише цінність для мене. Напр., збірки «Барва смерті – 33-ій» і «Вустами правди і болю» містять унікальний матеріал, досі в Україні не зібраний і компактно не виданий, – усну народну творчість періоду голодоморів. Це – дослідницька праця багатьох років. Такою є і збірка «Із народної криниці», це сценарії народознавчого характеру (посібник для закладів освіти і культури). В неї вкладено найбільше праці, бо, по-перше, є результатом моєї багаторічної педагогічної роботи, а по-друге, чимало довелося попрацювати над моїми сценаріями, з якими працювала у школі, вже тепер, коли порадили видати їх окремою книжкою, тож треба було додати немало своєї технічної праці, вдосконалити їх, більш українізувати, наповнити народним змістом. А для цього треба було, як кажуть, перелопатити багато літератури, аби наповнити таким вмістом, який мало доступний пересічному українцеві, довгі віки окраденому, змістом, який віки приховувала від нас імперська система.
– З усього видно: основне, що керує Вами, це любов до рідної мови, до України і всього національного. Чим особисто для Вас є незалежна Україна?
– Україна – це все. Не мислю її окремо від власної долі. Найголовніше, аби Україна була справді не залежною. А поки що ми досі оглядаємось на молодшого сусіда, який є зовсім не старшим, і не братом, однак за звичкою, нав’язаною ним же, називаємо його так. Ми знаємо чужі свята, носимо чужі імена, захоплюємося чужими гороскопами, звичаями, а своє нерідко сприймаємо в багнети. Не вживаю слова «гімн», бо у нас є чудове слово Славень. Я народилась у рік Золотої Кози за Українським Звіроколом, але чи багато хто знає, яка це пора року, який це чудовий знак, і чи багато хто знає, хто він за Рідним Звіроколом?!. Ми відзначаємо день Валентина, який не має причетности до України, але навіть не чули про День Української Матері чи про День Героїв. Або чуже «свято» 8 березня, нав’язане світові одним народом?.. Незалежність – це своя економіка, сміливі прогресивні реформи, позбавлення від старої комуносистеми та її гальмівної і руйнівної спадщини. Це заборона довічно на теренах України сепаратистських партій: комуністичної, яка за 70 років винищила близько 45 млн українців, і партії Реґіонів, яка зараз при владі чинить свавілля. Незалежна Україна – це щира праця кожного на свою державу, а тоді – й покращення добробуту. Це і розквіт мови корінної нації, й відродження всього українського: звичаїв, імен, свят, національного вбрання і пісень не лише зі сцени, а наяву – у повсякденному житті. Ось коли все це відродимо, тоді Україна буде українською, тоді мені буде святково. Але це, звісно, повинно статись не за помахом чарівної палички, а насамперед за поступом у свідомості людей, тобто з відродження власної національної пам’яти і гідности. І це, мабуть, – найперше, що треба було назвати, бо пам'ять і гідність – найголовніше, це – первинне. З них починається все.
– Цьому і присвячене це Ваше солідне видання, яке мала б видати відповідна державна установа, цілий творчий колектив. А натомість оця книга, посібник для закладів освіти та культури, є доробком однієї людини. Збірник сценаріїв державних і народних свят «Із народної криниці» створила член НСЖУ й НСКУ, просвітянка і просвітниця Любов Сердунич. Що спонукало Вас до такої нелегкої справи? І як Вам працювалося над книгою, адже це справді – посібник?
– Тут є краєзнавчі і етнографічні дослідження, бо ця тема невичерпна, як невичерпна і народна криниця знань і мудрости. Книжка має майже 300 сторінок, це 37 сценаріїв. У загальновідомі свята і заходи я намагалася внести якомога більше українськости, адже зараз так часто сценарії заходів є просто насмиканими з чужих культур, а рідним, українським, там і не пахне. Тому збірник «Із народної криниці» – це спроба створити посібник заходів саме з українського народознавства. Бо ще так часто ми невиправдано і бездумно поклоняємось, обожнюємо будь-що чуже, не завше краще від нашого. А тим часом інші народи мають у своїй основі культуру, яка прийшла саме від нашого народу. Ми винайшли багато чого. Ми дали початок багатьом мовам. А самі почуваємося нерідко якимись... чи не найгіршими, справді меншовартісними. А в нас же є чим пишатись! І тому потреба створити посібник сценаріїв виникла давно. Звісно, працювати було не легко, бо обсяг книжки великий, тема широка. А легко тому, що люблю ділитися тим, що вдалося віднайти мені. Бо готового цього матеріалу немає в цілому. Тож доводилося збирати буквально по словечку і рядочку, по прислів’ячку і приспівочку, пересіювати через сито, відділяючи чуже. Адже переважна більшість наших обрядів має давнє, т. зв. язичницьке, себто народне, коріння. Та де тепер наші обряди, традиції, звичаї, на яких виросли ми як нація й відбулась Україна як держава?! Український громадянин (хлібороб, актор, просвітянин, поет, освітянин) означає не лише країну, у якій мешкає. Українським повинен бути передусім його дух. Національний одяг українців ще не є органічним, адже досі відокремлений від повсякденного життя. А зустрічають же за одягом! Багато наших наймень (імен, прізвищ) і топонімів спотворено. У мовлення українців необхідно повернути не лише слова, які були штучно вилучені з метою наближення до «общєпанятнава язика», а й вимову, завдяки якій українська була визнана наймилозвучнішою серед тисяч мов світу (наголоси; закінчення (гідности, чести...)). Про рідну релігію на державному рівні навіть не говориться, хоча б із просвітницькою метою! А ми ж виросли на ній, живимось і дихаємо нею, вірою в сили Природи. Все це болить по-справжньому. І все це – справа «Просвіти», яка, як зазначав Б.Грінченко, для українців є справою національного відродження. Бо все йде від людської душі. І від непросвітленої, спотвореної, на жаль, також.
– Але ж одним днем, роком чи одним посібником сценаріїв помилок не виправити, і чужого не витравити, і на рідне не навернути...
– Звісно. «Ще до мрії – повсякденна праця», як мовлю у вірші. Потрібні поступові кроки. Тому ми всі разом: журналісти, культпрацівники, просвітяни й освітяни – повинні не дати нашу душу в полон чужинцям, а наповнювати її рідним змістом, аби не стала вона в чужих руках знову маріонеткою. Мусимо відчути кожен власну відповідальність за цю шляхетну справу. Сьогодні ми всі говоримо про кризу культури. Лише говоримо! А «криза культури супроводжується духовною кризою» (П.Мовчан). Згадався ще один слушний вислів: нарід без власної автентичної культури зникне (Д.Лейн). А в української нації є чим пишатися! Тож потреба відроджувати національний дух актуальна, як ніколи. Але без знання наших витоків не збережемо народної душі. Маємо все своє! І тому в нас немає потреби переймати чуже, не завжди краще. Бо забуваючи рідне, втрачаємо власне обличчя, дух, українську ідею, наші чесноти вдачі, якими віддавна захоплюється світ і які повинні порятувати нас. І тому це видання є моєю щирою спробою наповнити наші помисли українською суттю, духом рідного нам народу – з метою індивідуального й національного самовираження українців і задля відродження одвічно наших обрядів, звичаїв і традицій, заради формування справжнього патріотизму та національного відродження України.
– Що для вас важливіше: педагогічна діяльність, якій присвятили майже 30 років, чи громадська діяльність і журналістика?
– Образно кажучи, це – два крила, які підносять над буденним. Одначе їх більше, крил. Утнувши собі одне, доповнила іншими. З одним летіти важко, з двома легше, а багатокрилля окрилює, даруйте за тавтологію.
– Якщо поділити ваше життя на 4 частини, яка Вам найбільше зосталася в пам’яті? Чим запам’яталася?
– Дитинство залишило наймиліші враження як пора безтурботности, рожева життєва пора. Юність, як і в усіх – найпрекрасніша, бо це – студентські роки, пора закоханости, здобування професійного фаху, створення родини, народження дітей. Це – найважливіше і незабутнє. Але моя юність позначена жалобною барвою. І це – на все життя. 3-я частина – пора активної життєвої позиції. І тут – пребагато пам’ятних подій. Тож поки що, якщо коротко й умовно, – три частини.
– У Вас є збірка лірики «Загублений перстень». Розкажіть історію її створення.
– Вона присвячена світлій пам’яті Людини з великої букви, друга, батька моїх дітей Володимира Миколайовича Сердунича. Історії створення як такої немає, а є перстень. Точніше – вже немає: загублений у медовий місяць. Існує повір’я: загублена, але не знайдена обручка віщує довічну розлуку. Я не забобонна, але так і сталося... Книжка має дві частини: «до» і «після», де «щаслива й навпаки»… Даруйте, про це важко говорити… Хто читав збірку, бачив пояснення повір’я і зрозумів назву.
– Поет С.Цушко писав: «дім, що зоветься Старою Синявою...». Як Ви сприймаєте цей вислів? Чим для вас є Старосинявщина?
– Будь-який вірш не завжди треба сприймати дослівно й однозначно. Гадаю, наш краянин писав не лише про своє сприймання нашого селища, а узагальнив, як це часто буває, цей образ для всіх нас. Для мене і справді наша Синява стала тією домівкою, яку не вибирають. Другою домівкою.
– Що, на Вашу думку, є найбільшим щастям?
– Важко відповісти одним словом, позаяк саме поняття включає всі значення, які фіксує тлумачний словник і які може висловити кожна окрема людина. У різний час для кожної людини щастям є не одне і те ж саме. Отже, вважаю, щастя – це те, до чого прагнеш, що здобув завдяки зусиллям або й неочікувано. Щастя – це радість: від спілкування, від того, що всі в родині здорові, від симпатії і любови, від відчуття потрібности. Щастя не буває однобоким, у ньому – багато граней. І коли всі грані грають, отоді, мабуть, людина і відчуває повне щастя. На жаль, так, мабуть, не буває або буває вкрай рідко.
– А крім авторських книг, де можна познайомитися з Вашим доробком?
– Мої твори надруковані у майже півсотні антологій: сучасної поезії Хмельниччини «Безсоння вишень» (2000), «Осик осінній сон» (2001); у художньо-публіцистичному альманасі «Творче Поділля. Ювілей» (2003); в антологіях сучасної поезії Старосинявщини «Старосинявська весна» (де була членом редколегії, 2002); «Розмай» (ред.-упорядник; 2010), «Надіквиння» (ред.-упорядник; 2008), «Село моє, ти – писанка подільська» (редактор; 2009), в антологіях Київського літоб’єднання «Радосинь» (2004) і «Сонячна Мальвія» (2007); у книзі «Оце і є моя війна» (2008); у ІІ книзі антології сучасної новелістики та лірики України (м.Канів, 2004); у посібнику для вчителів «Плач білого янгола» (м.Вінниця, 2008), в альманасі «Ми в дорогу вийшли на світанні» (м.Вінниця, 2009), у хмільницьких збірниках «Зоряні роси» (2004) та «Квітне у Хміль-граді Золота Троянда» (2010); у «Мініантології ориґінальної української поезії» (м.Львів, 2013), у збірнику «Свічки пам’яті не погасли» (м.Рівне, 2008), у книгах про голодомор на Старосинявщині «Плаче свічка, стікає по серці» та «Віче скорботи» (де була рецензентом; 2008); у бібліографічних покажчиках «Любов Сердунич. Бібліографічна довідка» (2007) і «Душа не терпить порожнечі» (2009), інших; а дослідження – у краєзнавчих збірниках «Острогіана в Україні і Європі» (2001), «Пилявецька битва» (2008) і багатьох інших. Добірки віршів, статті та інформацію про мене представлено на мистецьких Інтернет-сайтах: «Жінка-УКРАЇНКА» (http://ukrainka.org.ua/lyubov-serdunych), «МУЗА» (http://muza.dp.ua/?p=4521 та http://muza.dp.ua/?p=4495), «Весела абетка» (http://abetka.ukrlife.org/serdunych.html), «Захід – Схід», «Український культурний простір», «Укр. Літ.», «Культурологія в НаУОА»: http://kulturolog.org.ua/i-conference/2011-year/376-2011-03-07-18-50-47....), на сайті Видання «Долоньки»: (http://www.dolonky.km.ua/autory/alf/21.htm), «Мистецькі грані»: (http://mistgrani.com/uk/slovo/poeziia/item/349), «Зоряні роси»: (http://www.vesna.org.ua/txt/vidrodzhenia/zoryani_rosy.pdf), Рівненська обласна бібліотека для молоді: http://yunilibr.rv.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=834&Itemid=130), «Стожари» (http://svitua.org/index.php/pro-ukrainy/istoriia/item/897-holosy-pam-yaty), (http://svitua.org/index.php/pro-ukrainy/item/1093-pasyvna-liudyna-ne-moz...), «Українські пісні» (http://www.pisni.org.ua/songs/8238777.html), «Стара Синява Live»; у соцмережах: «Фейсбук», «ВКонтакті», «Однокласники». Мої вірші і дослідження про голодомор звучать на компакт-диску «Нареченим 33-ого…» (виробництво ДП «Старокостянтинівська районна ТРК», 2008), неодноразово звучали в етері радіо Старої Синяви, Старокостянтинова, Хмільника, Хмельницької ОДТРК «Поділля-Центр» та радіо «Культура». Разом з людьми мої книги помандрували до Білорусі, Литви, США, Німеччини, Росії, Канади... Близько 30-и віршів покладені на музику.
– Любове Андріївно, Ви постійно підтримуєте творчих дітей і дорослих, опікуєтесь ними. Це – волонтерство. А чи Вам самим потрібна допомога? І заодно – які плани на майбутнє?
– Планів багато: щось пишеться, щось досліджую. Тільки проектів книжок, уже готових до видання, – зо 15. Це поетична збірка, історична поема, книжка для малят, збірка фольклору, історія рідного села, словники, переклади, нова проза... Тож бракує лише спонсора-доброчинця. І, думаю, не одного!..
– Бажаю знайти таких не байдужих до культури людей. І хай усі мрії та плани здійснюються. Зичу подальших успіхів на ниві просвітництва і в царині творчості!
Розмову вела О. Бондарчук
На краєзнавчій конференції. Смт Меджибіж, 2013 р..
Із дитячою літстудією – у музеї-діорамі «Пилявецька битва». 2008 р..
Вишивки Любови Сердунич. Виставка робіт у районному БК, 2011 р.